Трохи згодом Нельсон починає розпитувати. Я вже наперед знаю його запитання й готова відповідати.

Перше: «Звідки ти?». Далі: «Хто ти?». І нарешті: «Які твої плани на майбутнє?». Я вже зрозуміла, що з Нельсоном не вдасться лишатися просто Джейкобом Лі. Джейкоб Лі має бути ще й сином, жителем, тим, хто чогось прагне. Тобто повноцінною людиною.

Те, що я розповідаю Нельсону, — це нашвидкуруч зліплена версія з купи брехні та напівправди: що я працювала в локшинній у Сан-Франциско та приїхала в Айдахо в пошуках кращої роботи та вищої зарплатні. Що хочу підзаробити грошей, щоб повернутись у Китай і відшукати своїх батьків.

Певно, завдяки його спокійній манері та пильному погляду мені так легко по дещиці розбовкувати йому правду. І хоча до кінця літа я вже звідси поїду, мене тішить думка, що я залишу по собі частинки себе справжньої. Принаймні для Нельсона вони дещо важать.

Лінь Дайю це більше не забавляє. Вона застерігає, що я стаю необережною й норовливою. Закликає мене спинитися.

— Знаю, ти хочеш захистити мене, — кажу їй, — та, схоже, перегинаєш палицю.

Це її дратує. А мені й байдуже — бо дедалі краще вдається казати їй «ні».

Одного ясного дня наприкінці травня Нельсон приходить у крамницю із сяючим обличчям. Сьогодні після похмурого тижня сонце визирнуло з-за хмар і все навколо здається привітнішим.

— Чим це ти займався? — питає він, побачивши мої рум’яні щоки.

— Підіймав важкі ящики в підсобці, — брешу я.

Насправді ж я рахувала гроші, які вдалося заощадити для повернення в Китай. Майже два роки в Айдахо — і можна похвалитися ста сорока доларами. До подорожі на захід залишається лише три місяці, і я майже досягла своєї мети — двохсот.

Двісті доларів, щоб дістатися Території Вашингтон і заплатити за переправу через океан. Чи вистачить? «Має», — кажу собі. Можна було б ще трохи затриматися. Так, можна. Але тоді довелося б перетинати океан узимку, а я не знаю, чи виживу.

— Можеш зробити перерву на годинку чи дві? — запитує Нельсон. Він аж бурлить якоюсь шаленою енергією, якої я раніше ніколи не бачила.

— Ні, не можеш, — сердиться Лінь Дайю.

— Думаю, Нам і Лум будуть не проти, — кажу я. — Усе одно ми скоро зачиняємося.

— Жаль було б марнувати такий день, — погоджується Нельсон.

Ми прямуємо на південь до школи. Лінь Дайю з нами не йде.

Нельсон крокує швидко, і мені доводиться підбігати, щоб не відставати від нього. Коли доходимо до школи, то огинаємо ліве крило будівлі. Нельсон озирається, щоб перевірити, чи ми самі.

— Нельсоне, куди ми йдемо?

Він не відповідає, а тільки жестом кличе мене за собою.

За школою стежка веде до дерев. Звичайному перехожому здалося б, що перед ним просто шмат поля, порослий травою, проте коли я підходжу ближче, то бачу, що траву погнуто навмисне, вона позначає щось віддалено схоже на стежину.

— Ходімо, — кличе Нельсон і пірнає поміж дерев.

Одразу видно, що мало хто ходив цією стежкою. Тсуги[55] виштовхують нас, чіпляються голками за мою сорочку. Ми проходимо повз невеличкий ставок з черепахами, купку повалених ялиць Дугласа, латкú дикорослих квітів. Мені здається, що саме це Нельсон і хоче мені показати, але він просувається далі з єдиною метою. Коли ми доходимо до заростей ожини, Нельсон нарешті зупиняється. «Прийшли», — думаю я. За цією масивною стіною із шипів і переплетеного гілля вже точно нічого немає, але Нельсон пригинається, щоб протиснутися крізь неї.

— Доведеться трохи зігнутися, — чую, як вигукує він.

Я маленька, тож маю пролізти. Прослизаю — і гілка тягнеться ззаду по шиї. Перевіряю, чи на місці моя хустина. А коли випростуюсь, то бачу перед собою стежку, якою Нельсон уже мчить уперед.

— Ось, — захекано промовляє він. — Це я й хотів тобі показати.

Він стоїть посеред галявини в оточенні тсуг, із розпростертими руками та широкою усмішкою. Над ним схиляються дерева, сплітаються в зелений полог. Сонце пробивається крізь крони та вкриває траву плямами тьмяного світла. Навіть крізь ретельно вибудуваний мур із Джейкоба Лі в моїй пам’яті проривається ієрогліф для слова «радість» — 樂. Без дерева його не існує.

Я підходжу до нього на середину галявини й здіймаю погляд угору.

— Я знайшов це місце кілька днів тому, — каже Нельсон. — Навряд чи хтось про нього знає.

— А що ти тут шукав? — питаю.

— Нехай колись потім розповім.

Нельсон приніс із собою кукурудзяний хліб, варені яйця та бляшанку холодного чаю. Я розумію, чому йому подобається це місце. Тут світ зупиняється. Або принаймні стає дуже маленьким — тільки ми, трава і тсуги під покровом сапфірового неба. Вітер сповільнюється, відгороджений парканом із дерев.

Я роблю часті вдихи. В Айдахо дихати важче, ніби мої легені не можуть повністю розширитися, щоб увібрати в себе вдосталь повітря. Іноді, згадуючи про час, проведений у бочці, я замислююся, чи не підірвала своє здоров’я, коли вдихала все те вугілля. Поруч зі мною в траві лежить Нельсон, на землі виблискують кілька латок снігу. Його очі заплющені, руки переплетені на животі.

Колись я хотіла рибу на рибному ринку. Хотіла так сильно, що не бачила нічого іншого перед очима й передчувала лише задоволення від того, як вона сповзатиме вниз моїм горлом. Я жадала не тільки насичення, а й тепла, яке прийде разом із їжею.

Проте тепер, коли дивлюся на Нельсона, то розумію, що хочу його так само, як ту рибу: страшенно, без тями. Тут, на цій галявині, він ідеальний. Ми ідеальні: один спить, інша жадає. Я хочу загорнутись у нього, носити його, як броню, — такого впевненого, з музикою, смичком і безкінечним світлом. Цікаво, як називається це почуття, коли жадаєш чогось так сильно, що прагнеш проковтнути?

— Про що думаєш? — питає він. Таки не спить.

— Про погоду, — відповідаю. — Як добре на сонці. А ти?

— Я думаю, як так вийшло, що ти стільки всього про мене знаєш, — каже він і розплющує очі, — а я про тебе майже нічого. Так, ти дещо розповів. Однак мені здається, що я маю знати більше.

З-за дерева з’являється Лінь Дайю. Між велетенськими дубами й соснами вона схожа на кукурудзяне лушпиння.

— Будь пильною, — ступає до нас, злегка підіймаючи сукню.

Цього разу інтуїція підказує мені не брехати. Я могла б і далі говорити Нельсону напівправду, як і раніше. Або ж розплутати цей клубок брехні, ці нитки, які визначають, хто така Дайю, а хто — Джейкоб Лі, доки знову сповна, до кінця стану собою. Тут, де все здається таким хорошим і справжнім, це було б так легко зробити.

Але потім я згадую Семюела, його бліде, знервоване обличчя й палку усмішку. Згадую, як тіло сивого товклося об мене, а його лагідність була зовсім не лагідною, а огидною та жорстокою. Знаю, Нельсон не такий, як Семюел чи сивий. Однак він — чоловік.

Тому я розкриваю йому правду настільки немислиму, що вона звучить як брехня. Я зізнаюся, що мене викрали в Китаї та відправили у Сан-Франциско в бочці з вугіллям.

Його брови насуплюються.

— Співчуваю, Джейкобе, — промовляє він. У його голосі відчувається біль, і я розумію, що цей біль за мене. Мені хочеться простягнути руку й торкнутися його, але я зупиняю себе.

— У кожного своя трагедія, — кажу я, сподіваючись, що звучу по-чоловічому.

— Це не означає, що хтось має страждати, — тихо каже він і підводиться. — Має бути спосіб позбутися цього болю. Я думав над цим. Може, нам почати з пошуку твоїх батьків?

Лінь Дайю заходиться реготом. На мить мені здається, що Нельсон жартує, і я мало не починаю сміятися разом із Лінь Дайю. Але тут Нельсон підводиться на ноги, його очі мов тліючі вуглинки, і я розумію, що він серйозно.

— Знаю, ти дуже за ними сумуєш, — веде він далі.

Цього я від нього не очікувала. Його слова розчиняють у мені браму, крізь яку хлинуть спогади. Мама обводить покупчиню — дружину генерала — навколо свого новозітканого гобелена, на якому фенікс видихує в небо білий дим. Тато п’є чай з генералом, а їхній сміх розкочується по всьому будинку, ніби хтось впустив усередину грім. І я з безкінечним тяжінням у серці до них, до нас, благаю всі чари, які є на світі, повернути мене й дозволити залишитися там назавжди. Нельсонові слова схиляють до чогось нового — мабуть, дозволяють оплакувати.