І раптом мені стає соромно. Я не більше ніж дівчина, затиснута всередині хлопця; жінка, яка видає себе за чоловіка. Любов — 愛 — це відмова від себе заради іншого. Але для цього треба мати серце, вільне віддатися. Мені нічого дати Нельсону, бо все, що я маю, несправжнє.

Нельсон гладить дівчину по голові рукою — тією самою, яку я вважаю вправною і доброю. Не хочу більше на це дивитися. Я — пляма, яке псує їхнє піднесене в усіх інших виявах полотно. Тому якомога тихіше розвертаюсь і пробираюся назад крізь кущі й дерева. Тільки коли впевнююся, що вони мене не почують, починаю бігти та стиснутими в кулаки руками відбиваюся від спогаду про побачене. Не озираючись.

Я переживала чимало почуттів і вигадувала їм багато імен. Цього я називати не хочу. Ніби хтось прив’язав до мого серця великий камінь так міцно, що вени наповнилися й набухли, а потім жбурнув цей камінь у найглибше місце в океані.

Я хочу боротися, проте знаю, що це безглуздо. Я тону не через камінь, а тому, що сама — камінь.

— А на що ти сподівалася? — запитує мене згодом Лінь Дайю. — Що він покохає тебе? Та він тебе навіть не знає. Ха! Ти сама себе не знаєш.

— Замовкни! — вигукую я. — Цить, цить, цить!

— Ти — дівчина, яка вдає хлопця й усюди носить із собою привида. Він ніколи не покохає таку, як ти.

— Знаю, — я хочу втерти їй носа. — Я ніколи його й не просила про це.

— Тоді чому ти плачеш?

Літо пролітає, як пісня, що добігає кінця, повторює по колу свою репризу. Щоночі я рахую гроші, які заховала в торбинці під подушкою. Стільки робіт — і крихта заощаджень. «Я зробила все, що могла, — кажу собі. — Решта буде за Вільямом».

Я більше не шукаю зустрічей з Нельсоном, та й він тепер не приходить у крамницю. Певно, зайнятий своїми учнями й золотоволосою дівчиною. Важко повірити, що вона може існувати поза таким чарівним і незайманим місцем, як галявина, але, вочевидь, існує. Інакше чому тоді я так почувалася б?

Ні Ер Сень. Його ім’я — це ліс. Може, туди він і пішов? У ліс, такий густий, що мені не пробратися.

Якось уночі, коли вже всі поснули, я прокрадаюся до сміттєвого бака на задвірках. Шукаю баночку джему, який надійшов уже зіпсованим, тож його викинули. «Сором!» — вигукнув Нам. Він хвилювався, що одна погана банка може зруйнувати всю торгівлю. Ми сховали її на дні сміттєвого бака під брудними картонними коробками та затверділими рисовими гранулами. Знаходжу банку й відкручую кришку. Усередині джем укрито пухнастим і білим. Тут можуть бути цілі всесвіти. Потроху виймаю вміст банки й викидаю на землю, аж доки вона стає порожньою, точнісінько як і я всередині.

Я шепочу в банку Нельсонове ім’я. Шепочу слова про його бездоганні руки та беззаперечну ніжність, про скрипку, яка виблискує як нова копійка на тлі тріскотливого каміна. Усе це хороші спогади. І болючі. А ще я шепочу про золотоволосу богиню. Принаймні вони будуть разом. Навколо мене крізь ніч цвіркотять цикади, і я сприймаю це як знак їхнього схвалення. Закінчивши, я закручую кришку на банку й опускаю її назад на дно бака. «Наразі нехай так, — кажу собі. — Якщо зможу залишити все це тут, просто відпустити, тоді мені вдасться знайти спосіб бути щасливою».

— Ти казала, що вб’єш кожного, хто знову завдасть мені болю, — промовляю я до Лінь Дайю пізніше в ліжку. Це не звинувачення, а радше нагадування. Принаймні так я себе переконую.

Вона мовчить. Розуміє, що насправді я цього не хочу. Хай що кажу, вона знає, що мені несила бажати Нельсону зла.

Вільям двічі пише мені, проте в жодному листі немає звістки, на яку я чекаю. Натомість він розповідає про успіхи «Шести китайських компаній» і те, як його гроші та мій бойовий дух стануть їм у пригоді. Його слова.

План такий: спочатку я зустрічаюся з ним у Бойсе. Звідти ми вдвох їдемо потягом до Сан-Франциско. Після прибуття йдемо на зустріч з одним із засновників «Шести компаній» — другом Вільяма, який чекає на нас.

А це мій план: у потрібну мить я розкрию свою справжню особистість лідерам «Шести компаній». Вони знатимуть, що робити.

«Чи можна їм довіряти?» — питаю я Вільяма в листі.

«Про це можеш хвилюватися найменше, — пише він у відповідь. У нього товсті штрихи й важка рука, ніби це єдиний спосіб побачити та розібрати кожен його ієрогліф. — Це найстаріша, найпотужніша китайська організація в Америці. Якщо не можна довіряти їм, то кому тоді?».

Я згадую бочку з вугіллям, брудну кімнату, в якій тримали всіх дівчат з корабля, нічні крики в борделі. А потім уявляю собі представників «Шести компаній» — усі вони чомусь із татовим обличчям. Доброзичливі, великодушні й навіть героїчні. Зрештою, має ж бути у цьому світі хоч щось хороше. Хочеться в це вірити.

Є надія. А це вже щось.

У моєму серці небагато місця для суму, що доведеться покинути Нама й Лума, та все ж він є. Серед чоловіків, яких я зустрічала в Америці, вони були одними з небагатьох, хто не мав злих намірів, а просто радо прийняли мене й без осуду дозволили жити разом із ними. Коли я дивлюся, як Нам улещує покупців або як Лум насуплюється в окулярах, то думаю про кров, що тече в них. Ця сама кров тече й у мені, нагріта під тим самим боком сонця. Ми родом з однієї землі, говоримо мовами, які торкаються наших сердець. Гадаю, що за все це я могла б їх полюбити. Та все ж тримаю свій від’їзд у таємниці. Так само, як і в ситуації з Нельсоном, якщо розкажу правду, то покидáти їх стане важче.

— Навіть не думай про таке, — застерігає мене Лінь Дайю.

Однак я думаю. Думаю про банку на дні сміттєвого бака. Про те, що скло може тріснути від усього того, що всередині. Якось у хвилину слабкості й наївної печалі я шукаю цю банку, копирсаюся руками у гнилих фруктах і кипі вологих старих газет, хоча розумію, що її там уже давно немає.

— Це на краще, — втішає мене Лінь Дайю. — Тепер твоя рана повністю загоїться.

Зрештою мені не доводиться нічого вирішувати. Нельсон першим приходить до мене в останні вихідні серпня. Минули тижні, відколи ми бачилися востаннє. Я перефарбовую назву крамниці жирними літерами. Під літньою спекою фарба запікається до хрусткої скоринки.

— Привіт, — промовляє він. — Чому ти мене уникав?

— Я не уникав, — відповідаю. — Просто був зайнятим.

— У крамниці? Протестів більше не було, так?

— Хоч би й були, тобі що з того?

Пауза, різкий здивований вдих.

— Про що це ти? — питає Нельсон. — Ти ображений?

— Ні. А чому ти приховував це від мене?

— Приховував що?

— Сам знаєш.

Пензлик обм’як у моїй руці, жовта фарба стікає на землю.

— А, то це був ти.

Я мовчу.

— Керолайн клялася, що того дня щось чула, — веде він далі. — Постійно повторювала мені, що там, поміж дерев, щось було, а я їй не вірив. Тепер ясно, що це був ти. Так, Джейкобе? Це ти тоді був за деревами?

Я почуваюся ніяково, ніби пропустила щось, про що всі інші вже знали. Киваю йому й хочу, щоб він відвернувся.

— То ти засмучений, бо я приховав це від тебе? — Його голос м’який, навіть податливий. — Твоя правда. Ми ж друзі, а друзі так не роблять. Приймеш мої вибачення? Якщо хочеш, я все тобі розповім.

Він не сердиться й не звинувачує мене в шпигунстві. Я вперше повертаюся до нього обличчям. Від його погляду з мене злазить шкіра, оголюючи плоть.

— Ходімо, — каже він і простягає руку. Я беруся за неї.

Дівчину звати Керолайн. Вона старша сестра одного з Нельсонових учнів, яка сиділа разом з ними на кожному уроці та спостерігала, як Нельсон навчає сонат Баха й аранжування Вівальді. Він не надто надавав цьому значення — може, її просто цікавили братові успіхи. Аж ось одного разу, коли малий хлопчик не бачив, Керолайн засунула записку у футляр Нельсонової скрипки.

— Як мило, — промовляє Лінь Дайю та імітує блювотний позив.