Я не знаю, що відповісти.

— Ти обіцяла, — благає Лінь Дайю.

— Так, — кажу я, тільки б вона замовкла.

Колись, скрючена в бочці з вугіллям і просочена власною сечею, я уявляла, як візьму реванш над Джаспером. Тільки тоді я була юною й не знала цього слова. Але в перервах між нічними жахіттями та пробудженнями, коли моє чоло впиралось у стінку бочки і я була здатною заплющити очі, то уявляла майбутнє, в якому ми з Джаспером знову зустрінемося. Але я була б уже сильнішою, могутнішою і впевненішою в собі. Я стала б точним утіленням найбільш істинного та виразного каліграфічного витвору, який будь-коли існував. Навіть вітер не зміг би збити мене з ніг. А Джаспер був би маленьким і зморщеним. Я обрушила б на нього свою помсту. Нафарширувала б його тіло дохлою гнилою рибою. Запхала б у бочку і скотила б із пагорба в океан.

У цій фантазії я завжди виходила переможницею. Мабуть, тому й небезпечно жити у фантазіях. Адже весь цей час я не готувалася до правди: у дійсності ми з Джаспером більше ніколи не зустрінемося.

Він мертвий, а я ні. Він — мертвий, а я ні. Мертвий. А я — ні.

Має настати полегшення, свобода. Тріумфальне задоволення від усвідомлення, що Джаспера спіткала така сама кончина, на яку він відправив багато дівчат. Я чекаю, готова вдихнути величезний, безмежний ковток повітря, якого прагнула всі ці роки. Але нічого не стається. Натомість це перетворюється просто на звістку про ще одну смерть, про ще одне життя, яке згасло через мене. Я його не оплакую. А лише ту себе, яка мала б зіткнутися з ним.

Чого мені віднині боятися, коли загроза Джаспера зникла? Хто така Дайю без свого супостата? Ким я буду тепер, коли вільна бути ким завгодно?

Остання звістка у Вільямовому листі стала для мене ще однією несподіванкою: мадам Лі більше не завідує борделем. Її місце зайняла Перл.

Перл. Крихітне дівча, яке ридало в бричці того дня, коли нас обох забрали з барака. Здавалося, вона ніколи не припиняла рюмсати. І ця дівчина — жінка — тепер керує борделем?

А ще новина про те, що Сваллов вигнали. Весь цей час я думала, що вона, віддана дівчина мадам Лі, стане її наступницею. Я пам’ятаю її голос, слова, які вона сказала під час нашої останньої розмови: «Принаймні тут від мене як від мадам буде більше користі. Якщо я залишуся, то зможу зробити для цих дівчат більше, ніж якщо втечу». Я розлютилася на неї. Не розуміла її слів. Щонайменше не так, як розумію їх тепер, коли все це знаю. Як мадам вона могла зробити значно більше. Що ж вона планувала?

— Ти знаєш, — каже Лінь Дайю. — Завжди знала. Просто тобі було надто боляче це усвідомлювати. Я не звинувачую тебе, бо відчувала те саме.

Так, я знала. Сваллов, яка завжди намагалася захистити нас від найгірших чоловіків; яка впускала їхні тіла у своє, щоб цього не доводилося робити нам. Вона хотіла б лишитися й отримати владу мадам, щоб знищити бордель зсередини. Замість утікати від своєї долі, як я, вона вирішила зустрітися з нею.

— Але вона не стала мадам, — нагадує мені Лінь Дайю. — Чому?

Вона мала слушність. Щось змусило мадам Лі відвернутися від Сваллов. Що сталося?

— Пташка у дзьобі квітку тримає, — декламує рядок Лінь Дайю. — Більше вона не заспіває.

Вочевидь, за мою свободу Сваллов заплатила власною. Своєю втечею тієї ночі я заодно підтвердила її причетність — що вона справді знала про мої плани. Усі ті дні, що я довіряла їй свої секрети, коли ми працювали у пральні, усі ті легкі усмішки та теплі переглядування — хіба мадам Лі могла не помітити нашої дружби в місці, де дружбі не вижити? Сваллов, яка з іншими могла максимум перекинутися кількома словами. Вона довірилася мені, а я передала її прямісінько в руки мадам Лі. Між моїми намірами та вчинками була прірва. Я завжди буду тією дівчинкою, яка відриває коникам лапки.

Пригадую, як колись двічі писала ім’я Сваллов, гадаючи, наче щоразу робила це правильно. Але в обох випадках помилялася. Хай як я його писала, мені так і не вдалося її зрозуміти. Та ще важливіше те, що я не змогла побачити власних слабкостей.

Чи зможу я колись бути такою ж цілісною? Чи зможу колись назвати себе єдиною? Мені вже місяцями не вдавався жоден путящий ієрогліф. Мабуть, я цього не гідна.

До списку втраченого додаю ще й себе.

— Ти обіцяла, — знову нагадує мені Лінь Дайю. — А обіцянка є обіцянкою.

Справді, обіцянка є обіцянкою. Але чим вона відрізняється від тієї, яку дали мені батьки, коли обіцяли завжди бути поруч зі мною? Або від тієї, яку вони дали самі собі, коли заприсяглися робити все можливе, щоб допомогти безсилим? Вони обидві були обіцянками. Обидві важливі. Батьки були хорошими людьми. Вони любили мене. Але мали ще й вище покликання.

Майстер Ван навчав мене, що зовнішня краса має відповідати внутрішній. Що рука має просто підкорятися серцю, яке пізнало мистецтво. Каліграфія — це те саме, що й життя в добрі, красі та правді. Тепер я починаю це усвідомлювати. Я так довго хапалася за маленькі шматочки мудрості, які дав мені майстер Ван, щоб ті проливали світло в моє життя у хвилини пітьми. Проте я ніколи не знала, як ними користуватися, і просто відтворювала ієрогліфи на папері. Батьки, Сваллов, ба навіть Нельсон — усі вони міцно тримали пензлик і крізь нього пропускали у світ правду, пристрасть і цілісність. Ці люди слідували своєму серцю.

Це і є намір. Це і є ідея.

Колись я замислювалася, чи можу пробачити батькам, що вони полишили мене саму. Те саме зі Сваллов. А тепер розумію, що єдина, кого є за що пробачати, це я сама.

— Маю надію, ти теж мені простиш, — звертаюся до Лінь Дайю. Вона примружує очі та стискає мої руки своїми кістлявими пальцями.

— Навіть не думай, — промовляє вона. Я ще ніколи не бачила її такою сердитою. — Якщо ти це зробиш, назад вороття не буде.

— Ми можемо поїхати наступного літа. А зараз людям потрібна допомога. І я знаю, що можу бути корисною.

— Це ж навіть не твій дім, — гарчить вона й підводиться. Ноги босі, кулаки стиснуті. Вона розлючена, аж закипає. — Тут не твоє місто, не твоя країна й не твоя мова. Забула, хто ти? Твій дім — Китай. Родина твоя — Китай. Усе, що ти знаєш, — це Китай. Ти потрапила сюди проти волі. Чого це ти надумала залишитися з цими людьми?

— З нашими людьми, — уточнюю. — Китайці гинуть. Уже загинули. Ким я була б, якби не допомогла?

— Раніше ти цим не переймалася, — викрикує вона. Я не боюся, що її почують. Її ніхто ніколи не чує. — Чому саме зараз? Чому?! Через нього?

Це вона про Нельсона.

— Ні, не через Нельсона. Насправді він дуже мало стосується до цього рішення.

— А мені що робити? — благає вона й починає схлипувати, увіткнувши голову в коліна. Вона дуже хоче додому. Я дивлюся на неї й бачу просто маленьку дівчинку — осиротілу, розгублену, заблудлу посеред великого міста.

Попри всю свою трагічну красу та жалісливе минуле, Лінь Дайю, об’єкт поклоніння, не була ідеальною. Вона скористалася своїм гірким дитинством і жахливою смертю, щоб увійти в історію як дівчина без недоліків, без матері та без коханого. «Бідолашна Лінь Дайю, — повторювали люди й хитали головами. — Горе за горем. Хіба може дитина стільки витримати?».

Але насправді в романі Лінь Дайю не була ангелом. Вона могла бути дріб’язковою та жорстокою. Могла скиглити, верещати й плакати, а ще бути безжалісною та байдужою. Інші персонажі були засліплені її трагедією, так само як і в реальному житті.

Тепер я бачу наскрізь. Лінь Дайю не була головною героїнею; при всій своїй чуттєвості, хворобливості та непереборній пристрасті до юнака, який зрештою одружиться з іншою, вона радше була лиходійкою. Єдина причина її героїзації — надто рання смерть у романі. Цікаво, ким вона стала б, якби не захаркала кров’ю ліжко та не втонула в цій багряній калюжі? Однак це не має значення. На цьому її історія завершилась. Але не моя.