— Але ж Нам… — я плачу, уткнувшись у руку. Єдине, що бачу перед собою, це його тіло, схоже на мішок із землею, і тварюк, які лупцювали його ногами знову й знову.

— Він тут, — відповідає голос. Тепер уже ближче, ніж раніше. — Загроза минула. Глянь.

Я чекаю, що Лінь Дайю скаже мені протилежне. Але нічого не чую, тож підіймаю голову.

Нам лежить горілиць на підлозі, ноги зігнуті у формі четвірки, руки розслаблено складені на животі. Він стогне. Живий. Я підсуваюся до нього.

— Я не постраждав, — каже він, коли бачить мене. — А ти, Джейкобе?

Я хитаю головою:

— Ні, я цілий.

Він помічає мої сльози й злегка сміється:

— Плачеш за мною? Ти ж мій хороший.

Позаду нас хтось ворухнувся. Я згадую, що ми не самі. Хтось урятував нас обох, вийшов із натовпу та відтягнув у безпечне місце. Я обертаюся, щоб подякувати нашому рятівникові, але мій голос запинається.

Він. Юнак, який приходить по каніфоль. Я доклала стільки зусиль, щоб його уникнути, а він усе-таки до мене дістався.

— Ти в порядку? — питає юнак. — Підведешся?

Він простягає мені руку в рукавичці.

Я не беруся за неї. Джаспер був моїм рятівником, однак він урятував мене від однієї загрози, щоб кинути у ще гіршу. Семюел теж. Слово «рятівник» нічого не важить.

— Ти! — кажу я йому. — Що ти тут робиш?

Нам штурхає мене в руку:

— Що з тобою? Цей юнак урятував нам життя.

Але Нам старий і довірливий. Я ж навчена. Спершу натовп був невеликим, але він розростався. Через нього важко було б пробратися, особливо китайцю. Це означало єдине — юнак був у натовпі від самого початку.

— Ти — один із них! — кричу я й гарячково озираюсь у пошуку Лінь Дайю. Пора вже їй виконати свою обіцянку. Але побачене збентежує мене: вона сидить на прилавку та розчісує пальцями волосся. Вона ігнорує мене.

— Ні, присягаюся, — каже юнак.

— Брехун! — Я зриваюся на ноги й намагаюсь відтягти Нама від юнака. Він пручається та відбивається від моїх рук. — Ти вийшов із натовпу й тепер тут, із нами. Чого тобі треба? Навіщо вони тебе послали? Бо ти схожий на нас? Думали, ми тобі довірятимемо?

— Джейкобе, — бурмоче Нам. По його підборідді тонкою ниткою стікає кров.

Від вигляду його крові й того, що щойно сталося, мене охоплює жах. Я відпускаю Нама — він з тихим грюком падає на підлогу — і кидаюся геть, бо жовч виривається з мого рота.

— Дозволь... — каже юнак. Моє тіло знову здригається в конвульсіях, перш ніж він встигає договорити. Блювотиння рідке, як вода. У моїй затуманеній голові крутяться обличчя натовпу, їхні роти розтуляються та стуляються, такі ж червоні, як те, що тече по підборіддю Нама. Я вірю, що коли все виблюю, то стане так, ніби нічого й не було. Не відбудеться жодного протесту, юнак не стоятиме зараз перед нами, ми з Намом не лежатимемо на підлозі. Я знову буду просто Джейкобом Лі, мовчазним і надійним.

Але коли я виблювала все до краплі, а потім викашляла порожні звуки на підлогу, то зрозуміла, що залишилася спустошеною.

Тильною стороною долоні я витираю рот і намагаюся підвестись.

— Йому потрібна допомога, — каже юнак і жестом вказує на Нама. — Можливо, він зламав ребро чи два. Та й тобі недобре. Дозволь мені допомогти. Хоча б дочекатися лікаря. Я послав за ним, коли побачив натовп.

Він дуже люб’язний, але я не вірю жодному слову. Я повертаюся, щоб сказати щось Наму, але він уже ствердно киває та гукає юнака рукою. Той не вагається. Підходить до Нама й нахиляється, а тоді просуває одну руку йому під голову, а іншою підтримує спину. Потім вони обоє дивляться на мене.

— Джейкобе, — звертається Нам. — Допоможи.

— Звичайний синець, — заспокоює лікар. — Просто забив ребро.

— Наму не можна перенапружуватися. Не носити важкого, не підіймати руки вище від грудей і не стояти надто довго, — він перелічує всі ці рекомендації Луму, який щойно повернувся з чотириденної поїздки до сусіднього округу Мюррей, а потім каже нам: — Ви легко відбулися.

Лікар іде. Коли він виходить із крамниці, на вулиці вже тихо й безлюдно. Лум проводжає його поглядом. Розлючений, він не розуміє, як таке могло статися. Ми з Намом намагаємося пояснити, але й самі не здатні повністю це осягнути.

— Що можна з цим удіяти? — зрештою запитує Лум, однак ми знаємо, що він не сподівається почути від нас відповідь.

Юнак, який досі чекав у тіні, повертається із заварником гарячого чаю.

— А ви... ви врятували їх, — каже Лум.

— Нельсон, — відповідає юнак. — Мене звати Нельсон Вон.

— Я — Лі Кі Нам. А це Леслі Лум і Джейкоб Лі.

Нельсон злегка вклоняється перед кожним з нас, перш ніж налити чаю. Він робить це просто, без жодної пишності чи жестів, властивих чоловікам, які пили чай з моїми батьками. Теплий бурштиновий напій. Я мрію про єдине — обвитися навколо нього, але внутрішній голос мене зупиняє.

— Отрута, — застерігає він.

Пізно — чашки з чаєм розібрано в передчутті полегшення, яке він принесе. Швидше, ніж я встигаю щось зробити, Лум першим робить спраглий ковток. Я очікую, що чашка випаде з його рук і розіб’ється об підлогу. Що його очі вилізуть з орбіт, а руки схопляться за шию, коли він почне задихатися. Моя дерев’яна табуретка перекидається назад. Я готова вихлюпнути гарячий чай Нельсону в обличчя.

Лум робить ковток, вдих, потім знову ковток. Він відставляє чашку з чаєм і потирає руки. У його вигляді нічого не змінилося.

— Що з тобою? — каже Лум, помітивши мене. — Пий чай. Гарячий.

Я підіймаю табуретку й сідаю. Мої щоки палають, а погляд уникає Нельсона.

— Як ти дізнався про те, що відбувається? — запитує Лум у Нельсона.

— Я йшов містом і побачив, що всі кудись біжать, — розповідає Нельсон. — Я теж почав бігти, не знаю чому. Просто відчув, що щось не так. Коли опинився на місці, де зібрався натовп, то збагнув, що саме відбувається. І побачив вас двох.

Поки він говорить, я тягнуся до своєї чашки, щоб чимось зайняти руки. Пече, але я обхоплюю пальцями посудину, жадаючи, щоб рідина пропалила кераміку та змила весь біль, який я тримаю в тілі.

Раптом Нельсон повертається до мене. Наші очі зустрічаються вперше від того ранку. Я стискаю чашку міцніше.

— Не варто було тобі виходити з крамниці, — каже він. — Це було дуже небезпечно. Вас обох могли вбити.

Мій страх перед ним зникає, його заміняє лють. Хто він такий, щоб повчати мене що добре, а що погано?

— По-твоєму, мені було краще залишатись усередині? Нама могли вбити.

Я чекаю, що Нельсон випалить щось у відповідь, але він цього не робить. Натомість дивиться мені у вічі. Моя репліка зависає в повітрі, усіх огортає гнів.

— Вибач, — каже він. — Ти хотів урятувати друга.

«Він що, знущається з мене?» — думаю собі.

— На моєму місці так учинив би кожен, — відповідаю. — І годі про це.

— Це все Фостер, — каже Лум. — Ми бачили, як він стовбичить під крамницею, наче примара. Злиться, що ми переманили його покупців.

— Фостера там не було, — промовляє Нам, здивувавши всіх нас. Він довгий час сидів мовчки, прикутий поглядом до вхідних дверей, але тепер допитливо дивиться на Нельсона. — Хто вони? Ти їх знаєш?

Нельсон відкидається назад і зітхає. Я помічаю рубець під його щелепою.

— Знаю, — каже він. — І їх стало більше. Сьогоднішній натовп протестував не просто проти вас чи вашої крамниці. Протест був проти всіх китайців.

Це змусило нас трьох замислитися. Протест проти всіх китайців. Мені згадалися маленькі шахтарські містечка, які я об’їздила торік. Як раптово й без жодних пояснень там не ставало роботи. Тепер я починаю розуміти.

Лум першим порушує тишу:

— Це через підписаний президентом закон?

— Закон? — перепитую я. — Який закон?

— Той, що забороняє китайцям в’їжджати в Америку, — пояснює Лум, і його очі зблискують під окулярами. — Тож можна вважати, що нам пощастило, що ми вже тут, ха!

Але ніхто більше не сміється, особливо Нельсон.