— Твій почерк справді гарний, — згодом промовляє Нельсон і простягає готового листа. Три аркуші списано з обох боків. Коли він підносить його до вікна, крізь папір пробивається світло і я бачу відразу всі чорні ієрогліфи, ніби маленькі кістки в паперовій плоті. Сильно.

— Дякую, — відповідаю йому.

Я ніколи не вправлялась у каліграфії в чиїйсь присутності, крім майстра Вана, тож це нове для мене відчуття. На якусь мить я сподіваюся почути, як мій давній учитель вкаже на всі недоліки та невідповідності письма. «Тут ти тримав пензля надто міцно, — міг би сказати він. — А тут не до кінця дослухався до свого серця». Проте Нельсона це не хвилює. Він замовкає й милується ієрогліфами, яких не може прочитати.

— Ти маєш цим пишатися, — нарешті промовляє він.

— Так і є.

Тиждень по тому, напередодні Свята середини осені, Нам і Лум зачиняють крамницю раніше, щоб відсвяткувати. Ми опускаємо жалюзі, замикаємо двері, вішаємо червоні ліхтарі й запалюємо пахощі в дар божествам, щоби привабити удачу.

Нам пече місячні пряники з начинкою з насіння лотоса. Вони нагадують мені ті, які готувала бабуся з сиропу та лужної води з м’якою і блискучою скоринкою. Тоді ми з батьками збиралися за кухонним столом і чекали, доки вона розріже місячний пряник на чотири частини й роздасть кожному по одній. Проте Нам не надто дотримується традицій і церемоній, тож натомість викладає пряники й закликає нас мерщій пригощатися. Я кусаю свій, і насіння лотоса прилипає до моїх ясен. Смак солодкий, з присмаком рідного дому.

На вулиці біля крамниці ми викладаємо апельсини, груші, дині, вино. Дари для Чан’е, богині місяця. Легенда така: Чан’е була дружиною лучника Хов’ї. Одного разу на небі зійшли десять сонць і випалили землю своїм теплом. Завдяки великій майстерності Хов’ї збив дев’ятьох з них. Вражена його роботою, Цариця небес послала йому зілля безсмертя. Той, хто його вип’є, стане божеством і піднесеться на небо. Хов’ї не хотів полишати свою кохану Чан’е, тож віддав їй зілля на зберігання.

Проте біда їх не оминула. Авжеж, не оминула. Далі історія розвивалася так. Учень Хов’ї на ім’я Пенмен їх підслухав. Якось після обіду, коли Хов’ї був на полюванні, увірвався Пенмен і силував Чан’е віддати йому зілля. Жінка відмовилася. Натомість вона сама випила його та здійнялася на місяць, найближче до землі місце на небі. Вона хотіла бути поруч з чоловіком. На повний місяць Хов’ї виставив на вулиці улюблені фрукти й тістечка Чан’е, сподіваючись, що вона буде здорова та сита і що навіть з місяця побачить, як сильно він її кохає та сумує.

Коли я була маленькою, ми теж розкладали дари, щоб повний місяць осяював наші фрукти й тістечка. Я уявляла собі Чан’е, самотню богиню, яка сидить на місяці, а її живіт лопається від усіх тих викладених наїдків. У глибині душі я розуміла, що вона ніколи не насититься без однієї людини, яку кохає понад усе.

Усередині крамниці — дому, який ми самі для себе створили, — нас поглинає аромат їжі. Лум стушкував цілу рибину з часником і зеленою цибулею. Тут є рис, солодка ковбаса, курка на пару з імбиром, а ще Намів лаоховтан[61], який варився годинами. Коли зійде місяць, ми поклонятимемося йому й відганятимемо зло, запалюючи на вулиці феєрверки. Нам і Лум у гарному настрої, сп’янілі від сливового вина та розпашілі.

Нельсон теж тут.

Нам відкорковує ще одну пляшку сливового вина й наповнює наші келихи.

— Не знаю, як ми з Лумом жили б без вас двох, — його обличчя так розчервонілося, що здається гарячим на дотик. — Ми раді, що ви тут.

— Так, — Лум промовисто піднімає свій келих. Вино зробило його жвавим і приязним. Це вже зовсім не той суворий чоловік, який постійно ходить, уткнувши носа в облікову книгу. — Ще на тисячу років! Процвітання та достатку в Айдахо!

Ми з Нельсоном сміємося й також підіймаємо келихи. Я ловлю себе на думці, що це дуже схоже на родинне коло. На мить промайнула ідея розбудити Лінь Дайю й показати їй, якою може бути сім’я. Вона хотіла б знати.

Та перш ніж я встигаю це зробити, Нам відсуває свій стілець від столу і встає.

— Погляньте! — вигукує він, вказуючи на вікно. — Місяць зійшов.

Підхоплені хвилею сливового вина, ми виплескуємося з крамниці й вивалюємося на притихлу вулицю. Уже майже північ. Чорні вікна «Фостерз ґудз» дивляться на нас вовком. Нам підпалює перший феєрверк і кладе його на землю.

— П’ять, чотири, — рахує Лум.

Ми повертаємось у крамницю й гучно перешіптуємося, немов діти, які сподіваються, що їх спіймають.

— Три, — каже Лум.

Нельсон щипає мене за руку, я жартома відважую йому стусана у відповідь.

— Два, — всім тілом промовляє Лум. Нам підстрибує та сплескує руками прямо під підборіддям.

— Один.

Вибух, а за ним — оплеск. Феєрверки палахкотять і потріскують, а потім вибухають оглушливим хлопанням. Кожен з них — це крихітна зірка, яка розпукується і злітає ввись, щоб приєднатися до Чан’е на місяці. Нам ойкає й кидається запалити ще один феєрверк, а потім — ще один, аж поки вся вулиця, весь світ наповнюється їхнім бахканням. А якщо ми когось розбудимо? Начхати.

Я дивлюся на Нельсона. Він усміхається так, ніби його ніхто не бачить; усмішка розкута й невагома. Повіки розслаблені, обважнілі від вина.

— Розслабся, Джейкобе, — промовляє він, помітивши мій погляд, і я усвідомлюю, що навіть у мить найвищого щастя, навіть знаючи, що Джаспер мертвий, я й досі напружена, бо звикла бути такою, відколи мене на гарбі відправили у Джифу. Але Нельсону нічого з того не відомо. Він знає лише хлопця, якого бачить перед собою. Тож покидає мене й біжить до феєрверків, стрибає навколо них і радіє, шалено розмахуючи руками, ніби може спіймати вітер і полетіти. Лум, якого так рідко захоплює гра на публіку, приєднується до нього, підійнявши обличчя до неба. Нам і далі підпалює та кидає феєрверки. Я спостерігаю за ними трьома з крамниці, а потім усміхаюся так само, як це робив Нельсон.

— Ходи сюди, Джейкобе, — кричить Лум. Проти спалахів феєрверків здається, що його вмочили в оранжеву фарбу. Я виходжу на вулицю, щоб приєднатися до них. Нельсон хапає мене за руку і трясе її. Я дозволяю йому й усміхаюся. Наш лист невдовзі надійде до «Шести компаній», тож сьогодні ввечері ми дозволяємо собі почуватися непереможними. Він задирає голову до неба й завиває. Те саме роблю і я, заплющивши очі й посилаючи голос кудись подалі від себе, бажаючи випустити на волю все, що всередині. Кожну мить, коли я була наляканою, нікчемною чи побитою. Можливо, навіть випустити саму Лінь Дайю. Я відпускаю це все та вірю, що натомість прийде щось інше.

Коли ми тієї ночі лягаємо спати — Нельсону, який випив зайвого й не може дійти додому, Нам приносить килимок, — наші шлунки набиті, як ніколи за попередні місяці. Нам і Лум спотикаються та плентаються у свою кімнату, не спроможні спершу навіть ноги помити. Нельсон умощується біля сушеної хурми, а я спостерігаю з коридору. Навіть у темряві він відчуває на собі мій погляд.

— Я радий, що ти приїхав сюди, Джейкобе, — промовляє він. — І радий, що ти досі тут.

Я стільки всього хочу йому сказати, але мовчу. Лише чекаю, доки він умоститься під ковдрою, перш ніж самій повернутись у ліжко. Феєрверки не перестають витанцьовувати, навіть коли я заплющую очі.

Спершу я чую стукіт.

На мить мені здається, що я проспала. Крамниця, певно, вже відчинена. Та потім я чую, що Нам і Лум метушливо розмовляють у своїй кімнаті, й розумію, що вони самі щойно прокинулися.

Я натягую штани, насилу залізаю в сорочку. Перевіряю, що мої груди досі обмотані й пласкі. Коли виходжу в коридор, Нам і Лум уже біжать попереду мене.

Стукіт триває, тепер уже гучніший.

Нам запитує Нельсона, що це таке. У відповідь Нельсон спросоння щось мляво бурмоче йому з підлоги. Потім я чую, як відчиняються вхідні двері. Інший, глибший голос приєднується до ґвалту. Я вже чула його раніше. Нам і Лум замовкають, а потім одразу починають кричати. Я намагаюся вловити голос Нельсона, але марно. Тож виходжу з коридору на ранкове світло.