Їхні очі прикуті до мене, цього разу без зневаги. Цього разу там страх. Вони не знають, вірити мені чи ні, проте навіть намагаючись пропустити повз вуха мої слова, вони починають це бачити. Усе-таки чоловік перед ними не схожий на Джейкоба Лі. На їхніх очах цей чоловік перетворюється на щось інше — на жінку, мабуть. Її очі світяться сонцем, тіло палає теплом зовсім не від осіннього дня. Мотузка на її шиї — лише формальність. Вона могла б вирватися на волю, якби захотіла. Авжеж, могла б полетіти геть.

— Ви ніколи мене не забудете, — кажу їм усім.

Мотузка стискає шию. Ноги відриваються від землі, я підіймаюсь у небо. Політ, тільки інший. Унизу один з чоловіків у масці котить Нельсонове тіло до Нама, Лума і Джова. Лінь Дайю повертається до мене, але вже не плаче.

У каліграфії є складна техніка, яку називають «розділеним пензлем». Каліграф прокручує пензлик так, щоб ворсинки розділилися та перетворили один пензлик на безліч менших. Майстер Ван називав це подвигом володіння пензлем. Будь-кому, хто глянув би на готовий витвір, здалося б, що каліграф зробив багато мазків, але насправді це лише вправність рук. Мазок завжди був єдиним.

У дитинстві ніхто ніколи не питав, що означає моє ім’я, бо всі завжди вважали, що мене назвали на честь Лінь Дайю. За це я ненавиділа своє ім’я. Однак якби зараз мене попросили написати його, ім’я, з яким мене народжено, я зробила б це обережно, з великою турботою. Я написала б його з любов’ю. І якщо ви, як і чимало до вас, запитаєте, як воно — бути дівчиною, названою на честь іншої дівчини, жінкою, яка йде по стопах іншої жінки, живе життям, уже визначеним чужою долею, я скажу, що це нічого не вирішує. Або ж вирішує все. Моє життя було накреслено для мене від тієї миті, відколи мені дали ім’я. Або не було. У цьому і є справжня краса. У цьому і є намір. Ми можемо займатися чим завгодно, розповідати й переказувати ту саму історію, але історію, яка виходить з ваших вуст, з-під вашого пензля, здатні розказати тільки ви самі. Тож дозвольте їй бути. Нехай ваша історія буде вашою, а моя — моєю.

Сьогодні сильний приплив. Корабель, що пришвартувався, пройшов довгий шлях, аж від узбережжя Каліфорнії. Але відпочиватиме він недовго; скоро його підготують до нової мандрівки через Тихий океан. Однак зараз членам екіпажу можна зійти на берег, тож вони раді знову ступити на землю.

Екіпаж розвантажує вантаж уздовж причалу. Носять ящики, пакунки, бочки та відра. Усі товари привезли з Каліфорнії та з-за її меж. Тягнуть важкі вантажі, особистий багаж, те, що можна обміняти, продати й перепродати. Іноді несуть навіть останки.

В одному з ящиків п’ять довгих дерев’яних коробок. І такий ящик не єдиний — їх штабелі.

— Деякі з них без адрес, — каже один моряк своєму напарникові.

— Ага, — відповідає той. — Командир каже викинути їх в океан, якщо за ними ніхто не прийде.

— Але все-таки, що в них?

— Хіба не знаєш? — дивується напарник. — Кістки всіх китайців, які померли на чужині.

Моряк сахається від ящика, неначе той ожив.

— І хтось заморочився з усім цим відправленням своїх мертвих співвітчизників додому?

— Я чув, що це якась релігійна тема, — бурмоче напарник. — Кістки викопують, миють і повертають сюди. Добра справа, однак. Їм дають шанс бути похованими як слід.

— Певно, самотньо помирати за океаном, — каже моряк. — Далеко від дому й усе таке.

Неподалік від берега вулицями Біч-роуд у Джифу блукає старенька. Ніхто раніше її тут не бачив. Певно, вона щойно приїхала, бо її сиве волосся брудне, а черевики заляпані багном. Вуста відкриті, вона вигукує ім’я. Тут ніхто ніколи не чув про людину з таким іменем, хоча всі дивуються, чи, бува, не сплутала жінка когось з героїнею відомого роману. Стареньку питають, чи з нею все гаразд. Цікавляться, чи є вдома хтось, хто може про неї подбати. «Де ваші діти? — питають її. — Де ваш чоловік?».

Стара не відповідає їм. Вона й далі вигукує ім’я. Жінка проходить повз червону будівлю з дахом арахісового кольору, занепалу й напівзруйновану. Схоже, вона вже кілька років зачинена. Стара замислюється, чи може там бути людина, яку вона шукає. «Може, запитати в господаря будівлі?» — роздумує вона. Проте жінка полишає цю ідею й натомість прямує назад до океану.

Та чи сама вона? Десь уздовж берегової лінії постать — колись дівчинка, потім жінка, а тепер щось абсолютно інше — дивиться, як стара вигукує ім’я. А потім крики самої постаті зливаються з голосінням старої, і вони обидві вигукують це ім’я ще довго після того, як світ поринає в сон і не залишається нічого, крім грозових хмар, які згущуються на небокраї, та відлунням розносять їхній жалібний плач туди, де місяць зустрічається з усім іншим.

А вранці йде весняний дощ.

У 2014 році мій батько повернувся з робочої поїздки по північно-західному регіону США й привіз звідти цікаву історію. Коли він проїжджав за кермом авто через Пірс, штат Айдахо, то помітив табличку з написом «Повішення китайців». Табличка описувала випадок, коли п’ятьох китайців повісили лінчувальники за підозру в убивстві білошкірого власника місцевого магазину. Дуже серйозно батько запитав, чи можу я написати для нього роман, щоб розгадати таємницю того, що сталося.

Через п’ять років я повернулася до його прохання, коли навчалася на останньому семестрі своєї програми MFA в Університеті Вайомінгу. Я здійснила деякі попередні дослідження та з подивом виявила в інтернеті дуже мало помічних ресурсів, у яких було б задокументовано, що саме сталося, — фактично три відповіді на запит у гуглі. Єдиним достовірним свідченням тієї події була пам’ятна табличка в Пірсі, штат Айдахо, але навіть тоді я читала, що її часто нищили й викрадали. Ще тривожнішим відкриттям для мене стало те, що цей випадок був непоодиноким — від середини й до кінця XIX століття по всій країні відбулося безліч актів насилля проти китайців, зокрема погром у Рок-Спрінгс, штат Вайомінг, Снейк-Ріверська різанина в окрузі Валлова, штат Орегон, та чимало інших (у праці Джин Пфелзер «Вигнані: забута війна проти китайців у Америці»[62] задокументовано сотні випадків).

Мені важливо зазначити, що хоча історію насильства проти китайців не «забули» вчені та історики, проте більшість американців майже нічого про неї не знають. Навіть я, китайська іммігрантка до Америки, не чула про Закон про виключення китайців, аж доки не прослухала вступний курс про американців азійського походження на випускному курсі коледжу. У дитинстві мені доводилося чути від перехожих вигуки: «Повертайся туди, звідки прийшла!», однак я й гадки не мала, що коріння цього заклику тягнеться з десятиліть расистських ініціатив Сполучених Штатів щодо китайських іммігрантів. Китайці допомагали будувати залізниці, це я знала, але як щодо всього іншого? Як щодо тієї частини, де ми були тут небажаними, де нас убивали за те, що ми просто жили на цій землі?

Я закінчила роботу над першою версією цієї книжки навесні 2020 року, саме тоді, коли по всій країні ширився COVID-19, а колишній президент давав йому образливі, расистські назви, як-от «кунг-флю[63]» та «китайський вірус». Мені траплялися статті про літніх китайців, яких обпльовували, піддавали фізичним і словесним нападкам, робили з них нелюдів. Я думала про своїх батьків, яким було близько п’ятдесяти, і боялася, що з ними станеться те саме.

Уявляючи Дайю, Нельсона та їхні друзів, я міркувала: «Як мало змінилося». В епоху Трампа, а потім і в посттрампівському світі, для мене стало ще важливішим нагадати людям — не історикам і вченим, а моїм друзям, колегам, перукареві, — про те, на що були здатними раніше та й досі спроможні Сполучені Штати.