— Правда, — зрештою відповідає хлопець.

Нам опускається на землю. Проте Лум робить крок уперед, його загострене обличчя лютує.

— Про що ти думав? — шипить він. — Ти вб’єш нас усіх!

Минув той час, коли Нам і Лум вихваляли Нельсона як добропорядного юнака, який урятував Намові життя. Народжується нова реальність: Нельсон просто хлопчак.

— Я не хотів, щоб так сталося, — каже він. — Вона була лише закоханим дівчиськом, я знав це. Але подумав... Я подумав, якщо ми розкажемо Фостеру про наші стосунки, якщо він побачить, як сильно його власна плоть і кров кохає такого чоловіка, як я, то його думка зміниться. Він був просто одним із. Мені хотілося вірити, що я зможу змінити погляди хоч однієї людини.

Тепер я починаю розуміти Вільямові слова про Нельсона, єхидні й чванливі: «Ти постійно шукаєш у людях добро. І завжди шукав».

Нельсон дивиться на свої руки. Без скрипки та смичка вони видаються розгубленими.

— Я не сказав, бо не хотів вас турбувати, — каже він Наму та Луму. — Я справді думав, що зможу зробити щось значуще, якусь маленьку зміну. Я помилявся.

— Нельсоне, — хитає головою Нам. — Ох, мій хлопчику.

— А відплата? — вимагає пояснень Лум. — Грандіозні плани, над якими ти працював, за словами дівчини?

Тепер моя черга взяти слово. Я розповідаю їм про лист до «Шести китайських компаній» і про наші плани подати до суду на Рок-Спрінгс.

— Це аж ніяк не стосувалося Фостера, — запевняю їх. — Ми просто прагнули відстоювати справедливість.

— Тепер це не має значення, — каже Нельсон. — Біда вже сталася. Усі вважають, що я мав причину вбити Фостера, а ви допомогли мені в цьому.

На цьому в камері западає тиша. Джов, який спостерігав за всією цією суперечкою, підводиться й потискає Нельсонові руки, ніби каже, що все гаразд. Проте коли він повертається на своє місце на підлозі, я бачу, що його обличчя впадає в новий вид відчаю — усвідомлення того, що всі двері почали зачинятися.

Наступні кілька годин тягнуться повільно. Наше життя застопорилося навколо вбивства Фостера, і тепер залишається тільки чекати. Нам склав руки на грудях і сперся зверху на них підборіддям. Лум залишається біля стіни, його спина вперта у своїй прямоті. Це мене в ньому захоплює. Джов то засинає, то просинається. Час від часу в нього сіпається нога чи проривається стогін. Я розмірковую, через які жахіття він пройшов. Цікаво, а які чекають на нас?

Переводжу погляд на Нельсона й бачу, що він дивиться на мене.

— Про що думаєш? — питає.

— Вони навіть слова не дали нам сказати, — відповідаю я. — На нашому ж слуханні. Точнісінько, як у Каліфорнії.

Нельсон глибоко вдихає.

— Нещодавно, — промовляє він, — один суддя в Каліфорнії постановив, що всі азіати мігрували в Америку через Берингову протоку. Він сказав, що індіанці пішли від нас. А оскільки індіанці не мають майже жодних прав у цій країні, то й китайцям також не слід. Те, що сталося сьогодні, мене не дивує.

— Вільям, — кажу я. Не віриться, що це рішення йшло до мене так довго. — Ми напишемо йому. Він уже має бути в «Шести компаніях». Він знатиме, що робити. Нельсоне, попросися написати листа, перш ніж ми поїдемо. Вони повинні дозволити нам таку розкіш.

Нельсон опускає очі й зітхає.

— Джейкобе, не думаю, що він зможе допомогти в нашій ситуації.

Не таку відповідь я хочу почути. Це не той Нельсон, якого я знаю.

— Що сталося з твоєю надією? — кричу я. Від переляку прокидається Лум, але не каже ні слова, лише спостерігає в обережному мовчанні. — Ми ще не мертві й навіть не засуджені! А ти поводишся так, ніби вже.

Нельсон схрещує руки на грудях, а потім розгинає їх. На мене не дивиться.

— Тож чекаймо, — кажу я. — Чекаймо та приймаймо все, що відбувається. З таким самим успіхом нам могли б і язики відрізати.

— Поглянь на нього, — огризається Нельсон і вказує на Джова. — Ти справді думаєш, що ми чимось відрізняємося від нього? У нас можуть бути язики, але в очах суду, в очах цих людей ми всі однаковісінькі. Наш виступ нічого не змінює. І хоча ми вимовляємо англійські слова, суд усе одно бачить перед собою вуста, з яких вони злітають. Для них ми завжди будемо чужинцями.

— Має бути якийсь вихід, — наполягаю я. Мої слова безглузді й дурні, але я хочу вірити. Нельсон відвертається від мене.

Лум уперше озивається.

— Мабуть, зараз краще відпочити, Джейкобе, — промовляє він.

Джов єдиний, хто чує її мовчазний прихід, відчуває аромат її парфумів крізь гниль. Вона не просить охоронців розбудити нас і не стукає у двері. Вона стоїть з убивчим спокоєм, аж доки Джов починає по черзі нас будити. Я розплющую очі й бачу знайому постать — завидну постать, — яка чекає зовні.

— Керолайн?

Поруч зі мною підводиться Нельсон і за три короткі кроки підходить до дверей камери. Дівчина відступає назад.

— Що ти тут робиш? — шепоче він. Нам і Лум уже теж прокинулися й помітили цю дівчину, яка все змінила.

Керолайн підіймає голову. Першими в поле зору потрапляють її вуста. Потім ніс, схожий на бутон троянди, і нарешті — очі, ясні й вологі. «Увесь цей час вона не переставала плакати», — усвідомлюю я. Але в її очах є ще дещо — буря, як ось-ось здійметься.

— Я прийшла впевнитися на власні очі, — відповідає вона.

— Керолайн, — промовляє Нельсон, зберігаючи самовладання, — ти ж не віриш, що я міг зашкодити твоєму батькові. Будь ласка, дозволь мені пояснити.

— Батько мертвий. Кажуть, це ти його вбив.

Нельсон робить крок назад.

— Не вір тому, що кажуть інші. Згадай, який я. Згадай нас.

Тут могла би бути пауза, сумнів у її очах, бажання йому повірити. Могли б бути спогади про щасливі дні в батьківському домі: молодший брат вистрибує, Нельсон сміється, а вона дощенту п’яніє від вродливого юнака, який стільки всього знає. Але натомість вона усвідомлює сцену перед собою: п’ятеро брудних китайців у камері, двері, що розділяють нас від неї, і Нельсон тепер уже без скрипки, тому йому більше нічого розповісти їй про музику. Дівчина змінюється на лиці, невпевненість зникає. І я розумію, що вона вже все й назавжди вирішила.

— Який же ти дурний, — каже вона. — Навіть закон не дозволяє нам бути разом.

— Закони можна змінити, — відповідає Нельсон.

— Це саме ти сказав батькові перед тим, як убити його? — наїжачується вона. — Повірити не можу, що дозволила тобі торкнутися до себе, брудний ки…

Її зупиняє інший голос, твердий і незнайомий.

— Гадаю, тобі краще піти, — промовляє він.

Мені потрібна якась мить, щоб збагнути, що цей голос — мій.

Вона вперше глянула не мене. Мене вражає її краса, страшна у своїй люті, її пиха, що спалахує на обличчі, коли вона помічає мій маленький зріст і зажурені очі. Я не відводжу від неї погляду, як і того дня від торговки рибою на ринку. Керолайн дивиться на мене, але не бачить.

— Хай вас повісять, — промовляє вона.

— Іди, — повторюю я, а мій голос тільки гучнішає та більшає, аж доки здається, що він може вирватися крізь двері. — Геть!

Вона обертається. Цього разу ми вже чуємо цокіт її підборів по каменю. Коли вона зникає, залишається тільки аромат її парфумів, які пахнуть магноліями.

Судячи з того, як уранці з нами вітаються охоронці, можна подумати, що вони збираються супроводити нас на якесь грандіозне свято.

Нельсон запитує, чи дозволять йому написати листа.

— Авжеж, пиши, — відповідають вони.

Йому дають ручку й папір. Нельсон щось нашкрябує нашвидкуруч, а потім передає записку охоронцю. Той одним оком дивиться на неї та зминає її в передню кишеню своєї куртки.

— Ви сьогодні відправите? — запитує Нельсон.

— Авжеж, сьогодні, — охоронець дивиться на своїх напарників і зловтішно посміхається.

Унизу шериф Бейтс чекає з іншою бричкою.

— Шерифе… — благає Нам, але той навіть не бажає на нього глянути, тож Нам замовкає. Він розуміє, що шериф більше ніколи не подивиться йому у вічі.