З грошей, які залишилися, Семюел оплачує нам кімнату. Я переконуюся, що він просить два ліжка. Кімната маленька й обшарпана, зате ми вперше за останній час лишаємося наодинці. Троє інших чоловіків гуртом завалюються в сусідню кімнату. Дошки на підлозі риплять, коли їхні тіла розповзаються по приміщенню та вмощуються. Уранці ми зустрінемося з чоловіком, який допоможе нам знайти роботу.

— Якось так, — промовляє Семюел і сідає на ліжко, яке, вочевидь, буде його.

— Якось так, — замість удаваного низького кажу я своїм звичним голосом.

Я в безпеці. Нарешті. Після того як бігла, мчала щодуху, ховалася й ухилялась, я нарешті в безпеці. Тут немає ні Джаспера, ні мадам Лі, ні Семюелових братів.

Пригадую ієрогліф для слова «політ» — 飛. З його тіла ростуть крила. Я малюю його на своєму стегні — воджу пальцем уперед-назад, уперед-назад. І кожен штрих — сміливіший, щасливіший, вільніший, аж доки я не уявляю, що ієрогліф стає більшим за стегно, більшим за ліжко й навіть за цю кімнату.

Тут я досі не можу бути собою, та не біда. Принаймні можу уявити, що маю крила.

Мені сниться ліс. Високі дерева, їхнє гілля — шатро. Трава в легкій росі. Я боса.

Я не сама. Найперша думка: зі мною Лінь Дайю. Однак мені важко, тож, вочевидь, вона ще й досі всередині мене. Хай хто тут є, я його не бачу. Але відчуваю десь поруч і чую. Я обертаюся — все оповито густим туманом.

Ми кудись ідемо, я й невидимий незнайомець. Навколо нас пташки виводять свої трелі, проте їхні пісні не втішні, а страшні й насмішкуваті.

Мій супутник зупиняється. Я йду далі. Він щось мені каже, кричить, але його крик приглушений, і я чую лише гул у вухах, ніби шум океану у Джифу, наче на мою голову насувається ковдра й душить мене.

Уночі я відчуваю, як позаду на мене щось тисне. Я смикаюся, але щось ковзає по моєму горлу. Лезо, гостре й холодне.

— Мовчи, — шепоче хтось мені у вухо. — Інакше я розкажу всім, хто ти насправді.

Я знаю цей голос. Він належить сивому.

— Думала, я не здогадаюся? — він збуджено дихає, з його рота тхне кислим. — Я знав, що з тобою щось не так.

В іншому кінці кімнати ковзає тінь. Я згадую, що Семюел теж тут. Семюел, мій добрий рятівник. Семюел, заплаканий хлопець, який допоміг мені так далеко добратися.

— Рятуй! — кричу я йому.

Але він не кидається до мене. А лише зісковзує на підлогу, а разом з ним і моє серце.

Сивий зриває з мене штани. Потім вовтузиться зі своїми. І далі я відчуваю, як щось упирається в мої сідниці, м’яке, дряхле й теплувате. Знову й знову я відчуваю, як його орган треться об мене, обм’яклий і безпорадний. «У нього не виходить», — розумію я.

Сивий лається. Тоді вниз по моїй спині ковзає ще щось: рука, пальці холодні. Вона стягує за собою мою шкіру, аж поки зрештою просовується між стегнами, і я відчуваю, як цей холод проникає в мене, туди, куди ще ніхто не торкався. Досі.

Він дряпається об обстрижене волосся на голові, від його подиху моє вухо стає вологим. Усередині мене його сухі пальці шкребуться об мої стінки, ніби він намагається видерти з мене щось, що хоче натомість вкласти у себе. Я згадую його брудні нігті з купою грязюки під ними, квадратні кісточки на кожному пальці — і все це відчуваю. Нігті залишають подряпини. «Зупинися, — подумки благаю я. — Годі, годі, годі!».

Навпроти Семюел починає плакати.

Певно, це її й розбудило. Пальці сивого далі врізаються в мене, біль обпікає. Здається, що мене вишкребли вздовж і впоперек. З кожним поштовхом його руки я відчуваю, як Лінь Дайю штовхається всередині мене, аж доки стає більшою за нас двох, підводиться й виходить із мого тіла. Тепер вона дивиться вниз на тіла під нею.

Я чекаю, коли вона розверне до сивого ножа й переріже йому горло. Або вирве пальці з рук. Або зробить іще щось, але натомість вона, як і я, тільки кричить: «Годі, годі, годі!». Двоє дівчат, обидві без матері й без батька. Одна — привид, інша — вже майже теж. Обидві щосили вірять у себе, але зрештою виявляються порожнім місцем. «Поглянь на нас, Лінь Дайю, — намагаюся сказати я в перерві між нашими криками. — Мабуть, ми все-таки нічим не відрізняємося».

Коли він кінчає, — хоча я й не знаю, в чому це виявляється, бо дивлюся тільки, як світло від свічки простягається по постаті Семюела, — сивий скочується з мене, залишаючи на матраці молочну в’язку рідину. Я виборсуюся з-під його ослаблених рук і натягую штани назад на талію. Стою й відчуваю щось дивне. Я витікаю з власного тіла.

— Дякую, хлопче, — каже сивий Семюелу й застібає штани. — Мабуть, відтепер я називатиму тебе чоловіком.

Єдине, що я бачу перед очима, — це Джаспер. Єдине, що відчуваю в душі, — його сяючу посмішку. Як він сміявся б, якби зараз мене побачив. Сивий нічим не кращий за мадам Лі, а вона нічим не краща за самого Джаспера. Усе це зло взаємопов’язане. Між ногами — пустка, ні на що не придатна. Сивий хтиво поглядає скоса й ніби каже: «Треба буде повторити». А потім іде.

Під стіною скрючена постать видає ще один схлип.

— Ти дозволив йому зробити це зі мною, — кажу я. — І ніяк його не зупинив. Що сказала б твоя сестра?

Семюел згортається в клубок і квилить. Я теж плачу.

— Ти нічим не кращий за своїх бісових братів.

Над нами витає Лінь Дайю. Її сльози вибухають, торкаючись Семюелової шкіри.

— Ганьба тобі! — кричить вона. — Щоб ти скоріше здох!

— Він здогадався, — каже Семюел. — Сказав, що просто хоче зайти поговорити з тобою. Що справжній чоловік зрозумів би.

— Він мав слушність, — випалюю я. — Раніше ти був хорошим. А тепер ти звичайнісінький чоловік.

Від цих слів він сахається, і це мене тішить. У животі спалахує біль. Сивий відібрав у мене найдорожче. Те, чого я не хотіла віддавати. Не була готовою. Те, що від початку було моїм. Чому ж воно не могло назавжди лишитися моїм або допоки я сама того захочу?

— Ти сказала, якщо втечемо, ти будеш переді мною в боргу за врятоване життя, — скиглить Семюел.

— Не так.

Він не підводить погляду.

— Тоді йди, — схлипує хлопець. — Іди, якщо так мене ненавидиш.

Піднесення від моєї знову віднайденої свободи давно минуло. Я більше не можу йому довіряти — так само, як не мала б нікому. Я мала би бути розумнішою. Тепер же я навчена.

Лінь Дайю спускається зі стелі та стікає мені в горло. Разом з нею зникають і наші сльози. Я взуваюся, розправляю плечі та знову стаю Джейкобом Лі. Намагаюся не думати про те, як пече між ногами і як хочеться безупинно ридати. Натомість прагну відчути в собі вагу Лінь Дайю. Перш ніж вийти за двері, я засовую руку в кишеню Семюелового піджака й забираю свої документи. Він навіть не ворухнеться.

У коридорі тихо й темно, та це мене не лякає. Цього разу я навіть рада. Я ступаю в темряву.

— Ти не сама, — повторюю собі.

— Не сама, — підтверджує Лінь Дайю. Позаду нас Семюел починає жалюгідно завивати.

Я зачиняю двері.

Панна непорушно лежить у ліжку. Вона хоче підвестися, але покоївка закликає її не робити цього, каже, що їй не слід напружуватися. Панна знає, що краще послухатися, тож і далі лежить на спині й дивиться на гобелен над своїм ліжком. Угорі — білі як вата хмари й очеретяне поле. Вітер згинає все набік. У гобеленовому небі зависли чорні журавлі, їхні тонкі тіла схожі на намальовані тітчині брови. Панна втуплено дивиться вгору й гадає, коли зникне мокрота в її горлі.

Те, що спершу було перешіптуванням — мовляв, чоловік, якого вона кохає, одружується з іншою, — переростає в задушливий вирок. «Надто гучно, занадто», — думає панна. Минули ті часи, коли вона вірила, що вони з чоловіком зможуть бути разом. Завжди було певне пророцтво, завжди було накреслено одну долю. Тепер же вона навчена. Не судилося.

Вона лежить на шовкових подушках і відчуває, що всередині неї під шкірою пульсує те, що зветься кров’ю. Проситься назовні.