Він відставляє своє питво й підводиться, його тіло палає. Лівою рукою підносить скрипку туди, де сходяться плече, груди й шия, і притискає її підборіддям. Уявляю, як багато разів він робив це за все своє життя. Скрипка тисне на ключицю, і від цієї кістки музика вібрує далі по всьому його тілу, аж поки весь скелет не відлунює піснею.

Він торкається смичком струн — і все зникає. Я знаю скорботу ерху[48], яка оголює душу, глухий свист флейти, краплі дощу ґуцінь[49]. Але скрипки я ще не чула ніколи.

Перша нота — плач, але далі пальці Нельсона танцюють і скачуть, а смичок розрізає струни. І вже музика — це піхота, а потім — армія, яка от-от розростеться настільки, що ні ця кімната, ні містечко, ні навіть увесь світ не зміг би її втримати. Мелодія вигинається, і Нельсон вигинається разом із нею. Вона пірнає та злітає ввись — а за нею й він. Його тіло — вже не тіло, а частина інструмента. М’яз, яким пісня орудує для втілення своєї волі. Багате вібрато[50] вливається в мене. Його пальці тепер опустилися вниз шийкою скрипки, великий палець зігнуто гачком, інші чотири постукують і б’ють по найтоншій струні. З кожним помахом смичка здіймається хмарка каніфолі, ніби квітка випускає пилок. Піднесена, красива поява на світ.

Дивлюся на нього — і серце переповнене. Я й гадки не мала, що чоловіки можуть створювати щось таке.

— Я трохи сп’янів, — промовляє він, коли музика стихає. На шиї, там, де скрипка впивалась у плоть, розквітають червоні відтиски.

— Це було неймовірно, — кажу йому. Не знаю, чи так чоловіки роблять компліменти один одному, але від алкоголю я осміліла. — Ти граєш так, ніби сам є музикою. У тебе вона оживає.

— Досить непогано, — бурмоче Лінь Дайю й заповзає назад у камін.

— Мама якось сказала, що мені треба грати емоційніше, — каже Нельсон. — Цікаво, як тепер вона оцінила б мою гру.

Я уявляю, наче жінка з фотографії на полиці над каміном зараз разом з нами в цій кімнаті. Вона схиляється над маленьким Нельсоном і поправляє його пальці.

— Це вона тебе навчила?

Нельсон киває.

— Вона грала змалечку. Моя перша скрипка належала їй.

Між нами западає невимушена тиша. Мої очі втупились у підлогу, але пульс пришвидшується, ризикуючи вискочити з мене. У Нельсона не було жодних вагань, жодних запитань. Навіть дýмки. Він просто здійняв у повітря скрипку й дав музиці владу над собою. Мабуть, саме це мав на увазі майстер Ван, коли говорив про найвищу форму досконалості каліграфа. Я заздрю Нельсону.

Десь у Пірсі білий чоловік прокидається й бачить, що в його дверях винувато стоїть шериф. Чоловіка викликають на допит щодо вандалізму в китайській крамниці. Кажуть, один свідок згадав, що помітив його на акціях протесту, і що, можливо, інші очевидці бачили, як він крутився біля крамниці. Чоловік це заперечує, і шериф схильний йому вірити, проте, на жаль, треба вжити якихось дій. За ймовірні злочини чоловіка затримують на два дні.

Схоже, спрацювало. Після арешту справи в крамниці йдуть краще. Наші вікна більше не обліплені щоранку плакатами. Посилки припинилися. Більше немає мертвих щурів. Торгівля відновлюється у звичному режимі.

— Можливо, — каже Нам, — ми нарешті вийшли з-під тіні гори.

Проте хоча нас і перестали цькувати, схоже, іншим стає тільки гірше. Слідом за китайською пральнею зачиняється цирульня Чена.

— Тут стає надто небезпечно, — каже він Намові. — Я повертаюсь у Ґванджов.

Я прочитала в газеті — четверта сторінка, крихітна замітка в кутку, — що натовп грабує китайський квартал і лінчує тамтешніх жителів. Тіла проштрикують і знущаються над ними, каструють і обезголовлюють. Журналіст виправдовує це правом американців на революцію.

Іноді в перервах між своїми уроками Нельсон навідується у крамницю. Мені він каже, що приходить просто скоротати час, однак судячи з того, як юнак напружується, коли заходять білі покупці, він тут на випадок, якщо щось трапиться. Нельсон вищий за більшість китайців у Пірсі, і по його цілеспрямованій ході та солідному носі неважко помітити, що його нелегко буде похитнути.

Ми затримуємося між полицями. Ящик з консервованим чорносливом біля моїх ніг досі чекає, коли його впорядкують. Нельсон показує на абрикоси, сливи й персики та питає, як вони називаються на моєму діалекті китайської. Він вивчив лише кілька слів, коли був маленьким. Його батьки, вихідці з того самого регіону, що й Нам і Лум, хотіли, щоб він добре розмовляв англійською.

— Xing[51], — повільно промовляю я йому. — Li zi[52]. Tao[53].

— Tao, — він намагається відтворити, обхоплюючи губами звук. Його серйозний вираз обличчя смішить мене.

А Нам, який не любить бути таким суворим, як Лум, гукає до мене з-за прилавка й питає, чи я вже закінчила свою роботу. Ми з Нельсоном схиляємо голови, прикривши роти руками, ще дужче сміємося й переходимо до ліків і трав. Нельсон бере висушений жовтий корінь.

— Це хванці, — кажу йому.

— Гм, — він водить великим пальцем по кореню, щоб відчути його гладкість. — Навіть не знаю, як це буде англійською.

— Може, й не варто, — промовляю я. — Деякі речі краще залишити так, як їх було задумано.

Я змовчала про ранки, проведені на городі разом з бабусею, яка найбільше любила саме хванці.

— У нас із цим коренем спільне ім’я[54], — каже Нельсон. — Як думаєш, чи означає це, що я житиму вічно?

— Думаю, це означає, що ви обоє жовтуваті, — відповідаю я. — І це непогано.

Тепер Нельсонова черга сміятися. Нам ще раз м’яко запитує, чи доробила я свою роботу на сьогодні. У такі дні ми знову стаємо легковажними дітьми. І нас це тішить, адже найгірше, що з нами може статися, це прочуханка від Нама. «Реальний світ може трохи почекати», — думаю собі.

Іноді Нельсон приносить мені маленькі гостинці — хоча він ніколи їх так не називає, — наприклад, цукерку чи шматочок м’яса з гастронома.

— Я хвилююся, що ти не їси, — щиро каже він і пхає їжу мені в руки. — Ти надто худий, як для хлопця твого віку.

А часом подовгу дивиться на мене, перш ніж сказати:

— Хотів би я мати брата. Наприклад, такого, як ти.

— Ще не пізно, — відповідаю я. — Ми можемо стати братами.

Вигадати історію для Нама й Лума було легко. Їм досить було почути, що я сумлінно працюватиму. І байдуже, хто я, звідки і як тут опинилася.

Однак Нельсон — це не Нам і Лум. Він робить паузи, запитує, чекає, доки все проясниться й набуде завершеного вигляду. Він вдумливий і спостережливий. Зрештою, він музикант. Народився в Пірсі в сім’ї шахтаря та колишньої скрипальки мандрівної театральної трупи. Він навчає гри на скрипці десятьох учнів, які ніколи не стануть майстерними скрипалями.

— Мене це влаштовує, — пояснює він мені. — Ідеться не про те, щоб навчити їх грати якомога краще, а щоб допомогти їм створювати власну музику. Навіть якщо звучить неідеально, для мене вона красива, бо вони самі її грають.

Він відрізняється від майстра Вана, який вважав, що поширювати можна тільки правильне мистецтво, створене за відповідними правилами. А Нельсон хоче ділитися зі світом якомога більшим, бо для нього все є мистецтвом.

— У тебе надто задумливий вигляд, — каже мені юнак. — Не бійся виставляти груди вперед. — Він бере мене за плечі й розправляє їх назад. У його руках я вигинаюся, мов туго натягнутий лук.

— Будь обережною з ним, — застерігає Лінь Дайю.

— Не розумію, про що ти, — відповідаю їй.