Щоб вести лік дням, вирахуваним відповідно до візитів старої, я роблю позначки на стіні. Проводжу по них пальцями та притискаюся обличчям до дерева, аж доки не впевнююся, що мітки відбиваються на моїх щоках. Якось за цим заняттям мені почулося, як щось шкребе стіну мені у відповідь, ніби по той бік робить такі самі мітки.

Коли міток стало п’ятдесят, ми почали читати та складати речення.

В англійській мові важливі множина та час. Не можна говорити про дію, не вказавши, коли вона відбулася. Усе, що відбувається, можна висловити за допомогою часів Past, Present і Future[19]. Це найважча частина.

— Мало сказати, що хтось щось тобі дає, — каже мені стара. — Треба зазначити, коли саме. Цю інформацію закладено в часі. Скажи: «Give. Gives. Given. Gave[20]».

— Give. Gives. Given. Gave.

Я хочу запитати її чому. Чому це так важливо в англійській мові й не має значення в китайській? Що такого дає акцентування на часі?

Китайський ієрогліф 時 для позначення слова «час» містить ієрогліф для слова «сонце», щоб відтворити чотири пори року. Майстер Ван казав мені, що в стародавньому Китаї лік часу вели відповідно до розташування сонця на небі. У цьому ієрогліфі відбито розуміння того, що час циклічний — хоч би скільки сонце сідало, воно завжди сходитиме знову.

В англійській мові слово «час» — time — складається з чотирьох літер. Скінченне поняття, створене зі скінченної кількості букв. «Мабуть, у цьому й відмінність, — думаю я. — Для тих, хто розмовляє англійською, час обмежений. Ось чому так важливо розрізняти минуле, теперішнє й майбутнє».

Збагнувши це, я усвідомлюю, що до кінця свого життя зможу ідеально писати слово «час» — обома мовами.

Так я починаю розуміти англійську.

— Ми готові, — одного дня каже мені стара.

— До чого? — питаю її. Вона не відповідає.

Коли тієї ночі стара пішла, я намацую свої мітки на стіні. Тут час має значення. То скільки його минуло?

Триста вісімдесят рисок під моїми пальцями. Триста вісімдесят днів, відколи я почала рахувати, відколи пішла на рибний ринок у пошуках смаку океану та миски локшини, якої так і не отримала. Дерева, певно, знову в листі, трава зеленіє. А море повниться водою. У школі майстра Вана буде відчинено всі вікна, щоб вивітрити запах затхлого чорнила. Скільки недоїдених яблук валяється на подвір’ї після новоприбулих учнів? Фонтан з драконами там зараз веселий і дзюркотливий.

Я схлипую й відразу прикриваю рот рукою. Звук огидний і сповнений зневіри. Минув цілий рік. Час важливий, тепер я це знаю. Наприклад, скільки треба часу, щоб забути?

Наступної ночі в мою кімнату приходить моргун.

— Як справи, племінничку? — питає. Він запалює ліхтар, і оранжеве світло заливає його обличчя. — Як ти знаєш, ми не бачилися триста вісімдесят один день.

Я переконала себе, що моргун завжди був якимось бридким створінням з багатьма головами й вогненним язиком. Але переді мною стоїть той самий високий, граційний незнайомець, який викрав мене на рибному ринку. З’явився тільки маленький шрам під правим оком. «Якби я зустріла його на вулиці, — ловлю себе на думці, — чи пішла б за ним знову?». Це мене лякає найбільше. Навіть зараз я не можу розгадати, на що він здатний.

Чоловік підходить ближче, опускається на коліна й підносить ліхтар до мого обличчя. Світло таке яскраве, що я відвертаюся. Він водить ліхтарем згори донизу та оцінює мій зріст.

— Ти малий, як для свого віку, — промовляє ніби й не до мене. — Помістишся там, де тісно.

Він сідає на п’яти.

— Знаєш, навіщо ми навчали тебе англійської, сирітко Фене?

Здається, знаю. Починаю здогадуватися. Але мовчу. Не хочу знову йому відкриватися.

— Віднині, — каже моргун тепер уже по-англійськи, — ти говоритимеш тільки англійською мовою.

Напруга між нами зростає. Я киваю.

— Давно ти в Америці? — питає він.

— Я ніколи не був в Америці, — відповідаю своєю новою мовою. Слова обвиваються навколо та зближують нас.

— Був, — лагідно каже він. — Ти в Америці вже п’ять років. Повтори.

— Я в Америці вже п’ять років.

Він простягає мені папір, а замість каліграфічного пензля — якийсь вузький циліндр з гострим вістрям на кінці. Я беру його в руку як пензель. Такий короткий, що рука здається великою й незграбною.

— Записуй, — каже чоловік. — Мене звати Фен. Мені чотирнадцять років. Я живу в Америці вже п’ять років. Мої батьки тримали в Нью-Йорку локшинну. Коли вони померли, я приїхав до Сан-Франциско, щоб теж працювати у крамниці з локшиною.

Я роблю так, як було наказано. Та тільки не знаю, як пишеться San Francisco. Моргун бере папір та ручку й показує. На аркуші літери схожі на довгого, вкритого лускою дракона.

— Запам’ятай це, — каже чоловік. — Відрепетируй. Викарбуй у своїй голові. Говоритимеш, якщо у нас щось піде не за планом.

— Можна мені додому? — питаю.

Він підводиться, суглоби в його колінах по черзі хрускотять.

— О, так, — відказує. — Скоро ти вже будеш удома.

— Я знаю, що я тут такий не один, — вигукую. І це не запитання, а ствердження. Дряпання в стіну, вигуки, які я чула щоразу, коли відчинялися й зачинялися двері, — все це було насправді. У світі, що існує за межами моєї кімнати, я не така вже й самотня.

Моргун обертається, виразу його обличчя не розібрати. На мить мені здається, що нарешті я його спантеличила. Та потім його рот вигинається в посмішці. Він грозить мені пальцем, а його довга тінь моторошно танцює по стінах.

— Може, є й інші, — каже він. — А може, ти геть один.

Він іде. Я кліпаю в темряві очима й намагаюся збагнути, що це все означає.

Уночі мені сниться сон. Чи, може, це спогад? До мене приходить Лінь Дайю, і я нарешті можу розгледіти її при світлі. Вона маленька, тендітна, схожа на пташку. Я тягнуся до неї. Уперше рада її бачити.

— Скажи, що мені робити, сестро, — прошу її. — Цього разу я тебе послухаю.

Вона обертається і йде від мене, її волосся розвівається на вітрі. Я біжу за нею, кричу. Але кричу англійською, хоча й усвідомлюю, що вона мене не розуміє. Я намагаюся перейти на китайську, але слова самі трансформуються в моєму роті, перш ніж я встигаю їх спинити. Я хочу спитати її, як вибратися з цієї в’язниці, як утекти від моргуна. Хочу, щоб вона допомогла мені знайти свободу, яку здобула сама. Ту, яку дає тільки смерть.

На кожен мій крок вона робить два, так ніби пришвидшується, поки я сповільнююсь.

— Лінь Дайю! — кличу я її, а в самої підкошуються ноги. — Ти відвернешся від своєї сестри?

Цієї миті вона зупиняється й повертається до мене обличчям. Я бачу Лінь Дайю, водночас схожу й не схожу на мене. Очі не карі, як у мене, а блакитні. Ніс довший. Вуста гладкі й рожеві, мов у риби. Моя Лінь Дайю розтуляє рота, але з нього не долинає ні звуку. Натомість з її ніздрів, кутиків очей і вух сочиться кров.

Хтось верещить від страху. І я розумію, що це я сама.

Прокидаюсь у вологій сорочці, яка плівкою прилипла до грудей. Моє важке дихання розтинає темряву.

— Ти тут? — шепочу. — Чому ти не хочеш мені допомогти?

У кімнаті немає нікого. Лінь Дайю мені не допоможе, як завжди. «Насправді її ніколи й не було, — кажу собі, — зате я є». Цього разу мені хотілося б помінятися з нею місцями.

Наступного вечора двері знову відчиняються, але цього разу так і залишаються відчиненими.

Заходять троє чоловіків. Їхні тіла згорблені та кремезні, схожі на невеликі брили. Моргун іде за ними з ліхтарем у руці.

Він каже мені підвестися. Я слухаюсь, а у стегнах хрускотять суглоби. Тепер більшість дня я сиджу, тож стояти боляче. Він простягає мені якийсь м’який, скручений клунок.