— Це правда, — каже він. — Після ухвалення закону люди в місті дедалі гучніше заявляють, що не хочуть, щоб ми тут жили. І не тільки тут. Усюди. Мій друг у Бойсе каже, що в них протести відбуваються ледь не щотижня, і народу щоразу більшає.

Знову тиша, але тепер разом із зажурою. Я дивлюся на свої руки, досі такі маленькі й дівчачі. Вони ніяк не змогли б захистити мене від тих нелюдів з вулиці.

— Нам потрібен план, — каже Лум. — На випадок, якщо вони повернуться.

— Ні, — відповідає Нам. — Просто не вплутуймося, і, може, вони самі підуть геть.

Лум хитає головою, його обличчя червоніє.

— Ти ж чув, що сказав цей юнак. У Бойсе протести щотижня. І їх буде ще більше. Якщо тут стане так само, як нам тоді вижити? Хто захоче в нас скуповуватися?

— Ми не можемо з ними боротися, — каже Нам, згорбившись, ніби його тіло десь протікає. — Якщо не зважатимемо, можливо, вони відчепляться. Побачать, що ми добрі й чесні люди. Що не хочемо неприємностей.

Лум фиркає:

— Гадаєш, вони відчепляться? Не відчепляться. Ось побачиш. Завтра, післязавтра чи через день вони повернуться. І Фостер разом з ними.

Нам грюкає своєю важкою рукою по столу. Я ще ніколи не бачила його таким: це не той веселун, поруч із яким я жила останні кілька місяців. Схоже, після ранкових подій у ньому щось змінилося. Уперше він здається більшим за Лума.

— Не тобі мене повчати, — обурюється він. — Це не на тебе напали. На мене! І я кажу, що ми не зважатимемо.

Лум опускає очі. Я бачу, що він не згоден, але сваритися теж не бажає. Не зараз.

— Добре, — каже зрештою й відвертається. — Та якщо вони повернуться і приставлять до твоєї голови пістолет, не клич мене на поміч. Просто згадай свої слова: не зважай. Побачимо, чи це тобі допоможе.

— Я не міг не помітити твоїх рук, — трохи згодом каже мені Нельсон.

Уже вечоріє, і повільний відхід сонця наводить на мене сумне відчуття, що все закінчується раніше, ніж хтось до цього готовий. Коли чай охолонув і Нам обм’як на своєму стільці, я відвела його в ліжко, якомога ніжніше вклала та приклала гарячий рушник до живота. Нельсон запропонував залишитися й допомогти Луму з вечерею.

Я стою біля вітрини й відтворюю в пам’яті ранкову сцену, коли чую позаду його голос. «Це кінець, — думаю. — Він бачив мої руки і знає, що я не той, за кого себе видаю. Його підіслав не натовп, а тон і Джаспер, щоб знайти мене. Може, він зараз накине мені на голову мішок і відтягне в ніч?». Я розвертаюся до нього обличчям.

— Роби вже, — кажу йому. — Я втомився від цього всього.

— Що? — питає Нельсон. — Я лише мав на увазі… Я відзначив твої руки, бо вони схожі на руки митця.

Уже втретє за сьогодні Нельсон Вон мене дивує. Я переминаюся на місці, сказати нічого.

— Я граю на скрипці, — каже він і жестикулює. — Тож легко розпізнаю митця.

— На скрипці? — перепитую. Я не пригадую, що вчила це слово на заняттях англійської.

— Siu tai kam[41]?— каже він. — Xiao ti qin[42]? — Його китайська неточна й не рідна йому. Доводиться копирсатись у пам’яті. «Він не народився з нашою мовою в устах», — збагнула я.

Та все одно я впізнаю слово. А разом з ним приходить спогад — щось скорботне й гортанне пливе крізь відчинене вікно. Так звучала б утрата, якби її можна було втілити в музику. Мама заплющила очі й приклала руки до серця. «Ця мелодія нагадує мені про мою маму», — промовила вона.

— Вибач, якщо засмутив тебе, — каже Нельсон.

— Я ніколи не грав на скрипці, — відповідаю. Не знаю, чому я відкриваюся йому. — Але мама завжди захоплювалася музикантами, і я теж.

Коли він це чує, його обличчя спалахує, хоча вже й темно.

— Приходь якось послухати, як я граю.

Іще один сюрприз. Ідея безглузда. Це останнє, що я сподівалася почути. Невже він так вирішив заманити мене в пастку, яку замислив? Я чекаю, що моє тіло знову запалає, що в животі зрине пересторога. Натомість відчуваю лише настирливий глухий гул.

Це почуття нове для мене, проте цього разу я не можу сказати, чи віщує воно щось лихе. Не знаю, що це, тож воно мене лякає.

— Можливо, — кажу Нельсону.

Після протесту все на якийсь час затихло. Про той день нагадує лише маленька тріщина на вікні, яка не надто відрізнялася від брудної плями чи водяних розводів, і Намове забите ребро. Я підмітаю крамницю, витираю пил між кожною бляшанкою, банкою й мішечком, а також заповнюю полиці, аж доки вони не починають ломитися під новим товаром.

— У нашій крамниці широкий і багатий вибір, — каже Лум, коли бачить мою роботу. — Ну хто не захоче сюди прийти?

Нам і Лум без перестану торочать про Нельсона — мовляв, він, вочевидь, захисник, посланий нас охороняти. Знаю я таких захисників. Мені так і кортить відкрити цим двом очі, коли вони вихваляють його зріст і миловидне личко. А ще його спритність.

— Хороший юнак, — далі гне своє Лум. — Джейкобе, ти міг би дечого повчитись у нього, якщо хочеш вижити в цьому світі.

— Мати друзів не завадить, — каже Нам. — Ти ж не бажаєш зістарітися самотнім, як я, якому більше ні з ким зустрічати смерть, окрім як з Лумом. Ти хочеш мати сім’ю. Джейкобе, ти чуєш?

Зі мною щось коїться. Я мала б думати про те, як триматися подалі від Нельсона Вона, та натомість згадую його руки й нігті, широкі та плоскі, з білими півмісяцями внизу нігтьової пластини. Згадую мить, коли його пальці ковзнули по моїй спині — ми тоді несли Нама на ліжко перед приїздом лікаря — і як швидко він перепросив за це.

Уночі я пальцем по стегну пишу його ім’я. Нельсон. Китайською це Ні Ер Сень.

Я розбираю ієрогліфи на складові. Якщо зможу зрозуміти його ім’я, то збагну й наміри. Але воно так легко не піддається. Ні та Ер — просто звуки для відтворення їхніх англійських відповідників. А от останній, Сень 森, означає «ліс». Два дерева внизу й одне згори.

Три дерева, один ліс. Вочевидь, як і ліс, Нельсон таїть у собі безліч усього. Він певно має багато граней, але яких саме — я досі не збагнула.

— Час покаже, — обнадіює мене Лінь Дайю. Ні, не обдурить скрипаля рука. Знає вона, про що плаче ріка.

Рік сну їй був на користь. Відколи натовп розбудив її, Лінь Дайю з кожним днем стає сильнішою, і тепер їй уже не треба таїтися всередині мене. Навпаки, вона вилазить назовні, коли заманеться, і бродить навколо, не питаючи мого дозволу. Вона дедалі більше нагадує мені Лінь Дайю з роману — каверзує, складає вірші та співає про могилу квітів[43]. Її кашель слабшає, і зараз вона просто злегка прочищає горло.

— Не такий він уже й лихий, якщо грає на цінь[44], — каже вона мені. — Я теж граю, і я не лиха. Чи ти забула?

— Ні, — кажу їй, — не забула.

Лінь Дайю розпливається від задоволення, і я починаю замислюватись: а що, як вона має слушність щодо Нельсона?

Полум’я повертається, але цього разу ніжне, як проміння пообіднього сонця, яке розляглося на моїй шкірі. Коли я сплю, воно в мені, а коли прокидаюся — вистрибує назовні, рожево-фіолетове від сонної заграви. Я вишукую загрозу, якої колись боялася, але вона вислизає, витісняється цим новим почуттям, назви якого я досі не знаю.

— Ти можеш сказати, що це? — питаю я Лінь Дайю. Сьогодні вона сидить на прилавку в крамниці й набиває рот замерзлими квітами. Вони мертві, але досі красиві, вкриті крижаною кіркою. Від укусів квіти розламуються і тріщать на її зубах.

— Навряд чи я знаюся на чоловіках, — відповідає вона. З її рота біжить вода, розтікаючись мокрою плямою на підлозі.

— Я зараз не про те, що сталося з тобою, — кажу й підбігаю, щоб витерти калюжу рукавом сорочки.

— Тоді про що?

— Я хочу знати, чи Нельсон Вон лихий. Хочу знати, чи почуття всередині мене хороше, чи погане.