— Хочеш мені щось сказати? — повільно перепитує Сваллов, не відриваючи очей від сорочки в руках. — Що саме? Ти ж не збираєшся втікати?

Я не очікувала, що вона здогадається. «Та якщо збагнула, — думаю собі, — отже, вона теж цього прагне?».

— Так, — кажу їй.

На мить мені здається, що вона мене не чує. Сваллов схиляється над сорочкою та розправляє її по столу. Пасмо чорного волосся спадає їй на обличчя. Вона заправляє його за ліве вухо.

— Як?

— Я розповім тобі, якщо пообіцяєш, що втечеш разом зі мною.

Вона усміхається й підводить на мене сумний погляд. Ніби все розуміє. Ніби від самої моєї появи тут чекала, коли я це запропоную.

— Ти ж розумієш, що я не можу, Піоні.

— Ні, не розумію. Ніхто не заслуговує бути тут.

— Я заслуговую.

Сваллов мені як подруга, а може, й більше. Рано-вранці, коли я лежала в ліжку і слухала, як продавці розгортають брезенти й черпаки шкребуть об гарячі воки[37], то уявляла, що було б, якби ми втекли разом. Ми допомагали б одна одній і придумали б, як вижити. Я могла б навчити її каліграфії, ми заробляли б цим на життя. Або організували б власну пральню. Усім треба прати, хай де хто живе. Але тепер мрія тріскається. Спокійне «ні» Сваллов сердить мене. Я відчуваю, як щось потворне підіймається з пітьми і стрімко несеться до мого рота.

— Гадаєш, що будеш вічно юною і красивою? — сичу я, а внизу шипить парою моя праска. Я озираюся й зустрічаюся поглядом з Перл. Не знаю, як довго вона стежить за нами, та зараз мені це абсолютно байдуже. — З кожним новим днем ти марнієш, — кажу я Свалллов. — Настане мить, коли чоловіки навіть не глянуть на тебе. І що тоді? Опинишся у «стійлах» або на вулиці, а потім помреш!

Я не хочу цього казати. А може, й хочу. Знаю тільки, що мені треба, щоб вона пішла зі мною.

— Думаєш, мадам Лі вічно керуватиме цим борделем? — питає вона. Сорочка в її руках уже без складок, але вона й далі розгладжує її долонею.

Я замовкаю. Правду кажучи, досі ніколи не замислювалася ні про мадам Лі, ні про майбутнє борделю. Мені здавалося, він існуватиме завжди, як і мадам Лі. Однак коли я почула запитання Сваллов, то збагнула, якою недалекоглядною була. Мадам Лі колись відслужить своє, як і дівчата, яких вона викидає на вулицю. І що тоді? Бордель має існувати далі — є тон, покровителі й інші шахраї, які про це подбають. Так влаштовано світ.

— Я знаю, що про мене пліткують дівчата, — каже Сваллов. — Що я сама сюди прийшла. Підійшла прямо до мадам Лі та попросила зробити з мене повію. Ти теж так думаєш?

Вона зводить на мене очі, схожі на два мокрі камені.

— Думала. Раніше.

— Хочеш знати правду? — питає вона. — Мене привів батько. У мене було троє старших братів, і ми не мали що їсти. Він забрав мене з нашого дому і притяг на сходи будинку мадам Лі. Жбурнув їй під ноги і сказав, що візьме, скільки вона дасть. Вона дала двісті доларів. Я дивилася, як він ішов геть із грошима в руці. Навіть не озирнувся на мене.

Я мовчу та згадую Бай Хе й дівчат з мого села, які поїхали з батьками в місто та не повернулися.

— Троє братів, — гірко промовляє Сваллов. — І запхати їжу в їхні роти було важливішим за моє життя.

Гнів досі не відпускає мене. Не дозволяє зустрітися з нею поглядом.

— Тон хоче, щоб я почала вчитися на мадам через кілька місяців, — зрештою зізнається вона. — Мадам Лі має очолити новий бордель десь на іншому кінці міста.

— І що ти сказала? — питаю я, хоча знаю її відповідь.

— Погодилася.

Крик. Ми обоє здригаємось. Одна з дівчат обпекла руку. Вона кидається до раковини й опускає її під кран. Я дивлюся на руку дівчини, блискучу та червону. Дивлюся, але не бачу.

— То ти не даси померти цій катівні? — кажу я.

— Такі місця завжди житимуть, — відповідає вона. — Але принаймні тут від мене як від мадам буде більше користі. Якщо я залишуся, то зможу зробити для цих дівчат більше, ніж якщо втечу.

— Брехуха!

Я намагаюся не зірватись на крик, але вдається погано. Раніше я думала, що Сваллов краща за нас усіх. Краща за мадам Лі й за дівчат, які гризлися одна з одною через клієнтів. Вона була вищою за все це. А тепер бачу, якою дурною була, коли довіряла їй. Вона не хто інший, як ще одна мадам Лі, й одного дня в неї буде цілий гарем дівчат, які гаруватимуть на неї та помиратимуть через неї. Я знову згадую ієрогліф її імені — 燕. Так, у ньому є вогонь, але я неправильно його тлумачила. Символ для «вогню» неспроста розміщено під іншими ієрогліфами — «рот», «північ» і «двадцять». Вогонь унизу, бо він жадібний і прагне спалити все, що над ним. І Сваллов така сама: пожирачка й руйнівниця.

— Мені тебе жаль, — кажу їй.

— Так, пожалій мене, — вона знову береться за сорочку і тре її між пальцями. — Я давно змирилася з тим, що це моя доля. Що я робила б, якби втекла з тобою? Що я вмію? Життя тут — це все, що я мала, Піоні. Знаю, це твоє несправжнє ім’я. Мене теж колись звали інакше. Тільки тепер я Сваллов. Це ім’я дали мені, коли я потрапила сюди. До борделю в тебе було інше життя й буде після. Тобі легко звідси втекти. Для тебе втеча — це спасіння. А для мене навпаки, зрозумій.

Не можу, не зараз. Вона просто боягузка, яка загнала себе в полон обставин і не наважується визирнути з-за них. Мені хочеться сказати їй, що вона варта більшого, ніж цей бордель. Що може стати щасливою та вільною Сваллов, яка житиме в безпеці. Але переді мною стоїть зовсім інша дівчина. Вона не вірить, що може бути такою.

— Розумію, — натомість кажу їй. Гнів згасає, на зміну йому приходить жалість. — Ти нічого не скажеш ані мадам Лі, ані дівчатам?

— Це я пообіцяти можу, — каже вона. — Бордель не твій дім. Тобі тут не місце. Ти маєш рухатися далі, Піоні. Я знаю, що ти зможеш.

Цієї миті я хочу розплакатися. Плач булькотить у мені, як гаряча вода в чайнику, який от-от засвистить. Але я придушую його. Якщо сьогодні мені вдасться втекти якнайдалі з цього місця, щоб більше ніколи сюди не повернутися, якщо я зможу забути мадам Лі, дівчат і їхніх клієнтів, то тільки тоді дозволю собі заплакати.

Після роботи у пральні я сиджу на ліжку у своїй кімнаті, ледве дихаючи.

План. Треба дотримуватися плану.

Стільки всього може піти не так. А наслідки будуть справжніми, смертельними. Мадам Лі викине мене на вулицю. Або й власноруч приб’є. Можливо, вона згодує мене бродячим псам, які виють і скавучать цілісінькими ночами у провулку за борделем. Їхнє скиглення нічим не відрізняється від того, що долинає з-за зачинених дверей по сусідству з моєю кімнатою.

Я знову й знову прокручую все в голові. Варіанти розвитку подій. Якщо станеться так, то що тоді? А якщо отак, то що далі? Тут не може бути помилки.

— Знаєш, — напередодні ввечері сказав Семюел, — те, як усе відбудеться, залежить ще й від нашої удачі.

— Удачі не існує, — відповіла я йому. — Є лише зустріч готовності з можливістю.

Так мене навчав майстер Ван. «Забудь про удачу, — казав він. — Зосередься на тому, щоб власноруч її для себе створити. Гадаєш, майстер каліграфії покладається на везіння? Те, що відбувається на папері, — це зустріч навика й розгорнутого аркуша».

«Тренуйся, — говорив він. — Тренування принесе тобі спокій, а спокій дасть енергію тілу й цілісність душі».

«Тренуйся», — подумки кажу я собі й сідаю за туалетний столик. План, план, план. Іншого варіанта немає. План мусить спрацювати. Я прокручую кожну секунду, відчиняю всі зачинені двері, розбираю всі полиці. Знову й знову. По тьмяній деревинí малюю пальцем «кабана» під «дахом». «Дах»: швидка точка вгорі, потім масивна горизонтальна шапка. «Кабан»: вертикальний гачок, від якого відходить багато коротких штрихів. Так ми називаємо дім — 家.

Я знову й знову малюю по дерев’яному столику цей ієрогліф разом з усіма штрихами, аж доки він теж не перетворюється на навик, доки я знову не опиняюсь у Джифу в школі каліграфії, а не в борделі у Сан-Франциско. Дерево порипує під моїм пальцем. Рука розмахує і тріпоче, як крило в польоті.