— Пече від полум’я? — питає він, побачивши мої рухи.

— Ні, — кажу я йому. — Хороша кімната, і готель теж хороший. Ти нічим мене не образив. Вибач, якщо змусив тебе так думати.

Почувши останнє, він усміхається.

— Просто я сподівався, що ми подружимося, — промовляє він. — У Пірсі нас лишилося небагато.

— Нам казав, що раніше тут було чимало китайців.

Нельсон киває й робить ковток чаю.

— Було. Особливо коли функціонували шахти. Там працювали тонни китайців. Мій тато був одним з них.

Ось вона — згадка про минуле, яке він мав, перш ніж стати тим, ким є зараз. Його слова схожі на світлячка, що кружляє в темряві. Я хапаю його обома руками і тримаю, знаючи, що світло от-от згасне.

— А де зараз твої батьки? — питаю я.

— Тато помер кілька років тому. Шахти доконали його легені. А після нього померла й мама. Гадаю, через розбите серце.

— Ох... Співчуваю.

— Ти дуже добрий, — каже Нельсон. — Іноді мені здається, що журба могла б поглинути мене. Але потім я нагадую собі, як мені пощастило. Хоч якийсь час я все-таки мав батьків. А скільки таких, хто осиротів значно раніше.

Його слова мужні, але очі розказують іншу історію — про самотність і, може, навіть страх. Він швидко відводить погляд, але я встигаю помітити — та сама історія живе й у мені.

Не стримуюся й випалюю:

— У мене теж немає батьків.

Слова злітають з моїх уст і линуть геть, нарешті виставлені світові напоказ. Поруч зі мною Лінь Дайю всмоктує повітря крізь зуби, її грайливість щезла.

— Навіщо ти йому сказала? — шипить вона. — Не слід нікому розповідати про ту, ким ти є насправді.

— Тобто, — затинаюся, — я не знаю, де вони. Вони зникли.

Погляд Нельсона зустрічається з моїм, і цього разу він не приховує болю в очах.

— О Джейкобе, тому ти завжди такий сумний?

Отже, він таки помітив. Хоч як я намагалася стерти своє справжнє «я» з власного образу, воно завжди знаходило спосіб вилізти назовні — та сама зажура, властива мені в дитинстві, перейшла зі мною й у доросле життя. Тепер, примножена справжньою трагедією, вона завжди буде помітною на моєму обличчі. «Так», — хочу сказати Нельсону. Хочу плакати. Після стількох років брехні та переховувань ніколи раніше я не була такою близькою до того, щоб сказати правду. Лінь Дайю хитає головою, та я не зважаю на неї.

— Я не хочу здаватися сумним, — видаю натомість ще одне зізнання.

— Це найперше, що я в тобі помітив, — промовляє Нельсон.

— Бабуся казала, що в мене завжди був такий вигляд, ніби я плачу, — третє зізнання тепер уже вислизає легко.

Він сміється. Я п’ю свій чай. Жасминовий. Щось більше, ніж чай, оселяється в мені — розкуте й пожадливе. У присутності Нельсона я відчуваю, ніби з мене спадає якийсь величезний тягар. Пригадую, як одного разу майстер Ван показав мені особливий вид паперу — давній, пофарбований у жовтогарячий колір, тому написи на ньому були схожими на тигрові смужки. Такого ефекту можна було досягти, лише якщо піддати папір ретельній обробці, що також зробило його щільним і жорстким, але водночас надало привабливості, бо його поверхня виблискувала, як сніг. Як нагадування про те, що загартоване може бути ще й красивим.

— Прийдеш іще? — запитує Нельсон, перш ніж я піду.

— Так, — відповідаю, хоч Лінь Дайю й намагається закрити мені рота.

— Добре, — каже він. — Ми станемо хорошими друзями.

Шериф Бейтс — чоловік широкоплечий. Його обличчя, тепер уже в цятках і віспинах, натякає на колишню красу, наліт якої поступово зішкрібає час. Усе, що лишилося, це жорсткі жовтуваті вуса та брови кольору яєчного білка. Коли він ступає, попереду нього йде солідне, пружне пузо.

Ідея належала Луму. Протести під крамницею нарешті вщухли, але на зміну їм прийшли нові жахіття. Плакатами, які колись приніс натовп, тепер обліплені наші вікна. Уже стало частиною моєї щоденної роботи виходити на вулицю з ганчіркою та відром теплої води й відтирати плакáти, які проголошують «ГЕТЬ КУЛІ», обзивають нас «КИТАЙСЬКИМИ ТВАРЮКАМИ» та «ЖОВТИМИ ДЖОНАМИ». Наступного ранку вони з’являються знову.

Але плакáти — це ще пів біди, як порівняти з іншим. На наш поріг приходять посилки, загорнуті в коричневий папір, з фекаліями, жовчю та органом якоїсь тварини. Після третього такого випадку я викидаю їх, не відкриваючи. Але вони все одно приходять.

Одного разу хтось зайшов у нашу крамницю й залишив після себе мертвих щурів, розкиданих по кутках, запханих між банками з помідорами та накинутих зверху на мішки з рисом. Пів дня довелося відмивати крамницю та позбуватися запаху. Однак навіть після цього вночі ми спали з відчиненими вікнами, натягнувши ковдри на носи.

Якось уранці ми прокидаємося й помічаємо, що хтось пробрався всередину й помочився на весь чай. Так чи сяк, це вже остання крапля.

— Ви маєте щось зробити, — каже Лум шерифові.

— Ми дотримуємося закону, — відповідає Нам і розводить руками. — У нас є ліцензія, є вся документація. Ми маємо повне право тут бути.

Проте шериф не заходить у крамницю.

— Ви не знаєте, хто це зробив?

— Тому ми й звернулися до вас, — каже Лум. — У нас є підозра, але ми не впевнені.

— Вибачте, джентльмени, — промовляє шериф Бейтс. — Як я можу когось заарештувати, якщо навіть не маю підозрюваного?

— Маєте, — голос Лума напружений. — Той натовп. Затримайте їх усіх і допитайте! Спитайте Фостера, чому він приходить і стовбичить під нашою крамницею, як привид!

Шериф вагається.

— Я міг би це зробити, — каже він. — Але це купа роботи й галасу. Та й на вашому місці я не став би звинувачувати в чомусь містера Фостера. Навряд чи ви бажаєте такої уваги до себе.

У дитинстві мені здавалося, що немає нікого правильнішого й чеснішого за охоронця закону. Схоже, у присутності цього старіючого шерифа переді мною відкривається справжнє обличчя тих, хто має владу.

— То ви нічого не зробите? — питає Нам. Ще одне запитання, на яке він і так знає відповідь.

— Знайдіть підозрюваного чи надійного свідка, — шериф розвертається, щоб піти. — Ну а поки що, джентльмени, вище носа. Вдалий час замислитися над тим, щоб покинути місто. Ви чули, що буквально нещодавно закрили китайську пральню? Народ пакує речі.

Лум обсипає прокльонами місце, де стояв шериф. Руки Нама досі витягнуті, але порожні, у них немає нічого.

— Треба подумати про переїзд, — зрештою каже Лум.

Нам видає здавлений звук, а потім іде в підсобку.

— Треба подумати про переїзд, — повторює Лум. Цього разу вже мені.

Літо наче тільки почалося, а вже от-от добіжить кінця. Якщо я таки планую вирушити до Території Вашингтон, то не можу знову переїздити й шукати роботу. Ця крамниця має працювати. Це містечко має працювати. І хоча я й не хочу в цьому зізнаватися, та роздумую ще й над іншою причиною бути тут.

— Свідок, — бурмоче Лум. — Де ж нам його знайти?

— Є один, — кажу я.

— Хочеш, щоб я свідчив?

Ми знову в кімнаті Нельсона, і цього разу випиваємо. Для мене це вперше. Мама завжди казала, що алкоголь відведено чоловікам і божествам. А я вдаю, що належу до одних із них. Від першого ковтка язик скручується, у кутиках рота збирається слина. Услід за питвом у мій живіт стікає вогонь. Я мимоволі кривлюся, що смішить Нельсона.

— Тільки так можна змусити шерифа Бейтса діяти.

— Я можу розказати йому тільки те, що бачив, — каже Нельсон. — Одне чи два обличчя. Я не пам’ятаю всіх, хто там був.

— Це вже хоч щось.

Нельсон торкається моєї руки. Усередині мене щось м’якне.

— Ти маєш знати, Джейкобе. Шериф Бейтс і такі, як він… упереджені.

— Тобто?

— Скажу тобі так. Не думаю, що шериф Бейтс надто старатиметься, щоб кинути за ґрати когось зі своїх.

Кого він має на увазі під своїми, юнак не уточнює.

— Але змінімо тему, — каже Нельсон. — Дай-но я тобі зіграю.

— Чудово, — з каміна з’являється Лінь Дайю з червоним носом. — Зараз я оціню його майстерність.