— Ви відпустили мене, — кажу я. — Принесли в жертву своїм переконанням про мистецтво.

Майстер Ван повертається до мене спиною і йде до кафедри. Така ж велична в моїх спогадах, як і сам майстер Ван, тепер вона нічим не примітна й тьмяна від непотрібності.

— Не було жодних жертв, — промовляє він. — Каліграф служить волі паперу. У цьому житті я — лише пензлик. А ти? Ти не пензлик. Ні, ти — чорнильний камінь, і завжди ним був.

— Говоріть по-людськи! — кричу я. — Верзете якісь нісенітниці! Я робив усе, як ви мене вчили. І погляньте, де я! Я й близько не цілісний. Я втомився намагатись.

— Виходить, ти не слухав, — спокійно каже майстер Ван. — Я навчив тебе ієрогліфів, техніки, мазків. Показав, яким має бути каліграф у цьому світі. Та доки не навчишся писати самостійно, без моєї руки, то ніколи не станеш цілісним.

У класі безпечно, проте я не можу залишатися тут вічно. Я востаннє окидаю поглядом усі гобелени на стінах навколо. Вірші, ієрогліфи та звитяжна мудрість — втілення таких самих каліграфів, як майстер Ван. Школа могла б обвалитися та зникнути, але ці ієрогліфи все одно здавалися б мені такими ж дивовижними, як і першого дня, коли я переступила її поріг.

«У тебе руки митця», — якось сказав мені Нельсон. Тоді я поставилася до нього недовірливо, бо вважала, що він уводив мене в оману, щоб заманити. Проте насправді я сама собі не довіряла. Руки говорили, що я — митець. А серце не було таким упевненим. Усі ці тренування й ієрогліфи. Зрештою, від мене залежить, що з того вийде.

Останній з чотирьох скарбів робочого кабінету — чорнильний камінь — найважливіший, оскільки з нього починається каліграфія: щоб суха туш стала чорнилом, спочатку її треба розтерти на чорнильному камені. Чорнильний камінь вважають скарбом, і ставитися до нього слід відповідно. Є така приказка: митець любить свій інструмент так само, як мати любить сина. Тішить, що це не просто камінь, а щось життєво важливе, навіть могутнє. Щоб створити, чорнильний камінь спершу має зруйнувати — спочатку треба знищити себе, розтерти в пасту, і лише тоді можна стати витвором мистецтва.

Нас будять рано-вранці, коли сонце вінчає верхівки дерев. Будь-якого іншого дня рожева смужка на небі здавалася б прекрасною. Однак сьогодні я бачу на обрії лише передвістя крові.

Нам спутують руки та зв’язують мотузкою в ряд. Нельсон позаду мене праворуч. Я озираюся, щоб глянути на нього, але він за межами мого поля зору, і я чую лише, як його ноги волочаться по траві.

У моєму шлунку ворушиться черв’як, звиваючись на рідесенькій юшці, якою нас нагодували перед настанням ночі. Якщо мене зараз знудить, що зі мною зроблять? Відріжуть язика? Ударять по обличчю та зламають мій і так зламаний ніс? Чоловік, який веде мене, смикає мотузку, щоб потягти вперед, але я більше не можу стриматися. Я відкриваю рота й чекаю, коли підступить жовч.

Проте жовч не виходить. Натомість з’являється Лінь Дайю.

Мушу сказати, що рада її бачити. Минуло стільки часу. За дні, проведені в моєму тілі, вона стала спокійною й навіть ще вродливішою, ніж я її пам’ятаю. Її шкіра та волосся сяють здоров’ям і добрим відпочинком. Очі заспані, але досі дорогі серцю. Вона теж радіє мені, та потім її погляд переміщається на чоловіка, який тримає мотузку.

— Що це? — питає вона мене. Лінь Дайю вперше здається наляканою. Тулиться до мене й водить своїми долонями вгору-вниз по моїх руках. — Що відбувається?

— Ти спала певний час, — спромагаюся сказати. — Я не хотіла тебе будити.

— А треба було. Ти навмисне це зробила.

— Ні, — клянуся їй, хоча сама вже не впевнена.

Вона полишає мене, щоб обійти всю ватагу. Пригинається й підводиться, щоб роздивитися Нама, Лума, Нельсона й навіть Джова, перш ніж повернутися до мене.

— У чому річ? — цікавиться вона. — Що сталося?

— Я розповім. Це не займе багато часу.

— Скажи їм, — каже вона. — Розкрий свою справжню особистість. Вони ніколи не повісять жінку.

— Невже? А як же моя мама?

— Це інше. Це було в Китаї. Америка інакша. От побачиш.

Не почувши від мене нічого у відповідь, вона замовкає та їде далі на моїй спині, знервована й насторожена. Її порада не полишає мене. Так, я могла б розкрити свою справжню особистість, однак що потім? Може, мене й відпустять, але не моїх друзів. Або ж пустять мене по колу, аж доки я перетворюся на посудину для огидних тварюк у них між ногами. Я знаю вдосталь про таких чоловіків.

Або. Або я мовчу. І йду туди, куди й усі.

— Не дай нашій історії так завершитися, — скиглить Лінь Дайю.

— Гадаю, наша історія вже давно завершилася, — відповідаю. Я не намагаюся бути злою. Просто кажу їй правду.

Галявина, на яку нас ведуть, не надто відрізняється від тієї, на якій ми з Нельсоном лежали того дня в Пірсі. Сонце вже піднялося високо, ранок теплий і чудовий. Мені пригадуються лíта мого дитинства, коли я ганяла за кроликами у високій траві, а потім кисла в океані. Після води руки й ноги завжди вкривалися сіллю. І хай як старанно мама терла, сумніваюся, що сіль колись повністю відтиралася. Може, у згинах ліктів і колін ще й досі щось залишилося. «Стережися мене, — кортить мені сказати чоловікові, що притяг мене в кінець шеренги, у якій Нам, Лум, Джов і Нельсон стоять навколішки. — Я несу в собі океан».

Першим беруть Нама, бо з ним найлегше впоратися. Ослаблене дорогою та вчорашніми повішеннями, його тіло беззаперечно згинається, і коли його підводять на ноги, я бачу, яким вільним став одяг для його тіла. Між двома чорними соснами підвішують перекладину й перекидають через неї мотузку із зашморгом якраз для голови на кінці. Цього разу це вже не гра.

Намові на шию накидають зашморг. Його щелепа не влазить у петлю, тож їм доводиться тягнути її вниз по обличчю. Поки вони це роблять, Нам не замовкає, він благає кожного відпустити його.

— Ви впіймали не тих китайців, — торочить він. — Джентльмени, розумію, ми всі для вас на одне лице. Я розумію! Але це не ми. Навіщо нам вбивати Фостера? Між нами була просто дружня конкуренція.

І, як завжди, на нього ніхто не зважає. Натомість Тедді виходить уперед і промовляє:

— Тебе привели сюди, щоб ти поніс розплату за жахливий злочин, який учинив. Ти постав перед судом, тебе визнали винним. Сьогодні тебе повісять.

— Будь ласка, — перебиває Нам і озирається. Жоден з чоловіків у масках не ворухнеться.

— Скажеш щось наостанок? — викрикує Тедді.

Нам відкриває рота. Він проходиться поглядом по кожному з нас. Коли його очі зустрічаються з моїми, я усвідомлюю, що востаннє бачу їх розплющеними.

— Випиймо, коли зустрінемося знову, — промовляє він.

Щоб затягнути зашморг, потрібно троє чоловіків. Троє чоловіків, і мотузка починає ковзати по перекладині, на якій вона покоїлася. Троє чоловіків, і Намові ноги підіймаються над землею. Вони смикаються туди-сюди. Ніби танцюють. Я згадую ніч на Свято середини осені, коли він танцював навколо феєрверків і пропонував своє тіло в жертву небесам. Тепер під ним немає землі, на яку ці ноги могли б опертися.

Троє чоловіків, і Намове обличчя стає все червонішим. Троє чоловіків, і Намове обличчя набуває тьмяного фіолетового відтінку.

Останній вдих, потім тріск. Троє чоловіків, і Лум уткнувся обличчям у траву.

Нам падає.

— Сволота, — знову й знову кричить Лум. — Що ви накоїли?!

Він не встигає багато сказати. Бо він наступний. Вони легко хапають його, високого та стрункого Лума. Лума, хребет якого тепер схожий на шипи під сорочкою, штани якого зараз звисають з його стегон — тепер уже найширшої частини його тіла. Нас змушують дивитися, як з голови Нама знімають зашморг. Я не можу бачити його тіло, тож відвертаюся до Нельсона. Нельсон теж не дивиться.

— Нічого не скажеш? — запитує мене Лінь Дайю.