Перечитую останнє речення. Шукаю, що означає «далекий від ідеального». Смерть двадцяти восьми осіб — це далекий від ідеального результат? Що вони опинились у пастці у своєму ж кварталі — місці, яке створили для себе? Що їхні тіла валяються на вулицях, а кров упереміш із пилюкою червонить землю?

Я беру газету з собою у «Твінфлавер». Зустрічні білі обличчя невідривно витріщаються на мене, а перед очима мелькають нанесені фарбою мітки. Уперше я відчуваю до них величезну зневагу, ніби вони безпосередньо відповідальні за те, що сталося.

— Ти це бачив? — кидаю газету на столик перед каміном у Нельсоновій кімнаті.

Нельсон протирає свою скрипку шматочком жовтої тканини. Струни стогнуть і скриплять, коли він їх чистить.

— Так, уранці, — каже юнак стомленим голосом. — Я не здивований. А ти?

Його спокій, яким я завжди захоплювалася, тепер мене обурює — ще одне нове відчуття за сьогодні.

— Що це за пом’якшувальні обставини? — запитую. — Чому вони не називають це погромом? Убивством?

— Вони не єдині, — його очі повільно зустрічаються з моїми, ніби сам процес їх підняття забирає в нього останні сили. — Кілька газет у штаті Вайомінг висловили підтримку білошкірим шахтарям. Багато хто вважає їхні дії виправданими.

— Як вони можуть таке казати? Це було вбивство і всі це знають!

— Сядь, Джейкобе, — промовляє він. — Знаю, ти гніваєшся. Я теж був розлюченим.

Я сідаю.

— Я розмірковував над тим, що сказав Вільям, — веде далі Нельсон. — Я поспішно відхилив його пропозицію, проте не вважаю хибним його прагнення допомогти. Такі вбивства триватимуть, якщо ми сидітимемо склавши руки.

— То ти поїдеш разом з ним у Сан-Франциско?

— Ні. Але Вільям сказав мені, що в деяких місцях, як-от басейн річки Бойсе, Каліфорнія та Орегон, люди намагалися подати до суду на місто за звірства проти китайців. Гадаю, мені слід спрямувати свої зусилля на те, щоб робити щось схоже тут.

— Ти подаси в суд на Рок-Спрінгс?

— Я спробую. Але сподіваюся, що не сам.

Під його поглядом я знічуюся. Він вірить у людську доброчесність. На думку Нельсона, зло само себе виправить, бо світ стоїть на справедливості. І він сподівається, що я можу стати частиною цієї доброчесності та справедливості, але ні, це не про мене. Я — дитина світу, у якому й досі панує зло. «Як, по-твоєму, я опинилася тут, перед тобою?» — кортить мені запитати його.

— Ні, — відповідаю я. — Не можу.

— Що ж, це розчаровує.

— Це не моя батьківщина, — нагадую йому.

— Гадаєш, чиясь із нас? Ті, хто зараз живе в цих краях, були тут не завжди. Цю землю вкрали, і грабіж перетворився на змагання. Люди, які заволоділи цією територією, думають тільки про свою шкуру, про власне виживання.

— Вибач, — відповідаю. — Я вірю в твоє прагнення, проте не можу тобі допомогти.

— Бо тобі байдуже?

Цієї миті я відчуваю страшенну потребу, щоб Нельсон дивився на мене як завгодно, тільки не з таким виразом обличчя — сповненим жалості, розчарування та переосмислення образу доброї, сміливої людини, якою він мене вважав. І я чую, як з моїх вуст злітають слова:

— Бо я їду з Вільямом до Каліфорнії. Збираюся знайти «Шість китайських компаній» і попросити їх відправити мене додому.

Його обличчя не змінюється. Ми могли б пробути в цій кімнаті роками, але так і лишилися б не більш ніж знайомими. Те, що було між нами, помирало.

— І коли вирушаєш? — питає він байдужим голосом.

— Через три дні.

— Ясно.

— Вважаєш мене дурним? — тепер уже я його запитую.

— Ні, — відповідає він. — Вважаю тебе егоїстом.

Кумедно, що після всього пережитого саме це болить мені найбільше. Відчуваю, як перекошується моє обличчя в його присутності. Тепер я не більше, ніж бур’ян. Я — непотріб. Мені не варто цього казати. Знаю, що не варто. Але його слова, його поспішні висновки про мене щось у мені відібрали. І знову нове відчуття: потреба виправдатися.

— Та як ти можеш називати мене егоїстом? — питаю я, хоча й розумію, що мої слова заведуть наші відносини туди, звідки, може, ніколи не буде вороття. — Ти ж сам увесь цей час зустрічався з нею. Вона одна з них. Звідки ти знаєш, що вона не розділяє їхніх поглядів? Ти справді думаєш, що вона піде на дно разом з тобою, якщо вас викриють? Ні, вона скаже, що ти її силував. Назве тебе китайським нехристом, черговим кулі, який дав волю своїм звірячим бажанням і скористався ще однією невинною білою жінкою!

Я могла б потонути в тиші, що запала. Нельсон підводиться і йде до дверей.

— Будь ласка, йди, Джейкобе.

Я не рухаюся. Невже він не розуміє? Якщо світ так легко поділився на білих і небілих, це нікого не оминуло. Завжди були б ті, хто при владі, й ті, хто її не мав.

— Іди, — цього разу він уже кричить, і це останнє «нове» за сьогоднішній день: я вперше бачу його таким і усвідомлюю, що він теж здатний на гнів, розпач і насилля. Я підводжуся, намагаючись триматися стійко, але коли він впивається своїм жорстким поглядом у мої очі, то відчуваю, що ноги підкошуються.

Тепер уже немає вороття. Я переступаю поріг — і Нельсон грюкає дверима. Я чую, як по той бік клацає замок.

У крамницю я повертаюся вже затемна й не поспіваю на вечерю. Нам і Лум сплять, однак вони залишили для мене миски з рисом, тепер уже ледве теплим, і соліннями. Серце стискається, коли бачу цю їжу — знак того, що хтось піклується про мене, і нагадування, що я колись була дитиною й дочкою і що мене любили так, що завжди дбали, щоб я була ситою. Проте сьогодні ввечері їсти не хочеться. Тож я виставляю миски на вулицю, щоб на них натрапив якийсь везучий кіт.

Не варто було говорити так із Нельсоном. До того ж я могла помилятися щодо Керолайн. Однак також не могла дозволити собі покинути Пірс і знати, що не спробувала захистити юнака. Навіть якщо й віднині він мене ненавидить. А тепер можу спокійно відпустити все, що тут було. Тепер моє життя в Пірсі та дружба з Нельсоном не стануть марною тратою часу.

Я не прошу його любити мене. А лише хочу, щоб у нього все було добре. Якщо він має мене ненавидіти, щоб бути щасливим, то нехай.

— Пам’ятай, — промовляє Лінь Дайю, — це не твій дім. І не твій клопіт. Хай самі вирішують зі своєю брудною країною. Ти маєш повертатися в Китай.

«Ця печаль не вічна», — кажу собі.

Лінію можна назвати впевненою, тільки якщо вона має чітке переконання лишитися на папері. Упевнені лінії важливі, але як зробити таку м’яким пензлем? Відповідь: гнучкість.

Гнучкий пензлик — той, який після нанесення чорнила на папір може випрямитися назад, щоб приготуватися до наступного мазка. Але гнучкості не досягти сильнішим натисканням. Ні, каліграф має володіти мистецтвом відпускати пензлик, щоб дати йому простір і свободу знову віднайти себе.

Насправді гнучкість — це просто. Знай, коли натиснути, а коли — відпустити.

За дві ночі до мого від’їзду до Бойсе насувається буря.

Блискавка розколює небо на уламки. «Саме такий вигляд я маю всередині, — думаю. — Не цілісна, а роздроблена на безліч частинок чимось, що мені не підвладне».

Уранці Лум тицяє мені в руки листа.

— Зайшов на пошту, і мені дали це. Сказали, що прибув ще кілька днів тому, але загубився через бурю.

У верхньому лівому кутку пляма від води. Ім’я Вільяма — як чорна гусениця, розбухла від вологи. Конверт важчий, ніж зазвичай, і коли я беру його в руки, то мене наповнює відчуття надії. Саме на це я й чекала.

Лума розпирає цікавість. Він допитується, що це в мене за друг, а Нам підслуховує. Згодом вони обоє вже юрмляться під моїми дверима. Мовляв, помітили, що я отримувала листи. Ці двоє вирішують перетворити на гру свої спроби відгадати, ким мені доводиться Вільям. Я слухаю їхні жарти та сміюся, але сама не кажу ні слова. Лист увесь день пролежить у моїй нагрудній кишені, його вага — мов талісман. Коли настає час вечеряти, Нам із Лумом доходять висновку, що Вільям нерозділено в мене закоханий.