— Звідки ти його знаєш? — запитує Нельсон. Я знову пропускаю його запитання повз вуха.

— Твоя рука, — кажу я Семюелу. — Що з нею сталося?

— Га? — вигукує Семюел. — Оця? — Він знову підіймає те, що й рукою назвати важко, і тицяє мені в обличчя. — Це розплата за все, що я накоїв.

— А що ти накоїв? — питає його Нельсон, намагаючись бути люб’язним.

— Узяв те, чого брати не дозволено, — відповідає Семюел. — Хіба ж я знав?

— Про що ти? — питає Нельсон. — Що ти взяв?

— Ха-ха... її, — видихує Семюел. — Однак вона мала свою ціну. І він подбав, щоб я розплатився. Ще й як.

Я дивлюся на груду з його руки. Цю руку я добре пам’ятаю. Спостерігала, як вона лежала на його коліні всі ті рази, що ми сиділи на моєму ліжку в борделі.

І тут я починаю розуміти, про що йдеться.

— Це він? — мій голос дрижить, не в змозі вимовити його ім’я. — Це він зробив таке з твоєю рукою?

— Е-е-е, — Семюел пильно примружується на мене. — Він? Так, він! Усі вони! Він разом з моїми напіврідними братами знайшов мене. Але я ні слова не розказав їм про неї! Ну хоч на щось я ще здатний!

Нельсон штовхає мене у спину:

— Гадаю, нам краще піти. Ми нічим йому не допоможемо.

Переді мною Семюел, хлопець із мого минулого, а поруч — Нельсон, чоловік із теперішнього. Він має слушність. Зараз я нічого не вдію. Мушу рухатися далі.

Та коли я збираюся йти, Семюел хапає мене своєю здоровою рукою.

Його хватка напрочуд сильна. Тверді, мов пазурі, пальці стискають мою руку нижче від ліктя. Нельсон вискакує наперед, щоб відірвати від мене його руку, але це зайве — перш ніж Нельсон устигає дотягнутися, Семюел відпускає мене, плюхається назад і регоче.

— Я тебе знаю? — питає Семюел. — Я знаю когось схожого на тебе.

— Нам треба йти, Джейкобе, — повторює мені Нельсон. — Він п’яний, як чіп.

Цього разу я слухаюся. Ми полишаємо Семюела на сходах, проте його сміх переслідує нас, навіть коли ми повертаємося до готелю.

— Що з ним буде?

Нельсон опускає очі.

— Ти ж бачив його руку, — відповідає. — Без прихистку той хлопець довго не протягне. Чесно кажучи, не знаю, як він стільки протримався. Певно, алкоголь притупляє біль. Поки що.

Нагорі Нельсон каже мені помити руку там, де торкався Семюел. Ми домовляємося вранці повернутись у Пірс.

Лише коли я зачиняю двері у свою кімнату й переконуюсь, що ізольована від зовнішнього світу, то дозволяю собі схлипнути у стиснутий кулак.

Семюел, наївний дурник, нетерплячий хлопчисько, який стільки базікав про свої мрії поїхати в Бойсе та стати чоловіком. Вочевидь, він хоч раз обмовився про це своїм братам. Тож тому, хто справді шукав, було неважко відшукати тих двох, переконати їх поїхати вслід за Семюелом і покарати його за проступки. І цей хтось, водночас, міг використати Семюела, щоб знайти мене.

Я не маю жодних сумнів, хто такий він у Семюеловій історії. Джаспер тут. І коли я дозволяю матеріалізуватися його імені, переді мною починає з’являтися й він сам, аж доки я перетворююся просто на маленьку дитину посеред кімнати, а він стає більшим за небо.

— Тепер ти мене послухаєшся? — підганяє мене Лінь Дайю, смикаючи за руки. — Нам треба їхати звідси. Тут небезпечно.

Дайю, ув’язнена в бочці з вугіллям, послухалася б. Вона стрімголов утікала б якнайдалі. Але я нагадую собі, що вже не та. У нинішньої Дайю є хороші друзі, ліжко, для сну в якому не вистачає тільки її, і безпечна дорога додому. А ще ця Дайю знає те, чого досі не довідався Джаспер. Моє нове ім’я й нове обличчя.

— А як же сивий? — тисне Лінь Дайю. — Він знає, що ти не хлопець.

І я знову згадую ту ніч. Семюел плаче на підлозі, а сивий хтиво позирає на двері. Якби Джаспер натрапив на сивого, то дізнався б про Джейкоба Лі. Сивий не захистив би мене, як і Семюел.

— Ну то ходімо, — каже Лінь Дайю. — Тікаймо, як тікали раніше. Тікаймо, аж доки не опинимося вдома.

«Можна було б це зробити, — роздумую я. — Вирушити вночі й попрямувати на захід. І навіть записки Нельсону не залишити. Нельсон. — Думка про те, що він уранці стукає в мої двері, тільки цього разу безперестану, сповнює мене смутком. — І що сказали б Нам і Лум, якби я не повернулася?». Усе сталося так швидко. Я не була готовою вирушити в таку мандрівку.

— У нас замало грошей, щоб доїхати на захід, — кажу я Лінь Дайю, сподіваючись, що вона не помітить інших причин, які назрівають у моєму серці. — Без Вільяма нам не впоратися.

Вона хитає головою вперед-назад, її сріблясто-чорне волосся хльоскає на знак протесту:

— Я намагаюся тебе захистити.

— Не забувай, — кажу я Лінь Дайю, — мене від них розділяють два роки.

Я вірю в це. За два роки все може змінитися. Разом з кров’ю, що тепер тече з-поміж ніг, на моєму колись яйцеподібному обличчі проявляються нові риси. Загострені вилиці, ширший ніс. Досі той самий похмурий вираз обличчя, але тепер наділений метою.

Два роки — і я більше не дитина.

— Поглянь, — я відступаю, щоб продемонструвати Лінь Дайю своє тіло. — Тут я подовшала, там — поширшала. І погодься, я стала вищою.

— Згодна, — каже вона, оглядаючи мене.

Поруч з Нельсоном мене було б майже неможливо відрізнити від будь-якого іншого китайця. Я вже геть не та голодна дівчинка-хлопчик на рибному ринку в Джифу. Не та безпорадна дівчина-хлопець, яка плаче на ліжку в маленькому готелі.

Чого там мене навчав майстер Ван? Я маю бути виразною та впевненою, як чорна цятка на сторінці. Гарна лінія відображає внутрішню силу. Вона самодостатня, у ній немає місця для слабкості чи сум’яття духу.

«Виразною та впевненою, виразною та впевненою, — повторюю собі. — Вдихай виразність і видихай упевненість». Я розплющую очі — Лінь Дайю стоїть і повторює за мною, вдихає й видихає. Я дивлюся на неї й заспокоююсь.

Може, Джаспер і тут, але він не знає, ким я стала. Проте підбирається ближче і зрештою знайде мене, у цьому я певна. Музика нашого дня зникає, теплі почуття, які зринали від думки про обличчя Нельсона, тепер здаються сміховинними. Дайю, як ти могла так утратити пильність? А тим часом Джаспер просувався вперед, наближався. Глянь, як близько він зрештою дістався.

«Пам’ятай, це не твій дім, — кажу я собі тієї ночі. — Ти мусиш знайти шлях додому, перш ніж Джаспер знайде тебе».

Вересень здається таким далеким.

Перл плаче, а Свон не перестає верещати про свої потріпані подоли. Айріс хихикає та затуляє рота пальцями, які нагадують ґрати на наших вікнах. Джейд теж тут, з брудними й босими ногами. Ми вишиковуємось у ряд і чекаємо, коли, як завжди, зайде мадам Лі, пройдеться вздовж нашої шеренги й розкритикує нас.

Але заходить не мадам Лі, а жінка з ротом, більше схожим на дзьоб, — оранжево-червоним і ножеподібним. Вона розправляє руки, проте це не руки — те, що здавалося мені рукавами її шовкової сукні, насправді виявляється крилами. Вона стоїть перед нами й розкриває рота — усередині я бачу лише сірий язик, що ворушиться в темряві.

Коли прокидаюся, то пишу листа Вільямові з проханням з’ясувати для мене ще дещо. Невеличка послуга. Я була б вдячна, якби він нічого не казав про це Нельсону. «Особисте, сам розумієш». Я відношу листа на пошту ще до сходу сонця, бо побоююся, що денне світло зробить мене вразливішою, а потім біжу назад у готель, щоб зустрітися з Нельсоном. Образ твердого сірого язика Сваллов здавлює мій череп.

Настає червень, і земля стає барвистою смугою. Жовтець, оранжеві маки, біла конюшина, рослини з бруньками, схожими на краплі води, грінделія, шипшина, квіти у формі перевернутих ваз. Ще захопливіші сосни, які обрамлюють місто. Вони виструнчилися й розпишніли в приємному літньому бринінні. Нельсон каже, що на світі немає кращого місця для літа, ніж Айдахо, особливо коли починають розпускатися квіти, забарвлюючи стежки до пагорбів і далі аж до гір, мов бризки фарби з норовливого пензля. І я йому вірю.