От якби переписати мою історію: одного дня посеред рибного ринку високий чоловік помічає дівчинку, перевдягнену в хлопчика. З її запалого тіла він зчитує голод. Чоловік теж голодний, але вміло це приховує. Його видають лише очі. І цього разу дівчинка, перевдягнена у хлопчика, все помічає. Розгледівши при денному світлі його обличчя, вона усвідомлює задум чоловіка й утікає. Чоловік лишається з порожніми руками, а дівчинка повертається додому.

З дна бочки я вдивляюся йому в очі. «Мистецтво видає в собі свого творця», — сказав мені якось майстер Ван. Той, хто створив очі Джаспера, навмисне залишив у них прихований натяк. Треба просто примружитися, щоб його розгледіти. Але він був там. Завжди. Того дня на рибному ринку я просто не знала, що саме треба шукати. Його звати Джаспер, і він мене викрав. Я хочу вимовити це ім’я. Хочу озвучити його, щоб він розумів, що я знаю: всередині його англійського імені є китайський звук, який означає смерть і загибель.

Але вугілля стискає мене, не випускаючи мого голосу.

— До зустрічі в Америці, племінничку, — промовляє Джаспер і підморгує наостанок.

Кришка закривається.

Чоловік по той бік вітрини робить це не вперше. Його обличчя аж до самого носа ховається під глибоко насунутим капелюхом, видно лише міцно стиснуті вуста. Вологі. Отже, він не новачок у тому, що збирається зробити. Точно знає, чого хоче і як це отримати.

Чоловік підіймає вгору скривлений палець. Ми витягаємося в струнку. Палець робить виток у повітрі, а далі крениться й повільно волочиться вбік, ніби намагається згадати забуте. Коли він проходить повз нас, ми здригаємося, немов відчуваємо крізь скло тепло його дотику.

Потім спиняється.

Пауза, вслід за нею — підтвердження. У вітрині ми всі як одна робимо вдих і завмираємо. Кожна думає, що він вказує на неї.

Однак він хоче не нас. Він хоче Сваллов[21], дівчину ліворуч від мене. Зрозумівши це, ми з полегшенням видихаємо. Тільки не Сваллов. Вона усміхається чоловікові й покірно схиляє голову, проте я відчуваю, як напружується її тіло. Усвідомлення починає охоплювати її плечі й обрушується далі вниз по всьому єству.

— На вихід! — командує ззаду охоронець.

Одна за одною ми виходимо з оглядової кімнати, шовкові сукні шепочуть з кожним кроком. Ми вишиковуємось у головній залі, куди заходить той самий чоловік. Він дивиться на Сваллов так, ніби знає про неї все, як і про кожну з нас.

Я мушу стояти зі схиленою головою, але не стримуюся, щоб не підглянути. Сваллов сором’язливо всміхається чоловіку, стуливши вуста. Її тіло тепер перетворюється на щось, що треба віддати: щось, що більше їй не належить. Звідкілясь, як завжди, спускається тінь у формі дзвіночка. Це мадам Лі. Вона прийшла супроводити Сваллов до чоловіка, очі якого рискають по всьому тілу дівчини. «Голодний пес», — кажу я подумки.

— Чудовий вибір, — промовляє мадам Лі низьким, оксамитовим голосом. — Бажаєте роздивитися ближче?

Чоловік бурмоче, а потім киває.

— Покрутися для нашого клієнта, — каже мадам Лі до Сваллов. Дівчина крутиться перед нами: спочатку видно її стегна, за ними — плечі, далі — тонку лінію шиї, оголену й ласу. Зібране на голові волосся виблискує, мов річка вночі. Макіяж ніжно-сливового та золотого відтінків, губи червоні, як вино. Вбрана в шовкові штани кольору барвінку та шовкову сорочку, розшиту квітами, вона схожа на принцесу, яку мають представити перед двором.

— То як? — звертається мадам Лі до чоловіка цього разу вже жорсткішим тоном. — Берете?

Чоловік облизує губи гострим, блідим язиком і дістає з кишені піджака пачку грошей, яку мадам Лі хапає обома руками. Потім він бере своєю рукою руку Сваллов. На тлі всіх цих рук долоні дівчини здаються особливо маленькими.

Вони рушають нагору, до спалень, а ми й далі стоїмо, схиливши голови.

Мадам Лі повертається до нас, швидко роздуваючи ніздрі.

— А ви всі, — каже вона знову спокійним голосом: мелодійним, але невблаганним, — повертайтеся на свої місця.

Ми йдемо назад у маленьку оглядову кімнату з вітриною, яка виходить на вулицю.

Одну за одною дівчат навколо мене розбирають. Одна за одною вони крутяться перед чоловіками. Ті кивають, дають мадам Лі гроші та ведуть своїх обраниць нагору. Поруч, як і щовечора, стоять охоронці й спостерігають за всім цим. Їхніх імен я не знаю.

Поволі, дівчина за дівчиною, чоловік за чоловіком, стеля тяжіє від грюкоту та стогонів.

До кінця вечора залишаюся тільки я і ще дві дівчини. Одна з них — Джейд[22], старша за інших і з рубцями довкола рота, бо часто прикушує губи. Вона тут давненько, якщо не найдовше. Сьогодні вже чотирнадцятий день, як вона без клієнтів, хоча колись була найкращою дівкою в борделі. Дехто думає, що в цьому винен її збільшений живіт, через який у неї ще й зникли щомісячні кровотечі.

— Мені потрібна робота, — скиглить вона. — Куди поділися всі чоловіки? Вони не уявляють, що втрачають.

Інша дівчина на ім’я Перл[23] тихо рюмсає собі в передпліччя. Її єдиний клієнт сьогодні не прийшов, хоча й обіцяв.

Зверху над нами дівочі стогони сплітаються в симфонію. Одні — низькі та гортанні, інші — схожі на дзявкіт собак. А дехто ледь не співає. Під ними — гул чоловіків, інколи впереміш з люттю й криками, а потім — стукіт. Шалений стукіт, який, здається, ніколи не вщухає.

Коли я тільки потрапила сюди, то ненавиділа цей шум. А тепер узагалі його не помічаю.

— Прокляття! — спльовує Джейд. — Мене виженуть, якщо найближчим часом не підчеплю собі клієнта. — Вона повертається до Перл, плач якої стає гучнішим. — Чого ревеш, мала? У тебе є хоч хтось із товстим гаманцем.

Один за одним чоловіки спускаються сходами назад, поправляють одяг, розчісують волосся й надягають капелюхи. Мене нудить від їхнього вигляду: зажерливі, вони поводяться так, ніби щойно перемогли в битві. Виходять на вулицю й губляться у вранішньому промінні.

— Приходьте до нас частіше, — повторює мадам Лі кожному з них і викривляє рот у манірній посмішці. Я сиджу в кутку кімнати з насупленим лицем, і коли якийсь чоловік надто довго на мене задивляється — відвертаю голову.

Пізніше, коли сонце підіймається над затокою, мадам Лі просить мене зайти до неї в кабінет, де вона сидить за великим різьбленим столом з темного дерева.

Крихітний кабінет здається ще меншим завдяки присутності двох чолов’яг, які охороняють двері, і самої мадам Лі. Вона дебеліша за жінок, яких я бачила у Джифу, тільки не округла, а грізна.

— Як тобі минула ніч? — питає вона, крутячи сигарету між двома пальцями з коштовностями.

— Добре, мадам Лі, — відповідаю я. Одну дівчину якось відшмагали, бо вона не назвала її мадам. Наступного дня через її сорочку проступала кров із гноєм.

— Сядь, — наказує вона мені. — Сядь, поговоримо.

Це поганий знак: сідати небезпечно, але піти небезпечно також. Я сідаю.

Мадам Лі робить довгу затяжку. Сигарета ледь чутно потріскує, її кінець спалахує жовтогарячим і знову тускніє. Повітря навколо мадам видається мені токсичним. Лише її присутності достатньо, щоб зів’яли рослини й отруїлися квіти.

— Ти прийшла до мене такою худою, — промовляє вона. — Двома пальцями можна було підняти. А тепер глянь на себе. Здорова дівка з рум’яними щоками та рожевим язиком.

— Я добре їм і сплю завдяки ласці мадам Лі, — холодно відповідаю.

— Ага, — каже мадам. — Ще б пак.

Настає пауза, поки вона робить ще одну затяжку. Я дивлюся, як між нами вигинається дим.

— Винайняти кімнату в цьому місті недешево, — веде далі жінка. — Що там казати про цілий будинок! Сумніваюся, що ти уявляєш, скільки це коштує. Та завдяки великій щедрості тóну[24] Хіп Ї ми живемо в комфорті та спокої. Що скажеш, Піоні[25]? Тобі подобається тут жити?