Нельсон, Нам і Лум скупчилися біля дверей. Глибокий голос належить шерифу Бейтсу, якого я не бачила від часу його першого візиту в крамницю після протестів. Він має такий вигляд, наче вже кілька годин на ногах.

Я намагаюся підійти ближче, але спотикаюсь і спираюся на полицю. Шум лякає шерифа Бейтса, його рука різко рухається до тіла. Він дістає чорний блискучий предмет, у якому я впізнаю пістолет. Я чую, як щось клацає, і Нельсон робить різкий вдих.

— На підлогу! — кричить шериф і направляє пістолет на мене.

Нам і Лум замовкають і підіймають руки до стелі. Нельсон першим опускається вниз, притулившись грудьми до підлоги. Нам і Лум повторюють те саме. Я залишаюся стояти, бо не розумію, що відбувається й чому шериф Бейтс тримає мене під прицілом.

— Я сказав, на кляту підлогу!

— Джейкобе, — промовляє Нельсон.

Немає часу з’ясовувати. Я роблю так, як інші, й опускаюся вниз. Дерев’яна підлога холодна. Минулої ночі, сп’янілі та втомлені, ми забули попоратися біля пічки.

Скриплять двері, а потім шериф Бейтс гукає до когось на вулиці. Мені страшно підвести голову, щоб поглянути. Я знову чую, як відчиняються двері, а вслід за цим — тупіт безлічі важких чобіт, що заходять до крамниці. Щось цокає. Нам і Лум стогнуть. Нельсон мовчить. Потім я чую чоботи біля свого вуха.

— Сіпнешся — і я вистрелю, — гарчить хтось.

Я згадала про коричневий згорток, який Вільям дав мені того дня в Бойсе, — маленький пістолет, який я сховала в мішку з пшоном подалі в підсобці. Як же він зараз далеко. Відчуваю, як мої руки загинають назад, а потім два кайдани клацають біля зап’ясть і вдаряються об кістку. Хтось зводить мене на ноги.

— Вас заарештовано за вбивство Деніела М. Фостера, — звідкілясь гарчить на нас шериф Бейтс. — Вас доставлять до в’язниці округу Пірс, де ви чекатимете на суд.

Холод пробігає по моєму тілу. Той чоловік з ворожим поглядом, який так зловісно стовбичив під нашою вітриною, мертвий? Примара, як називав його Лум.

Нам реагує першим, повторюючи мої думки.

— Убитий?! — викрикує він. — Фостер?!

— Як? — вимагає пояснень Лум, лежачи на підлозі. — Коли? Чому?

Останнім озивається Нельсон, різко випаливши від паніки:

— А його родина знає?

— Не огризайся, хлопче, — каже шериф Бейтс. — А тепер слухняно та спокійно ходіть з нами. І без метушні.

Один за одним ми виходимо на вулицю до брички, що чекає перед крамницею. Вулиця вже переповнена натовпом, який збирається навколо «Фостерз ґудз». Деякі жінки плачуть, інші лише затуляють рота руками. У чоловіків похмурі обличчя.

— Нельсоне, — шепочу я, коли ми сідаємо в бричку. — Що коїться? Що вони кажуть?

Нельсон мовчить. Можливо, не чує мене.

У бричці ми не самі — тут уже хтось є. «Схожий на нас», — думаю я. Коли ми залазимо, юнак не звертає на нас уваги. Одне його око вже почало ставати фіолетовим.

Бричка рушає. Наші тіла креняться докупи. Мої скручені за спиною руки німіють. Я намагаюся написати щось вказівним пальцем — будь-що, — але ієрогліфи не спадають на думку.

Запах гнилі переслідує нас по всій в’язниці, але шлях до нашої камери недовгий. В’язниця округу Пірс — це простий сірий двоповерховий блок з десятьма камерами без вікон. Дім для дрібних злодюжок і зловмисників, а тепер і для нас. Повітря всередині будівлі холодне й затхле. Тут ми наче в печері, захованій у найтемнішому куточку землі. Місце для того, що віддали забуттю.

Один охоронець веде нас попереду, інший — позаду. Ми йдемо рядочком: спочатку Нам, потім Лум, Нельсон, я і той п’ятий, досі мовчазний. Переді мною — Нельсонова голова, пряма й зосереджена перед собою, шия досі така ж сильна. Коли я на нього дивлюся, то відчуваю, що твердо стою на землі.

— Не спотикайся, хлопче, — попереджає охоронець позаду, його слова чіпляються за наші п’яти.

Мені кортить поговорити з Нельсоном, розпитати охоронців і вимагати відповідей, але приглушене відлуння наших кроків підказує, що зараз не час давати волю словам. Нам, Лум і Нельсон теж мовчать. Ми всі й без сторонніх порад розуміємо, що мовчання — наш найкращий захист.

— Нарешті спіймали тих вузькооких виродків, — гарчить якийсь голос із камери. Ще хтось плює нам під ноги, коли ми проходимо повз. З іншої камери — жалюгідне виття. Мені несила змусити себе глянути, хто видає цей звук. Охоронцям начхати. Цікаво, вони вже звикли до цього ґвалту? Чи для них ті, хто в камері, більше не люди, а лише плоть у чотирьох стінах?

Порожня камера в кінці коридору на другому поверсі — наша. Малесенька — якби ми всі вклалися один біля одного, то ледве вмістилися б. Ще одна темна кімната, з якої не вибратися. Ще одна клітка.

Ми заходимо всередину — і нас накриває непереборний сморід сечі з відра, яке вже не один день стоїть у кутку. Охоронець, який ішов попереду, тріумфально зачиняє двері.

— Нарешті ви отримаєте своє, китайози, — торжествує він. Охоронець вставляє ключ у навісний замок і повертає його. Будівлею лунає спустошливе клацання. Потім вони разом з другим ідуть геть.

— Певно, це якась помилка, — кажу я Нельсону. — Як вони можуть думати, що це ми вбили того чоловіка?

— Не вірю, що він справді мертвий, — бурчить Лум. — Я хочу побачити тіло. Де докази?

— Він не може померти, — боязко промовляє Нам. — Хто ж захоче вбивати таку людину?

— А ти що скажеш? — питає Нельсон. Минає якась мить, перш ніж ми збагнули, що він звертається не до когось із нас, а до того п’ятого.

Світло погане, але ми повертаємося до незнайомця. Його волосся скуйовджене, губи потріскані й білі. Я усвідомлюю, що його обличчя вкрите синцями, які ще не встигли проявитися. Невже ті, хто пов’язали нас, були на таке здатними?

Нам першим підходить ближче до чоловіка.

— Справді, — промовляє він добрим і підбадьорливим голосом. — Хто ти такий?

Чоловік не звик до такої уваги. А може, просто не хоче. Він відступає назад, широко розплющує очі й хитає головою.

— Ти можеш поговорити з нами, — лагідно каже Нельсон. — Хто ти? Чому тебе сюди привезли?

Чоловік знову жестикулює та показує на свій рот. Я дивлюся, як його пальці кружляють знову й знову, і тоді усвідомлюю, чому він не говорить.

— Він німий, — кажу їм, а далі звертаюся до чоловіка. — Ти не можеш говорити, навіть якби хотів, так?

Чоловік жалібно дивиться на нас, а потім відкриває рота. Замість язика звивається хробак з рябою плоттю. Без голови. Нам відступає назад і хапається за Лума. Я втикаюсь у своє плече, щоб не знудило.

Тільки Нельсонові, здається, нічого. Він кладе руку чоловікові на плече.

— Це вони з тобою зробили?

Чоловік заперечно хитає головою й заламує руки. Він показує на свій рот, а потім знову хитає головою. Далі вказує на око, яке вкривається багрянцем, і на те місце, де стояли охоронці.

— Певно, це був хтось інший, — кажу я та ковтаю жовч. — Але синці. Вони свіжі.

Чоловік ствердно киває. Він підіймає палець і починає щось виводити ним у повітрі.

— Він хоче щось написати, — припускає Нам.

— Не можу розібрати, — каже Лум.

Я підходжу до чоловіка й беру його за руку. Він дивиться на мене так, ніби я штрикнула його.

— Ось, — простягаю йому долоню. — Пиши тут.

Він вагається, але потім розправляє пальця. Ніготь загострений на кінці. На моїй долоні він малює ієрогліф, зрозуміти який мені не потрібно багато часу.

— Друзі, це Джов, — промовляю я, а сама намагаюся придушити жаль до ієрогліфа його імені, 周, який містить у собі широко розкритий рот.

Хоч і маленька, зате важлива перемога. Ми по черзі тиснемо йому руки, а коли Нам знову набирається сміливості, то навіть зазирає Джову в рота та називає трави з нашої крамниці, ніби щось здатне відростити відрізаний язик. Однак радість відкриття швидко минає. Невдовзі ми всі розходимося по камері, щоб знайти власний куточок, де можна постояти, посидіти, притиснути ноги до грудей і поплакати, уткнувшись у коліна.