— Так, — брешу я.

— Тон годує нас. Одягає. Захищає. Так, він захищає тебе, Піоні. І я захищаю.

— Дякую, мадам Лі, — відказую, вклонивши голову.

— Розумничка, — промовляє мадам. Без попередження вона розчавлює сигарету об стіл. Під пальцями жінки сигаретний стержень зминається в купу попелу. Зблизька видно, як із віком шкіра на її руках стоншується та зморщується, мов плівка на гарячому молоці. Руки видають мадам. Хай скільки пудри вона на себе висипле, ми всі знаємо, що вона смертна, як і кожен.

— Якщо дівчина не приносить грошей, — каже жінка, — то хіба це справедливо? Якщо вона нічого не робить, щоб віддячити тону за добро, то, отже, просто паразитує, хіба ні? Що скажеш, Піоні? Ти вже місяць тут розкошуєш.

Я знаю, що вона хоче почути від мене, але мені страшно це вимовити.

— Від сьогодні навчання скінчилося, — каже вона далі й протягує нігтями по столу. — Завтра візьмеш перших клієнтів. Моя люба дівчинко, яка так добре говорить англійською, тільки своїми сумними очима ти принесеш нам величезні статки.

Знову пауза. Ненавиджу її за це — мої очі, такі непримітні, тільки мої, тепер розпусні та спаплюжені її словами. Але все, що я можу сказати, це: «Так, мадам Лі».

Вона це знає. Навіть смакує цим. Адже нам обом відомо, що буде, якщо я не послухаюсь: є халупи, які називають «стійлами», де дівчат тримають як худобу, а єдині їхні клієнти — моряки, підлітки й п’яниці. Тіла цих дівчат виснажені, знівечені та хворі. Більшість із них потрапляють до лікарні, яку й лікарнею назвати важко, — це понура кімната без вікон на задвірках китайського кварталу[26]. Двері зачиняються. Усередині лампа, чашка води й миска вареного рису. Смерть ніколи не змушувала їх довго на себе чекати.

— Така, як ти, і дня не витримає у «стійлах», — каже мадам Лі, ніби читає мої думки. — Тут я тебе годую. Дарую гарний чистий одяг. Роблю тебе красивою. Даю тобі нічліг. Чи багато китайських дівчат можуть таким похвалитися? Це не якісь там жалюгідні діри на Бартлетт-елі. У нас найкращий бордель у місті. Тут вам дістається найкраще. Роззирнися. Краще вже нікуди.

— Ваша правда, мадам Лі, — відповідаю. — Я наполегливо працюватиму, щоб віддячити вам за добро.

— Я знала, що ти будеш слухняною, — вона тягнеться рукою, щоб погладити мене. Її очі блищать від задоволення. Я відчуваю на шкірі її долоню, ніби восьминіг спускається вниз по моїй голові та стискає мене всім своїм тілом, намагаючись задушити.

— Завтра, — шепоче вона, — ми тебе обкатаємо.

Мадам відпускає мене. Я стою й відчуваю, що мої зелені атласні штани змокріли. Вона дивиться, як я підходжу до дверей і силуюся їх відчинити. Та перш ніж я вийду, вона вигукує:

— Іще одне. Від сьогодні ти ночуватимеш у кімнаті Джейд.

— А де спатиме Джейд? — питаю я.

Бордель розділено на три поверхи. Більшість із нас живе на другому, де в одній кімнаті ми всі спимо, а в інших двох — розважаємо клієнтів. Третій поверх з власними кімнатами зарезервовано для найкращих дівчат, як-от Сваллов, Айріс[27] і Джейд — до того, як її живіт почав рости. Власні кімнати мають лише дівчата, які принаджують найбагатших клієнтів. Я ще не принадила жодного.

Мадам Лі не відповідає. Охоронці знають — це означає, що вона завершила розмову зі мною, і виштовхують мене за двері. Я повертаюся нагору в нашу спальню і збираю свої речі, яких насправді небагато — робоче вбрання, косметика, стрічки та шпильки для волосся. Кімната Джейд — на третьому поверсі в кінці коридору, одна з найбільших. Дійшовши, я стукаю у двері й чекаю, що вона відчинить.

— Мадам Лі тобі не сказала? — з сусідньої кімнати визирає кругле обличчя Айріс. — Джейд уночі забрали.

— Ні, — промовляю. — Не сказала.

— Вона все одно не змогла б працювати тут зі своїм животом, — каже Айріс. — Який чоловік хоче зіпсовану повію?

Вона єхидно посміхається й зникає у своїй кімнаті. Я роблю те саме. Тільки це не моя кімната. Це кімната Джейд. Дівчину, яку я бачила кілька годин тому, тепер відправлять у «стійло», де вона втішатиме клієнтів за двадцять п’ять центів, максимум — за п’ятдесят, якщо пощастить. Цікаво, що буде з дитиною? «У “стійлах” жінки не витримують більш ніж два роки, — сказали мені, коли я вперше потрапила до барака. — Тебе вб’є або хвороба, або людина». На що я відказала: «А хіба не байдуже?».

Я запалюю ліхтар. Кімната Джейд охайна, стіни пофарбовано багряним. Заґратоване вікно виходить на сіру вулицю. Тут досі пахне нею, легкий цитрусовий запах пронизує повітря. Вона пробула тут довше, ніж будь-хто з нас.

Їй не більше двадцяти — двадцяти одного. Чи казала вона щось про сім’ю в Китаї? Не можу пригадати. Я вже забуваю, що якої дівчини стосується. Ми — безіменний клан тіл та історій, і, ймовірно, всі закінчимо в тому самому місці. Та хіба не байдуже? Це лише питання часу — коли саме кожну з нас заберуть посеред ночі й замінять на молодшу та красивішу.

Цілий місяць мені вдавалося залишатись у безпеці, недоторканою. Потрапивши сюди, я пообіцяла собі стати непомітною. Коли якийсь чоловік дивився на мене, я кривилась у відразі. Це було неважко, бо всередині я саме це й відчувала. Та я була наївною, гадаючи, що маю вибір. Мене купили не просто так, і тепер я мушу добряче постаратися, щоб дотриматися цієї обіцянки.

Цієї миті мені згадалася Бай Хе, дівчина зі скляною шкірою з оповідок, які переказували в моєму селі. Раніше я вважала, що шкіра була її важкою ношею. Але тепер, коли сиділа тут і розуміла, що завтра в цей час уже розпрощаюся зі своїм дівоцтвом, я усвідомила: тягарем Бай Хе була насправді не шкіра. Її тягарем було народитися дівчиною. А від такого ярма ніхто з нас не вільний, навіть я.

Це історія про бочку з вугіллям, яка перепливла океан.

Подорож до Сан-Франциско зайняла три тижні, принаймні так мені сказали. З кімнати у Джифу мене в бочці, доверху засипаній вугіллям, завантажили на віз, а коли ми нарешті зупинилися, я почула наростаючий шум океану. Звідусіль лунали голоси, тільки вже не схожі на гул рибного ринку. Це теж були торговці, але більшість із них говорили чужою мовою.

— Постав туди! — вигукнув хтось неподалік. — Цих двох — на той корабель. А ви хто такий?

Почувся голос Джаспера.

— Відправка в Сан-Франциско, — сказав він. — Цей вантаж належить майстрові Ену та його общині, його слід доставити тону Хіп Ї.

— Так, сер, — раптом знітився другий голос. — Нас повідомили про вашу особливу посилку.

Бочку підняли, і вугілля посипалося мені на шию. Мене знову кудись несли, проте щось у шумі океану та стривожених голосах на різних мовах підказувало мені, що після наступного етапу мандрівки повернутися назад буде важко.

Якби я тоді знала, що на мене чекає, то розплакалася б. Але перед моїми очима були тільки стінки бочки. Це все, що Джаспер дозволив мені бачити. Останнє, що почула, — як чийсь голос — імовірно, його — проспівав: «Прощавай».

Коли згодом кришку відсунули, я уявила, як вистрибую з бочки. Спробувала підвестися, проте вугілля притисло мої стегна. «Я вже й сама стала майже як та вуглина», — подумалось мені.

Згори на мене дивився хтось із людей Джаспера.

— Навіть не думай кликати на допомогу, — сказав він і потягся рукою розв’язувати мотузку навколо мого рота. — Пискнеш — і ти труп.

Я кивнула. Що завгодно, тільки витягніть з рота кляп.

— Їж, — буркнув. В іншій його руці була маньтов завбільшки зі скручену шкарпетку, сіра й пухка. Я витріщилася на неї, а потім жадібно накинулась.

Коли доїла — це не зайняло багато часу — чоловік знову потягнувся вниз, цього разу з фляжкою. Я знову кинулась, але він відіпхнув мою голову.

— Я сам, — сказав мені.

Я кивнула й іще більше закинула голову назад — відчайдушно прагнула остудити своє нутро. Він приклав шийку фляжки до мого рота. Тієї миті я жадала, щоб уся вода на світі увійшла в моє тіло. Та не встигла я навіть проштовхнути вниз маньтов, як усе завершилося. Чоловік забрав фляжку й закрутив кришку. Потім запхав кляп назад у рота й закріпив його мотузкою.