— Панні краще не вставати, — закликає покоївка. Та панна її не чує. Певно, саме це почуття називають розбитим серцем. Те саме вона відчувала, коли померла мати, тільки цього разу чомусь усе значно гірше. Одне вона знає точно — його треба позбутися.

Панна відчуває, як у ній щось розбухає, ніби всередині весь світ згортається в клубок горя. Ось він у її шлунку. Далі підіймається вище у груди й тисне їй на ребра. Тепер він уже в її горлі — і тут повний мокротиння мішок розривається.

Панна не знає, чим це скінчиться, але відчуває, що якщо випустить усе на волю, їй стане легше. Тож вона відкриває рота — і звідти вилітають багряні бризки прямісінько на її білу нічну сорочку, на медову ковдру з шовку й навіть на пальці її обмотаних ніг. Покоївки перелякано відскакують.

Панні це здається найкрасивішим, що вона бачила. Вона відчуває полегшення.

— Чому ви так на мене дивитеся? — панна хоче спитати у своїх покоївок. Вона розтуляє рота, проте слова не виходять. Натомість люто вирує те, що називають кров’ю.

Панна відчуває, як тоне в ліжку. Її тіло обволікають подушки, тепер уже також червоні. Вона нахиляє голову вниз і бачить, як перед її нічної сорочки стає червоним. На грудях тепло, а далі — все холоне.

Покоївки метушаться, кричать одна до одної, питають, що їм робити. Одна запитує, чи варто їм привести його, інша каже, що це не дуже вдала ідея, адже сьогодні день його весілля. Ще хтось із них плаче. Панна хоче заспокоїти їх, щоб вони дали їй змогу насолодитися цією миттю, але вони її не розуміють. Їм несила здолати свій страх.

А панна не боїться. Вона зводить очі на стелю. Її погляд ковзає й розмивається — і здається, що журавлі махають крилами вгору-вниз. Очерет гойдається з боку в бік.

Вона думає про чоловіка, якийсь колись був юнаком. А тепер одружений. Вона збиралася чекати його завжди, а він обіцяв дочекатися її. Панні спадає на думку, що чоловік увесь цей час брехав їй, але вона вирішує гнати від себе ці помисли. «До того ж це вже не має значення, — думає вона. — Усе скінчено. Дякувати небу, все скінчено».

Покоївки тепер затихли, бояться ворухнутися. Вони дивляться на неї заплаканими очима. Багато хто досі схлипує. Вона згадує день, коли прибула сюди — квола дитина без матері. Панна досі та сама дитина, але принаймні тепер вона знає, що це не єдина її іпостась.

Журавлі над нею згортають і розгортають крила, ваблять до себе. Вона тягнеться до них і відчуває, як відлітає, як її тіло здіймається в небо. Панна й гадки не мала, що вміє літати.

Коли згодом її коханому приносять цю звістку (тільки не на очах у нової дружини), то кажуть, що вона померла спокійно. Він не дізнається, що вона харкала кров’ю так сильно, що не могла спинитися. Не дізнається, що кров затопила її зсередини.

Посеред ночі здіймається хурделиця. Коли я прокидаюся, то бачу, як мій подих виривається назовні сірими хмарами. Ранок. На вулиці все замерзло. Я ще трохи лежу в ліжку із заплющеними очима. Пальці на ногах задубіли від холоду.

У такі ранки я розгортаю сповнені теплом дитячі спогади й сподіваюся, що вони мене зігріють. Один із них про те, як світиться теплом сваньцай[40], яку бабуся замаринувала у великих коричневих банках. А пізніше, під час вечері, її хвилясті пучки, різкі на запах і апетитні на вигляд, лежать поруч зі скибочками свинини й картоплі. Іще один: тепло у складках шарфів навколо маминої шиї. І найцінніший: сидіти в тата на плечах і дивитися, як падає сніг. Моя голова задерта до неба, а татові плечі гріють під колінами. «От якби ти підняв мене ще трошечки вище, — підохочую я його, — то я побачила б, який на вигляд сніг, перш ніж він стає снігом».

Коли в наше рибальське село приходила зима, то холод наче зависав у повітрі. Тато казав, що мороз прилипав до всіх крапельок води, які ще не встигли добратися додому в океан, тому він і чіплявся до нашого одягу, волосся й навіть до кісток. Я любила холод. Любила, як він збирав удома всю нашу родину. Що холодніше ставало надворі, то тепліше було всередині. Учотирьох ми згорталися докупи, як коти, та грілися одне об одного.

Розплющивши очі, я знову опиняюсь у комірчині крамниці. Зверху на мені лежить червона ковдра, на стіні висить одяг, коричневіють дерев’яні розсувні двері. Сонце вже встало, а отже, і мені слід не відставати від нього.

Я засовую руки під коліна, сподіваючись хоч на мить упіймати тепло. І уявляю, що сиджу в тата на плечах.

Нам повідомляє, що сьогодні поставок не буде.

— Забагато снігу, — каже він. — Ніхто не доїде. Джейкобе, будь ласка, розчистиш перед входом?

Я взуваю хутряні черевики й пірнаю в кожух.

Пірс — шахтарське містечко, яке стало популярним кілька років тому. А тепер воно пожинає наслідки цієї надмірної популярності. Нам і Лум кажуть, що дні його шахтарської слави минули. Велика частина надр виснажена через масовий видобуток, пік якого вже минув. Багато з тих, хто приїхав сюди під час цього піку, нині поїхали, але сліди привезених ними грошей і надій ще залишилися.

— Колись тут було чимало китайців, — ще раніше розповідав мені Нам. — Працювали в шахтах і заробляли непогані гроші. Усі вони ходили в нашу крамницю! Тепер нікого не лишилося. Зосталася тільки цирульня Чена та пральня. І ми.

— Ви з Лумом до крамниці теж працювали на шахтах? — спитала я.

Він не відповів. Лише втупив погляд кудись удалечінь і прокручував у пам’яті спогади, яких, я точно знала, мені ніколи не розкриють. Я не засуджувала його за це. «Певно, в мене такий самий вигляд, коли я згадую дім», — подумалось.

Крамниця з назвою «Пірс біґ стор» розташована в центрі містечка у будівлі збанкрутілої парфумерної фабрики — вона втиснулася між магазином шкіряних виробів і швейним ательє. На перший погляд може здатися, що всередині небагато місця, але крамниця вміє по-своєму дивувати; якщо ви зайдете всередину, то побачите, що приміщення справді вузьке, зате довге. Настільки, що Нам і Лум змогли запхати туди стелажі та ящики для їжі, побутових товарів і навіть деякого обладнання, яким торгували. У кінці крамниці є маленький закуток, де розставили кошики з різними травами та цілющими товарами — насінням лотоса, сушеними фініками, вовчими ягодами, — тож у приміщенні завжди згірклий запах, який нагадує мені бабусин город. Поруч розшита бісером завіса відокремлює торгову зону. Праворуч за завісою розташована невеличка кімната, яка колись слугувала комірчиною. Ліворуч — трохи більша, де сплять Нам і Лум. Далі по коридору — підсобне приміщення для зберігання нових партій товару, а відразу за ним — крихітна кухня та вбиральня. Я сплю в колишній комірчині. Вона схожа на мою кімнату у школі майстра Вана, тож мені тут подобається. Коридор виходить на задній провулок. Нам і Лум розвішують там свою білизну й створюють так своєрідний паркан, непроглядний для сусідніх магазинів.

Я розчищаю лопатою вхід у крамницю, аж доки сонце не підіймається високо над головою. Одна за одною з дверей виринають голови й оплакують наслідки хуртовини. Пошта залишиться зачиненою. По сусідству кравець каже своїй дружині, що їм пощастить, якщо сьогодні до них дійде хоч один клієнт. Цирульник Чен махає мені зі своєї порожньої цирульні. Унизу по вулиці підіймаються завіси у «Фостерз ґудз». Чоловік усередині визирає у вікно й лається. Сьогодні він теж не діждеться товару. Сніг усе зупинив.

Коли я повертаюся у крамницю, Нам розкладає гроші в касі. Він дивиться, як я скидаю кожух. Сніг клаптями падає на підлогу.

— Холодно на вулиці? — питає він. Нам любить ставити мені питання, на які й так знає відповіді. Своєрідний спосіб виявити до мене доброту.

Я киваю, кінчики вух горять від холоду.

— Я приберу, — вказую на воду на підлозі.

Нам каже мені спершу допомогти Луму підрахувати залишки товару після вчорашнього дня.

— І обов’язково випий гарячої води, — додає він. — Не можна, щоб тіло так промерзало.