Притискаю пальці до скронь. Ні набряків, ані болю. Що ще пригадую? Будинки, повз які ми йшли: церква, кілька ресторанів, аптека, м’ясний ринок. Різкий запах океану. Була ще розмова, не пригадую тільки про що. Перед кожним спогадом дим і тінь. Єдине, що точно запам’ятала, то це обличчя чоловіка, його високе чоло й гостре підборіддя. І божественну вабливість.

Перш ніж я встигаю ще щось згадати, отрута знову накриває мене пінистою рожевою хвилею. Я падаю назад на підлогу, в очах розпливається.

Коли я прокидаюся вдруге, наді мною щось витає. Я різко хапаю повітря, у грудях стискається. Це ж той моргун — він прийшов мене вбити.

Він не каже ні слова, лише нахиляється, хапає мене за сорочку й підіймає. На якусь моторошну мить я уявляю, як він кидає мене в бездонну яму, що нібито таїться десь посеред цієї кімнати, та потім моя спина торкається чогось холодного й твердого. Безсила та млява, я притуляюся до стіни.

— Дихай, — каже моргун.

Я намагаюся. Два вдихи, один видих. Заплющую очі й уявляю бабусю, яка відраховує ритм, опустивши руки на мої коліна. «Два вдихи, один видих, Дайю. Повторюй».

— Де я? — вимогливо питаю. Голос охрип.

Він не відповідає. Я чую шелест, потім тріск. Нарешті бачу кімнату. Це не підземелля, як я собі уявляла, а звичайна кімната, дуже схожа на ту, що була в мене вдома. Я бачу стіл, стілець, бачу внизу свої ноги, бачу двері. Наді мною — квадратне вікно під стелею, зафарбоване й заклеєне зверху газетами. Кімната не маленька, але здається, що вона невпинно звужується, підлаштовує свої розміри до нас із моргуном. Ми — єдине, що має значення.

Моргун опускається на коліна з ліхтарем у руці. Він — не божество, яке набуло подоби дракона, потім духа-хранителя, а затим людини та прийшло мене врятувати. У світлі ліхтаря здавалося, що його обличчя у вогні.

— Я хочу додому, — кажу йому.

— Як тебе звати? — питає він, ігноруючи мою вимогу. Його голос, раніше добрий і лагідний, тепер звучить загрозливо.

— Як тебе звати? — знову питає він.

Я мовчу.

Він б’є мене тильною стороною долоні. Кісточки його пальців ударяються об мою щоку зі звуком, схожим на тріск ікри.

— Фен, — шепочу я й наказую собі не плакати.

— Добре, — усміхається він. — Скільки тобі років, Фене?

Я побоююся того, що він зі мною зробить, коли почує мою відповідь.

— Вважатимемо, що тобі чотирнадцять, — відказує він у відповідь на моє мовчання. Мерехтить світло ліхтаря. — Сирітко Фене, тобі чотирнадцять. І так буде завжди.

Він випростався й тепер дивиться на мене згори вниз.

— Відпустіть мене додому, — кажу. Мені здається, що якщо я сильно його благатиму, він знову перетвориться на добродія, який урятував мене на рибному ринку.

Але цього не стається. Натомість він прикладає палець до губ і задкує. З кожним кроком світло від ліхтаря тускніє й кімната навколо мене повільно зникає. Коли він опиняється біля дверей, я вже бачу тільки тьмяну жовту сферу.

— Будь ласка, — закликаю я, хоча й гадки не маю, що буде потім, але знаю, що буде гірше. Повторюю ще раз:

— Я хочу додому.

Жовта сфера здригається.

— Сирітко Фене, — промовляє він, — нам доведеться пройти довгий шлях, перш ніж ми повернемося додому.

Ієрогліф для позначення чорного кольору 黑 складається зі слів «рот», «вогонь» і «земля». Слово «рот» сидить зверху на «землі». Верхній кінець «землі» розсікає «рот» навпіл. І під ними обома — «вогонь».

Але рот рожевий. Земля коричнева. А вогонь — яскравий. Коли я дізналася про цей ієрогліф, то не могла збагнути, як ці три речі утворили чорний колір.

— Якщо не зрозумієш, — сказав мені майстер Ван, — то ніколи не зможеш написати це слово правильно.

Коли моргун пішов, то забрав із собою світло. Схоже, я нарешті збагнула, чому ці три речі об’єдналися, щоб створити чорний колір.

Сидячи у чорній пітьмі, я уявляю себе всередині роззявленого рота за один подих від падіння в пекельне полум’я землі. Проводжу в пітьмі пальцем, і хоча не бачу його, певна, що цього разу нарешті написала слово правильно.

Чорнота. Стан, коли час зникає і разом з ним щось завмирає. Стан самотності.

Я силуюся згадати, скільки часу минуло, відколи мене викрали. Був полудень. Зараз, мабуть, уже ніч. Я навіть не впевнена, що це досі той самий день, та сама ніч.

У темряві притискаю коліна до грудей, узявшись за лікті. Якщо дозволю страху взяти гору, то ніколи не знайду дороги назад. «Думай про щось реальне, — кажу собі. — Хапайся за нього й не відпускай».

Червоний будинок з арахісовим дахом. Внутрішній дворик з фонтаном, на городі росте кріп. Збудженими голосами учні вигукують відповіді. Майстер Ван розповідає про техніку «порожньої долоні». Майстер Ван, мій справжній рятівник.

Я заплющую очі й прошу, щоб він зайшов у цю кімнату. Благаю, щоб забрав мене звідси. Що він подумає, коли я вранці не з’явлюся? Хвилюватиметься? Чи він знав, що зрештою цим усе й мало скінчитися — загадковий хлопець із вулиці, мабуть, повернувся до свого звичного життя, став злодюжкою або й помер. І що з того? Школа й далі житиме своїм життям. «У каліграфії, як і в житті, мазків не виправляють, — часто повторював майстер Ван. — Треба змиритися: що зроблено, те зроблено».

Старші дівчата з рибальського села часто розповідали одну історію: ще задовго до приїзду моїх батьків там жила молода дівчина на ім’я Бай Хе. Вона була дочкою зварювальника й мала шкіру, схожу на скло.

При денному світлі здавалося, що шкіра Бай Хе всотувала сонце. Уночі вона затьмарювала місяць. Коли дівчина всміхалася, на верхівках її вилиць мереживом сяяло світло. Звідки в дочки зварювальника така шкіра? Але Бай Хе була винятком. Вона була благословенна чимось непорочним. «На лиці цієї дівчини сяють зорі», — казали сусіди.

Коли Бай Хе виповнилося дванадцять, високопоставлені чоловіки з міста стали часто навідуватись у дім її батьків. Чутки про особливу дівчину зі скляною шкірою розлетілися далеко, й усі хотіли побачити її на власні очі. Дівчата з села юрбилися за вікнами та вгрузали черевиками в багно, щоб розгледіти женихів. Вони знали сільських хлопців з брудними ротами, знали власних батьків із загрубілими долонями. Але ще ніколи не бачили таких поважних чоловіків.

Гості з міста один за одним заходили в дім Бай Хе, ступаючи з неприкритою впевненістю. Кожен крок рішучий, кожен рух промовляв: «Я нічого не боюся». Цю впевненість у собі їм давали комфорт, гроші та красиве життя.

Під час цих візитів Бай Хе заходила у вітальню з вуаллю на обличчі. Гості з міста застигали в очікуванні, склавши на коліна руки з білими кісточками. «Шкіра нашої доньки унікальна, — казали батьки, звертаючись до присутніх у кімнаті. — Ви ще ніколи не бачили нічого подібного. Без сумніву, така шкіра — дар вищих сил». Вони вставляли речення за реченням між гостями та Бай Хе, аж доки не починало здаватися, що вуаль уже ніколи не підіймуть. Надворі нетерпляче скиглили сусідські дівчата, вчепившись руками в підвіконня. Кого ж вибере Бай Хе? Яке воно, справжнє кохання?

Тоді балачки нарешті припинялися. Бай Хе підіймала свою вуаль і показувала під нею скляне обличчя. З-за вікон заздрісно витріщалися дівчата. У кімнаті зависала тиша — чоловіки впивалися вродою Бай Хе. Навіть перли з океану не могли зрівнятися красою з її обличчям.

Усі дівчата в селі знали, що на неї чекає майбутнє, яке жодній з них узагалі не світить. Поруч з нею їхня шкіра була тьмяною та плямистою. Їм довелося б вимолювати ласки в долі. А Бай Хе могла завжди отримати все, поманивши пальцем. Після побаченого деякі дівчата обіцяли собі їсти тільки білий рис. Інші намірялися вирвати волосину з голови Бай Хе. Усі вони вірили, що має бути якийсь спосіб украсти магію, яка живе в її тілі.

Одного ранку село прокинулося від ґвалту. Батьки Бай Хе бігали від дверей до дверей у несамовитій істериці. «Нашу Бай Хе викрали! — кричали вони. — Хтось забрав її посеред ночі!».