У їхніх руках плакати з великими чорними літерами. «МЕРЗЕННА РАСА», — читаю на одному з них. «НЕДОРОСТКИ», — на іншому. «НЕХРИСТИ». «КУЛІ». «КИТАЙОЗИ».

Я ще намагаюся збагнути, що означають усі ці плакáти, коли натовп починає кричати. Спершу одним голосом, роздратованим і неприязним. Потім приєднується інший, цього разу різкий і гугнявий.

Далі ще один, розкотистий і лютий. Потім іще й іще, доки всі окремі голоси не зливаються воєдино. На моїх очах з людей вони перетворюються на постаті з шиями, руками, ногами й одним на всіх голосом — грізним, схожим на гудок потяга, коли той зупиняється.

— Китайці — геть! — скандує голос. — Геть, геть! Китайці — геть!

Один з білих чоловіків попереду натовпу виступає вперед і притискається обличчям до вікна, вишкіривши зуби. Я бачу два ікла кольору свинячих кишок. Його губи розтягуються по склу, а в щілинах між зубами блищить слина. Повіки розсуваються й оголюють тонкі малинові візерунки на білках очей. Коли він помічає, що я на нього дивлюся, то відступає та плює мені в лице. Плювок ударяється об скло та стікає вниз, але я все одно здригаюся. Натовп радіє.

Тепер усе стає на свої місця. Ці написи про нас. Вигуки про нас. Натовп тут зібрався через нас.

Нам вибігає з підсобки, почувши вигуки, які розбиваються об наші великі скляні вікна.

— Ми зачинені, — каже він спершу до мене. Потім його очі ковзають до натовпу, що зібрався на вулиці, до написів на їхніх плакатах — і його голос зникає.

— Вони щойно прийшли, — кажу йому, хоча розумію, що насправді кричу.

Однак Нам не рухається. Не знаю, через що йому випало пройти, що довелося пережити, але розумію, що з таким він, напевно, ще ніколи не стикався. Щось грюкає об скло, і ми обоє відскакуємо — хтось жбурнув гниле яблуко.

Я вирішую діяти; перш ніж наступний об’єкт полетить у вікно, я тягнуся рукою, щоб опустити жалюзі. Вони грюкають униз — і розлючені обличчя за мить зникають. Але їхні голоси й досі гримлять. «Якщо гнилі яблука й не розіб’ють вітрини, — думаю я, — то це зроблять їхні крики».

— Що нам робити? — питаю я Нама й відходжу від вікна ближче до нього. — Не можна відчиняти крамницю, коли на вулиці таке.

Нам потирає скроні, міцно заплющивши очі, і щось бурмоче.

— Наме, — голосно кажу я й цього разу трясу його за руки. — Що нам робити?

— Дай подумати, — відповідає Нам кволим голосом. Він уперше схожий на старого.

— Ми знаємо, що ви там! — горлає натовп. — Боягузи! Підступні виродки! Виходьте! Виходьте, чорнороті!

Навіть з опущеними жалюзі ми надто вразливі, надто відкриті. Те, що ми не бачимо їхніх облич, дало їм ще більше сили рости, мутувати у щось гігантське й смертоносне. Вони вже не люди, а звірі.

— Вони нас навіть не знають, — ображено каже Нам. — Я мушу з ними поговорити. Це все непорозуміння. Так. Вони мене послухають.

Я пригадую чоловіка з вишкіреними зубами, його розплющене по склу обличчя.

— Сумніваюся, що вони послухають, — кажу Наму.

Але вже пізно. Нам рухається навдивовижу прудко, як на свій вік, а тому прошмигує повз мене до дверей, перш ніж я встигаю його зупинити. Я простягаю руку й відкриваю рота, щоб викрикнути: «Ні!», але гул натовпу вже розростається. Нам зникає, і за ним клацають двері.

Знову це вже не раз пережите відчуття страху — ніби всередині щось швидко, миттєво обривається. Я підбігаю до вікна та просовую палець між жалюзі.

Нам на вулиці, його округле тіло твердо стоїть на землі. Побачивши його, натовп відступається, відсахується як єдине ціле. Він щось їм говорить, його голос спокійний і гучний. Натовп затихає. Здається, слухає.

Але що довше Нам говорить, то більше наростає якась активність. Натовп знову обурюється: спершу стиха гуде, потім дедалі гучніше, аж доки тіла людей не починають стогнати під вагою гніву.

Я більше не чую голосу Нама. Думаю, він сам теж. Чоловік, який вишкіряв зуби, знову стоїть попереду, витріщається на Нама та кричить. Його вуха червоні, як сливи.

І тоді це стається — так швидко, що мої очі ледь устигають помітити. Повз вуха чоловіка пролітає якийсь предмет і приземляється біля правої ноги Нама. Нам нахиляється, щоб глянути на нього. Судячи з його мовчання, можу сказати, що він спершу розгубився, а потім злякався. Пальцями я притискаю вниз жалюзі, щоб краще розгледіти, і бачу біля нього камінь.

Перш ніж ми з Намом устигаємо зреагувати, у повітрі свистить ще один камінь — цього разу вдаряється у вікно прямо над моєю головою. Я різко вдихаю й відриваю руки від жалюзі.

Тоді я ще цього навіть не бачу, але розумію, що зовні світ обвалився. Голоси більше не голоси, а дике гарчання. Коли я знову зазираю через жалюзі, то бачу, як натовп ринув, але не по домівках, — ні, вони рвуться вперед. Нама вже не видно — люди обступили його, штрикаючи своїми табличками в небо, і дедалі більше каміння летить у вікна, градом обсипаючи скло.

«Треба забрати Нама всередину, — думаю. — Вони його вб’ють».

Двері переді мною. Я бачу їх. Я відчиняла й зачиняла їх сотні разів. Треба зробити лише кілька кроків, переступити поріг і вийти на вулицю.

Але те, що досі тримало мене живою, так само втримує мене на місці. Цей надійний інстинкт — захиститися, втекти — повертається, і моє тіло надто швидко йому радіє. Воно добре пам’ятає.

— Ворушися! — кричу я. Проте стою на місці, силуючись вирватися з себе, а голоси назовні сягають до чогось близького до вбивства. Я кричу на свої долоні, руки, ноги — але більше не впізнаю їх, так само, як і серце, що б’ється в мені.

Знову вона мене почула. Знову прийшла врятувати. Я відчуваю, як відкривається мій рот, як щось довге, вигнуте і слизьке випадає звідти на підлогу. З мене виповзає Лінь Дайю. Тепер вона врятує мене. Урятує нас.

Я бачу, як вона кидається до дверей, але насправді це роблю я. Бачу, як її рука хапається за дверну ручку. Бачу, як вона повертає її. Я чую голоси надворі, вони підхоплюють і несуть мене вперед. Їхня лють ошелешує, як холодна вода по тілу. Лінь Дайю просить мене прикрити руками обличчя — я слухаюся. Вона каже, що шукатиме Нама, а мені наказує стерегтися каміння.

Он він, лежить на землі, згорнувшись у клубок. Натовп танцює навколо нього, лупцює ногами та плюється.

— Припиніть! — плачу я й ненавиджу себе за це, бо сумніваюся, що чоловікам властиво плакати. Лінь Дайю підштовхує мене до Нама.

— Я вб’ю кожного, хто завдасть тобі болю, — обіцяє вона.

Нам не рухається. Я падаю перед ним на коліна й не можу спинити сліз.

— Будь ласка, — звертаюся я до людей. Вони кричать так гучно, а їхні зуби такі гострі. — Він не зробив нічого поганого. Відчепіться від нас.

Хтось розмахує плакатом з написом «МЕРЗЕННА РАСА» перед моїм обличчям. Я підіймаю очі й бачу білого чоловіка, який вишкірявся до мене. Зблизька видно, що його лице вкрите шрамами від віспи. Він задоволений, ніби знайшов на землі шматок золота. Підняту руку стискає в кулак. Якщо ці люди дізнаються, що я дівчина, що завадить їм вчинити наді мною наругу, як це зробив сивий? Я кидаюся прикрити Нама своїм тілом і молюся, щоб Лінь Дайю виконала свою обіцянку.

Але мої сподівання не справджуються. Натомість я відчуваю, як хтось підіймає мене за чаншань і витягує з натовпу.

— Ні! — вигукую я, бо думаю про Нама, який досі лежить на землі.

— Не пручайся! — кричить голос, що мене тягне. — Годі! Треба повертатися всередину.

Останнє, що я бачу, перш ніж зачиняються двері, — це білий чоловік із вишкіреними зубами. Натовп і далі штовхається навколо нього, але він стоїть непорушно. Чоловік підіймає руку та вказує на мене, скрививши рот у гротескній посмішці. Потім він повертається до натовпу й відмахує його геть, як мух. Голоси стихають. Одне за одним вони знову стають чоловіками й жінками. І так само одне за одним плюють на двері «Пірс біґ стор», перш ніж розвернутися й піти.

— Усе скінчилося, — каже голос звідкись здалеку. — Тепер ти в безпеці.