— Вибачте, пане, — сказала, витираючи долонею сльози. — Я знав декого, хто так само, як і ви, ткав гобелени, тільки він вишивав квіти, птахів і навіть драконів.

Тут крамар ніби пом’якшав.

— Ти знав тих, хто ткав гобелени? — перепитав він. — Тут, у Джифу? Як їх звуть? Я їх знаю?

— Ні, — відповіла я, хитаючи головою. — І, мабуть, ніколи й не знатимете. Вони зникли нещодавно, але багато чого навчили мене робити своїми руками. Тому я й тут, пане. Шукаю роботу, та спершу мушу навчитися порядку. Я шукаю місце, де мої руки можуть згодитися. То чи знаєте ви, де стоїть червоний будинок з арахісовим дахом? Скажіть мені, і я більше не потривожу вас, а якщо колись і повернуся, то буду більш дисциплінованим і благонадійним. Обіцяю, пане.

Насувалася ніч. Я дивилася, як крамар обдумує мої слова, і чекала на удар, від якого вилечу геть із його крамниці. Секунди тягнулися, мов години.

Але удару не було. Натомість крамар стояв із роззявленим ротом.

Коли я прокинулася наступного ранку, на мене згори вниз дивився якийсь чоловік, уткнувши ногу в мій бік.

Я сіпнулася. Склавши руки за спиною, чоловік розглядав мене поверх своїх окулярів. На ньому був сірий чаншань з вишитими на рукавах квітами персика. «Схожий на тата», — подумала я.

— Чому ти спиш на сходах моєї школи?

Він не виявляв ні огиди, ні невдоволення, а лише допитливість.

— Вибачте, пане, — мовила я й позадкувала. — Будь ласка, не кличте вартових.

— Зажди, — сказав він і простягнув руку. Його пальці були в червоній фарбі. — Ти не відповів на моє запитання.

— Я Фен, мені потрібна робота. — відповіла я. Брехати я вже навчилася. Брехня легко вислизала з мого рота, немов була правдою. — Я прийшов до школи, щоб стати вашим учнем.

— Але я не шукаю учнів, — сказав він. — З чого ти взяв?

— Мені розповіла жінка з крамниці, де готують тягнуту локшину, — промовила я. — Вона сказала, що вам потрібна допомога.

— Ясно. Цікаво, чому їй так здалося? Що ж, Фене, який шукає роботу, мені прикро тебе розчаровувати. Я нікого не наймаю.

Я глянула на свій одяг. Холоші штанів зібрали пилюку зі сходів, на яких я спала. У мене з’явилася ідея.

— Стривайте, — сказала я йому. — Якщо вам не потрібні учні, то, може, знадобиться хтось, хто підтримуватиме порядок у школі? Я прийшов, бо мене вразив ваш ієрогліф у локшинній. Ніколи ще не бачив такого написання. Місце, де творять таку красу, теж повинно мати належний вигляд.

Я ще ніколи не поводилася з дорослими так зухвало. Прикусила губу й чекала на помсту за свою хитрість.

Але його руки не ворухнулися. Натомість погляд швидко ковзнув спершу на мої брудні штани, а потім на сходи.

— Чому ти годишся для цієї робити?

Я згадала маму й бабусю.

— У мене дуже вмілі руки, — відповіла я.

— Ану покажи, — сказав він.

Я неохоче простягла руки — дівочі, кісточки пальців м’які й не зчесані, натерті на городі мозолі вже давно зійшли. Ці руки не знали ні дня важкої праці. Чоловік нахилився й перевернув їх, оглядаючи мої долоні та стискаючи м’язи під великими пальцями. Він розглядав їх так довго, що я навіть подумала, чи він не заснув. Однак коли він випростався, то мав напрочуд бадьорий і задоволений вираз обличчя.

— А ти не збрехав, — промовив він. — Хочеш роботу, Фене Вмілі Руки?

Сходило сонце, посипаючи вохрою його сивину. Я втупила очі в його окуляри й навіть не спитавши, що саме він розгледів у моїх руках, відповіла:

— Так.

— Тоді підведися, — сказав він. Я послухалася, відчуваючи, що вперше в житті займаю правильну позицію.

— Твоє ім’я означає «вітер», — мовив він далі. — І я хочу, щоб ти рухався, як він, — без ліні й невпевненості. Якщо працюєш на мене, то працюєш на повну силу.

Його звали майстер Ван, а червоний будинок з арахісовим дахом був його школою каліграфії.

Ми вдвох зайшли всередину. Світло просочувалось у клас крізь затінені вікна, лишаючи білі смуги на дерев’яній підлозі. У кімнаті стояло двадцять парт, на кожній з яких був пензлик, щось схоже на чорнильницю, довгі згортки рисового паперу й інше невідоме мені приладдя.

По стінах прямо зі стелі й аж до підлоги спадали гобелени, всіяні чорними ієрогліфами. Помпезні й витіюваті, вони застигли в танці. Здавалося, ніби їх втілили на папері якісь вищі сили.

Навпроти класу за ширмою розташовувалися особисті покої майстра Вана. Ми пройшли повз них не зупиняючись. У кінці була невеличка комірчина, заповнена припасами, зайвими чорнильницями й сувоями рисового паперу. Тут мала спати я.

— Заняття починаються, коли сонце досягне зеніту, і закінчуються з настанням сутінок, — сказав мені майстер Ван, шукаючи в комірчині мітлу. — Ти щодня підмітатимеш сходи і дворик до та після уроків. Решту часу можеш робити що хочеш, але затям: хоч де будеш, усі твої вчинки кидатимуть тінь на мою школу.

Він знайшов мітлу й тицьнув її мені в руки. Держак був таким товстим, що я ледь могла обхопити його своїми пальцями. Я намагалася приховати це від майстра Вана, щоб не втратити через це роботу. Він повернувся й повів мене через задній вихід у вимощений бруківкою дворик. У центрі кожної кам’яної плитки було викарбувано китайський ієрогліф. Посеред двору був фонтан з двома драконами, які обвивалися навколо чотирьох горщиків. Навколо фонтана — невеличкий город. З глибокою тугою я згадала свою бабусю, та потім прогнала спогади геть. Треба було зосередитися.

— Не пропусти жодного каменя, — сказав майстер Ван. — Як ти уважно підмітив, школа каліграфії повинна відбивати красу, яку створюють у її стінах, та мати презентабельний зовнішній вигляд.

Я кивнула й навіть не поцікавилась ані чому він так запустив подвір’я, ні чому провисає дах кольору арахісу. Майстер говорив так, ніби кожне його слово було остаточним, і мені цього було достатньо.

Сонце вже було високо в небі, заливаючи світлом внутрішній дворик.

— Заняття от-от почнуться, Фене, — сказав він. — Ти знаєш, де маєш бути, хлопче з умілими руками.

Я відчула, що маю вклонитися, і попрямувала до парадних сходів з мітлою в руках. Над головою пливло сонце. Навколо все було прекрасним: день, квіти, ієрогліфи, бруківка. Та все одно я не заперечувала б, якби пішов дощ.

Наступного ранку я зробила все, як мені наказали. Прокинулася вдосвіта, дістала з шафи мітлу й вийшла на шкільне подвір’я. Я робила по три змахи на кожній сходинці й дивилася, як пил здіймається в ранкове повітря, нагадуючи мені, як мама струшувала борошно зі своїх долонь. Коли я повернулась усередину, то побачила біля своїх покоїв миску з кашею та листям гірчиці.

Учнями майстра Вана були лише чоловіки. Вони зайшли у школу прямою колоною, а їхні рухи були такими точними, ніби вони відтворювали ті самі ієрогліфи, які писали. Виструнчені, суворі, слухняні, вони опустилися на коліна біля своїх парт, засукали рукави й чекали на вчителя.

— Доброго ранку, класе, — сказав він, увійшовши.

— Доброго ранку, майстре, — відповіли учні в один голос.

— Хтось сьогодні дивився на схід сонця? — спокійно запитав він.

— Ні, майстре, — прогуділи вони в унісон.

— Прошу вас зробити це завтра. І післязавтра. І надалі щодня, — сказав майстер Ван. — І тоді колись ви збагнете, як ієрогліфи, які ви малюєте, можуть заповнити весь світ.

Учні мовчали, а я була зачарованою. Причина крилася не тільки в тому, як він говорив — плавно, немов лілія, що плине на ставку, — а й у тому, що саме казав. Я не зрозуміла, що майстер мав тоді на увазі, але точно знала, що якщо хтось і може допомогти мені розібратися в житті, то лише він.

Відтоді я заприсяглася вибороти собі місце у школі майстра Вана. Щодня було одне й те саме: вранці я підмітала подвір’я, а коли сходило сонце, проковтувала миску з кашею та маленьке блюдце з овочами, тинялася коридором і спостерігала, як заходять учні. Я заздрила їхній безтурботності, адже вони мали дім, з якого йшли та до якого поверталися.