На відміну від майстра Вана, Нам і Лум не просили мене довести, що я їм підходжу. Вони найняли мене відразу — запропонували їжу, житло й невелику плату за мою роботу. Тож я змінила план: якщо вдасться заощадити двісті доларів, я зможу нарешті вирушити на захід, на Територію Вашингтон, і повернутись у Китай. Ці гроші підуть на оплату дороги, житла, їжі та квитка на корабель. Та найголовніше — вони дадуть мені захист. Я пообіцяла собі перечекати тут зиму та пропрацювати весну, заощадити скільки вдасться й поїхати наприкінці літа. Пірс мав би стати для мене останнім пристанищем в Айдахо.

Тоді мені вже було легко називатися Джейкобом Лі. Я носила коротку зачіску до вух, бо побоювалася, що довга коса підкреслить надто м’які риси мого обличчя. Але було й дещо інше, чого я не врахувала. Якось Нам привселюдно здивувався, що моє горло досі таке плоске в моєму віці. Відтоді я носила навколо шиї хустинку, щоб приховати її гладкість.

Були й складніші речі. Два невеличкі горбочки на грудях належали жінці — тій, яку жадали чоловіки. Я не була такою й не хотіла, щоб мене жадали. Тож обмотувала груди смужками кремової тканини і з кожним обертом відчувала, як випрямляюся, утримуючи в грудях свою силу, та стаю менш вразливою, коли затягую себе дедалі тугіше.

Одного ранку, невдовзі після прибуття в Пірс, я прокинулась і відчула холодний, клейкий слиз між ногами. Навіть не глянувши, я зрозуміла, що це настало. Коли таке відбувалось у борделі, мадам Лі змушувала дівчат запихати глибоко в себе вату й обслуговувати наступного клієнта. Та попри це дівчата влаштовували таємні святкування, коли в когось із нас уперше йшла кров. «Це ознака того, що ти нарешті стала жінкою», — казали вони. Того ранку, коли я прала в холодній воді свою заіржавлену нижню білизну, тручи тканину саму об себе, то дозволила собі пустити сльозу. Колись я з нетерпінням чекала, що виросту і стану жінкою. А тепер, коли це нарешті сталося, все істотно ускладнилось.

Кровотеча тривала чотири дні. Мій живіт був як корабель під час шторму на морі, який кренився та бився сам об себе. Я порізала всі запасні ганчірки, які знайшла в крамниці, запихала їх у штани і щогодини бігала міняти. Прокидалася рано, щоб усе випрати, а потім повторювала процес. Коли на четвертий день кровотеча нарешті припинилась, я полегшено видихнула.

Жити як Джейкоб Лі виявилося самотньо.

Як останній акт своєї трансформації я змусила себе полишити писати ієрогліфи, коли була Джейкобом Лі. Джейкоб Лі не знав каліграфії. Його руки були невмілими, грубими та дещо незграбними. Вони не вміли тримати пензель. Іноді, коли в крамниці не було людно, я вдивлялась у підлогу, намагалася згадати запах океану в моєму волоссі й ловила себе на тому, що виводжу пальцем на стегні ієрогліф. Тоді Джейкоб Лі стискав руки в кулак, щоб придушити це бажання.

Тільки вночі, коли ніхто не бачить, я можу відпочити й дати рукам волю. Я торкаюся своїх стегон, щоб відчути, що вони досі на місці, цілі й неушкоджені. Мну груди, які сверблять від пов’язки, і відчуваю, як вони наливаються або зменшуються з дня на день. Та найбільше я дозволяю своїм рукам вправлятись у каліграфії, скільки вони забажають, пишучи й переписуючи ієрогліфи, які весь цей час залишалися поруч зі мною, були моїми друзями й учителями в тяжку хвилину. Від єдиного лише відчуття того, як мій палець вимальовує штрихи, крапки та лінії, на очі навертаються сльози. Це нагадування, що я ще не втратила себе, що досі жива.

Перш ніж заснути, я повторюю свій план, і так щовечора. Поїхати з Пірса наприкінці літа. Вирушити на захід на Територію Вашингтон. Знайти шлях до океану.

Коли сніг застиг суцільною білою шкаралупою й кожен крок звучить як скрегіт кісток, заходить він. День сьогодні спокійний, тож Нам просить мене наглянути за крамницею, доки сам робитиме облік товару в підсобці. Лум пішов у справах.

Заходить він. Високий, як Лум, спина пряма як дошка. Темне волосся, густі чорні брови, гола шия. Шкіра на ній кольору осені.

Він запитує власника крамниці. Голос плавний і грудний. Звук огортає мене, спонукає волосся на руках, ногах і навіть за вухами зосереджено настовбурчитися.

— Нам у підсобці, — кажу. — Покликати його?

— Це не терміново. Я почекаю.

Я намагаюся чимось себе зайняти, але очі й далі зиркають угору. Він молодий китаєць, один з наймолодших, яких я бачила в Пірсі. І щось у ньому, в його гладенькій засмаглій шкірі кольору персика пробуджує в мені таку сильну тугу за домом, якої я вже давно не відчувала.

Нам почув, як відчинилися двері, та вийшов з підсобки.

— Чому ти не сказав, що в нас покупець? — каже він мені. І кидається вітати юнака, злегка зачепивши руками його штани.

— Добридень, — каже юнак. — Чи є у вас каніфоль?

Нам відповідає, що ні, але він може замовити й товар поставлять, якщо юнакові потрібно. Ніхто з нас не розуміє такого запиту, але надія отримати нового клієнта тішить Нама. Юнак приєднується до Нама за прилавком і перераховує торговельні марки каніфолі, яку він шукає.

— Джейкобе, — гукає Нам до мене, — допоможи мені в підсобці. Щойно прийшла нова партія рису, тож слід усе перевірити.

Юнак повертається, щоб глянути на мене й зіставити ім’я з образом того, хто стоїть перед ним. Його обличчя спокійне, очі задумливі. Для нього я просто хлопець.

Решту дня я думаю про нього.

Минає три тижні. Сніг береться брудною кіркою на дорогах. Відтіснений, він дає шлях для відродження життя після хуртовини. На вулицях сльота, виборознена земля піниться на гребенях бурих хвиль. Замість хуртовини приходить вітер, він січе голі дерева та хльоскає по обличчях. Я дивлюся, як дерев’яна вивіска «Фостерз ґудз» гойдається туди-сюди. Люди проходять повз, крокуючи якнайшвидше, — ніхто не наважується затримуватися на вулиці надто довго.

Зате в крамниці тепло. Піч у кутку радісно палахкотить, і коли немає покупців, я стою перед нею та знову й знову кручу руками, аж доки вони стають жовтогарячими. Ще один спокійний день. Лум зустрічається з постачальником десь у місті. Нам просить мене залишитись у торговельній залі й обслуговувати покупців.

Я чую, як позаду мене відчиняються двері та завиває вітер.

— Вітаю, — промовляє він.

Сьогодні юнак одягнений у чорне пальто. Зверху картуз, який робить його схожим на хлопчака й роззброює на тлі широкої впевненої щелепи.

— Радий знову вас бачити, — каже він. — Мені повідомили, що прийшло моє замовлення.

Він без вагань крокує до мене. Ноги рухаються, а решта — ні, ніби його торс підвісили за мотузку. Я випинаю щелепу й випрямляюся, сподіваючись відтворити його поставу.

— Так, — чую сама себе. Я повертаюся за стійку. Він іде слідом і несе з собою запах чаю та старезної деревини. У голові лунає легкий гул, ніби вітер тепер поселився в мені.

Каніфоль лежить у шухляді під прилавком, акуратно запакована в коричневий папір і обмотана конопляною ниткою. Я дістаю її й кладу на прилавок.

— Скільки я вам винен? — питає юнак і дістає гаманець.

— П’ятдесят центів, — кажу йому, а голос не хоче виходити. Він киває й одну за одною викладає монети на прилавок.

Я мала б рахувати гроші, та натомість дивлюся на його руки. Красиві. Пальці довгі, кісточки посаджені глибоко, міцні та впевнені. Нігті широкі й плоскі, великий палець мускулистий, долоні гладкі. Ці руки більше схожі на віяла, ніж на руки. Вони ніби здатні розгорнутися й охопити весь світ.

— З вами все гаразд? — чую, як він питає мене.

— Даруйте, — кажу я, відводячи погляд. Згрібаю монети в долоню й кладу їх у касу. — Дякую. Приходьте ще.

— Чи можна зробити це замовлення щомісячним? — питає вже у дверях. Я бачу, як він стоїть, узявшись однією рукою за дверну ручку, і думаю, ці двері — єдине, що відділяє його від тепла крамниці й несамовитого вітру. Як мені хотілося б, щоб він залишився тут погрітися. Він повертає ручку. Я здригаюся, очікуючи, що вітер звіє його геть. «Не йди», — хочу сказати йому, та натомість лише киваю.