Удень я ходила в центр міста. Харчі майстра Вана були злиденними та скромними — я не встигала насититися, як їжа вже закінчувалась. Я хотіла м’яса, та понад усе сумувала за рибою на пару, яка в моєму дитинстві завжди була на столі. Мені страшенно хотілося люмінесцентних креветок з соусом із імбиру, часнику та ягід глоду. З батьками та бабусею трапеза завжди була святом, а для майстра Вана — лише завданням, яке треба виконати, перш ніж братися за важливі справи. «Голод — це добре, — сказав він мені, коли я вперше попросила ще рису. — Він дає митцю змогу зосередитися». Більше добавки я не просила.

Саме голод день за днем гнав мене в центр міста. Мені кортіло проковтнути все: булочки, тістечка з кунжутом, тягнуту локшину, незрозумілу мову іноземців і насичений, їдкий запах океану. «Ось воно, місто, яке любили батьки», — подумала. Я могла б з’їсти всю їжу з прилавків, проковтнути всі дерев’яні балки, на яких трималися будинки, і все одно жадала б іще. Відчуття новизни. Можливостей. Голод був не тільки в моєму животі, а й у серці, і я знала, що колись він мною заволодіє. Але не зараз. Не зараз.

Після обіду я поверталась у школу й тинялась у дворику, запам’ятовуючи ієрогліфи на бруківці під ногами. Іноді студенти кидали на подвір’я недоїдені яблука. Коли була гарна погода й майстер Ван відчиняв вікна, я підслуховувала уроки, захоплюючись його впевненим тенором.

На цих заняттях я почула, що пензлик, плитка сухої туші, папір і чорнильний камінь[15] називали чотирма скарбами робочого кабінету. Дізналася, що художник мусив не лише писати правильні мазки в належному порядку, а й підтримувати рівновагу, щоб ієрогліф вийшов каліграфічним.

«Каліграфія, — часто повторював майстер Ван, — це не тільки методи письма, це виховання характеру». Для нього вона була не просто набором практичних прийомів, а філософією. І супроводжувала каліграфа до кінця життя. Чорнило ставало його кров’ю, а пензлик — руками. Бути каліграфом означало підпорядковувати кожну свою дію, реакцію та рішення принципам каліграфії на папері й поза ним. «Ви можете навчитися щоразу дивитися на світ як на чистий аркуш», — казав майстер Ван своїм учням.

Для нього не існувало таких понять, як тривога, небезпека, занепокоєння чи втрата. На все можна було знайти відповідь, якщо застосувати принципи каліграфії — уяви ієрогліф і довірся своїм знанням. У житті він керувався таким самим принципом: постав собі мету — і розум приведе тебе до неї. Та насамперед слід тренуватися.

— Що треба для гарного почерку? — запитав він учнів.

— Міцна рука, — відповів хтось.

— Терпіння й гостре око, — продовжив другий.

— Хороші навички, — додав третій.

— Усе так, — мовив майстер Ван. — Однак не забувайте про найважливіше: бути хорошою людиною. Каліграфія вчить поважати те, що ви пишете й для кого пишете. Але насамперед вам слід поважати себе. Це надскладне завдання — поєднати в одне ціле того, ким ти є, з тим, ким можеш стати. Подумайте: якою людиною кожен з вас міг би стати як особистість і як митець?

Запанувала побожна тиша. Учні почули достатньо, щоб ще довгі роки живити свої мрії. А я? Нарешті в мене з’явилася відповідь і шлях, яким треба йти, щоб скинути тягар свого імені та долі, яку разом з ним уготовано. Якщо каліграфія дасть мені змогу позбутися Лінь Дайю, отже, я тренуватимусь, як навчав майстер Ван. Я не підкорюся долі та легендам про своє ім’я. Натомість стану особистістю з власною історією.

І, може, тоді батьки повернуться.

І я почала. Розмахувала довгою березовою гілкою, ніби викликала з-під землі якихось духів, і обводила ієрогліфи на бруківці внутрішнього дворика. Комічно. Уявляю, на що це було схожим збоку: дівчакувате хлоп’я чи то хлопчакувате дівча грається в каліграфію та думає, що може бути сміливим. Гілка недоладно стирчала в руці, рухи були незграбними. Після уроків учні почали розходитися по домівках, і я не встигла приховати те, чим займалася. Вони побачили, як я шкребу гілкою бруківку, й розреготалися, тикаючи пальцями на палицю, що незграбно звисала в моїй невмілій руці. Я викинула гілку й побігла до школи в пошуках мітли, кусаючи губу від злості на себе.

Ще кілька місяців тому та, колишня Дайю, з бабусею поруч і власним теплим ліжком полишила б мрію опанувати каліграфію. Вона ніколи не зрозуміла б, навіщо так старатися над чимось, якщо з тебе глузують. Але зі мною щось коїлося. Ще відколи бабуся відправила мене на возі у Джифу. Я страшенно жадала того, що може дати краснопис. А оскільки мені ніколи не судилося стати дружиною якогось містянина, я розуміла, що саме каліграфія — мій квиток у майбутнє. Буде нелегко. Проте, як казав майстер Ван, треба тренуватися.

Мої перші дні у Джифу підготували мене до цього моменту. Кожен хазяїн крамниці, який відвернувся від мене, кожен гидливий погляд, який я гордовито витримувала на собі, ставав кинутим у мене каменем, аж поки зрештою я назбирала вдосталь каміння, щоби звести навколо себе фортецю. «Нехай глузують, — думала я тієї ночі. — Навколо мене фортеця. Непробивна».

Коли я наступного дня завершила всі справи, то знову вийшла у дворик із березовою гілкою в руці. День був прохолоднішим, ніж зазвичай, але вікна залишили відчиненими. Крізь них линув голос майстра Вана. Він огортав мене та скеровував мою руку в повітрі.

— Придивіться, — мовив він. — Каліграфія чимало розповість про вас. З єдиного погляду на ваше письмо я здатен визначити ваші емоції та настрій. Оцінити дисциплінованість і впізнати ваш стиль. Почерк може розкрити багато таємниць, про які ви дізнаєтеся, коли настане час.

Я ловила кожне його слово. Для мене це були дорогоцінні знання, моя дорога у світ.

Освіти я не мала, але під опікою майстра Вана відчувала, що стаю тією, ким хотіла б бути. Сильною і шляхетною, як тато, доброю і вправною, як мама, турботливою і розсудливою, як бабуся. «Якби я стала такою, — думала тоді, — то принаймні змогла б залишатися поруч з ними, навіть коли їх не було. І жодна з цих рис ніяк не стосується Лінь Дайю чи її історії».

Настав день, коли мені більше не треба було обводити кам’яні плитки, щоб писати. Натомість я зводила погляд угору й уявляла, як переді мною постають ієрогліфи — масивні, мускулисті та прямі, як у класі майстра Вана. Я розсікала рукою повітря, аж доки ієрогліфи не заполоняли неба. Вони манили мене заволодіти ними, виліпити їх з нічого. А може, з самої себе.

Окрім підмітання сходів на вулиці, моя щоденна робота розширилася до прибирання класу після того, як учні розходилися по домівках. Я безшумно рухалася приміщенням і постійно боялася розмазати ще вологе чорнило на підвішених у повітрі аркушах. З мітлою в руках обходила дванадцять парт, прикута поглядом до ієрогліфів, які залишили учні. Тоді я вже знала назви та призначення всього приладдя: пензлик, папір, прес-пап’є, промокальний килимок, чорнило, суха туш, чорнильний камінь, печатка, штемпельна мастика.

«Хороший пензлик має бути гнучким, — часто повторював майстер Ван. — Здатним єдиним помахом створити безліч смислів — вухо, кіготь чи гору. Що м’якший пензлик, то більше можливостей і варіацій він дає в мазках».

У класі майстра Вана були пензлі всіх розмірів. Деякі з них завбільшки зі швабри. Їхні товсті, затуплені головки м’якли, коли їх занурювали в чорнильниці, які інколи були розміром з відра. Інші пензлики були тоншими за палець. Їхні волоски злипалися разом у гострий кінець. Мені подобалося, що не існувало єдиного правильного рішення, який пензлик використовувати. «Питання не в пензлі, — казав своїм учням майстер Ван. — Усе залежить від паперу».

Папір, третій скарб робочого кабінету, теж мав багато різновидів. Один — виготовлений з соломи або трави, інший — з бамбука чи навіть коноплі. Майстер Ван віддав перевагу одношаровому сюаньському паперу, на якому чорнило швидко розтікалося. І ось чому. Щоб стати майстром, каліграф має вміти вправлятися навіть з найделікатнішими матеріями.