Це вперше Сваллов обмовилася про своє життя до борделю. Я здивована, але виду не подаю. З шести років. Тепер ясно, чому вона не надто боїться мадам Лі, а та, зі свого боку, ставиться до неї не так, як до всіх інших. Сваллов не просто добре виконує свою роботу — її для цього вирощували.

Того вечора, коли дівчата вишикувалися, щоб пройти перевірку в мадам Лі, мені здається, що я дещо помічаю: між Сваллов і мадам є тонке взаєморозуміння, на яке жодна з нас ніколи не звернула б уваги. Щось схоже я раніше помічала у своєї мами: вона завжди знала, навіть раніше за мене, що я збираюся робити. Це була не тільки прив’язаність, а й досконале знання творцем свого творіння. Для мадам Лі Сваллов була за дочку.

Під час роботи у пральні Перл стоїть на місці Свон. Я озираюся — Свон ніде не видно.

— У неї вже десять днів не було клієнтів, — каже Сваллов, помітивши мої пошуки. — Ти думала, мадам Лі залишить її в такому віці?

Я опускаю голову. Свон не стало, а в борделі все так, ніби її тут ніколи й не було. Уранці на її ліжко переселять нову дівчину. Спершу Джейд, тепер Свон. Хто наступний? Чи буду це я, коли зникне гарантована протекція Семюела?

Того дня в пральні тихо. Дівчата говорять пошепки, ніхто не пліткує. Нікому не стає духу. Відсутність Свон — ще одне нагадування для нас: ми тут усі під загрозою.

— Можеш поїхати зі мною в Айдахо, — каже Семюел, коли я розповідаю йому про Свон і «стійла». — Утікай з цього місця. Тобі не зможуть зашкодити, бо тебе тут уже не буде.

Я думала про це. Однак перспективу втечі в Айдахо затьмарило палкіше бажання: будинок на три прольоти з видом на море, бабуся і я. Пошук батьків. Я маю повернутися додому.

— А я можу звідти дістатися до Китаю? Там є порт, як тут?

— Навіщо? — сміється він. — Хочеш утекти?

— Не можу тут залишатися.

Він придивляється до мене з якимось незнайомим виразом обличчя.

— Звісно, — відповідає нарешті. — Звідти можна дістатися до Китаю.

— Добре, — кажу я, а всередині зароджується крихке відчуття щастя. — Доведеться замаскуватися під хлопця. А ще мені потрібні документи.

— Я про це подбаю, — каже він. — Дай мені два тижні, й ми втечемо. Удвох веселіше. Я не дам тебе скривдити.

У Сан-Франциско постійно дощить. Сильних злив тут не буває, але легкі тумани ще довго висять у повітрі, коли дощ ущухне. Сьогодні вночі, коли Семюел пішов, теж іде дощ, але цього разу сильний і швидкий. Він роздирає моє вікно в настирливому стакато[36].

Дощ іде й уранці, й удень. Дівчата його не люблять. Скаржаться, що від нього болить голова й стає неслухняним волосся. У таку погоду вони воліють не виходити на вулицю. А я, схиливши голову, роблю свою роботу, проте моє серце сповнене дощу та спогадів про бабусю.

Ближче до вечора мадам Лі забирає мене з пральні до свого кабінету.

— Батько твого хлопця щасливий, — каже вона, — а це означає, що тон теж задоволений. Тож я хочу подякувати тобі, Піоні.

— Це я маю вам дякувати, — відповідаю.

Її смішить моя відповідь, але в очах лишається суворість.

— Розумничка, — каже вона таким же солодким голосочком, як і під час нашої останньої розмови. Я знаю, що далі не слід чекати нічого хорошого.

— Певно, ти помітила, що Свон більше з нами немає, — веде вона далі.

— Так.

— Я вигнала її, — каже вона й відкопилює губи в гримасі. — Яка прикрість, справді. Якби ж вона могла контролювати свій довгий язик.

То причина в довгому язику? А може, в дорослому обличчі? Я втуплююся поглядом у свої черевики. Причина не має значення, важливо тільки те, що каже мадам Лі.

— Та ось яка біда, — вона нахиляється й ледь не встромлює носа мені в лице, — після Свон залишилося кілька дуже багатих клієнтів. І ось що я собі думаю. Хіба справедливо марнувати одну з моїх найсоковитіших дівчат на напівкитайського недомірка? Стільки чоловіків з товстими кишенями — хіба тобі не кортить дізнатися, які вони на смак?

— Але ж я дарована тоном єдиному чоловікові. Якщо спатиму з іншими, він відмовиться від мене, — кажу й додаю: — мадам.

Такого вона від мене не очікувала. Маска сповзає, і я вперше бачу справжнє обличчя мадам Лі, а не те, яке вона одягає, щоб розмовляти з клієнтами, і навіть не те, з яким вона спілкується з нами. Це обличчя не виявляє жодних емоцій, його хвилюють тільки бізнес, гроші і влада. Ось що робить його таким безжальним.

— А ти дурніша, ніж я думала, — каже вона. — Чуєш, що я кажу: у мене чоловіки в черзі стоять на ніч з тобою. Вони приходять і щоразу просять тебе, а я щоразу змушена казати їм: «Ні, сер, ця не продається». Ти знаєш, скільки грошей вони мені пропонують? Не знаєш, бо й гадки не маєш, як воно, бути в моїй шкурі. Тож ось що ти робитимеш: почнеш брати нових клієнтів, коли хлопця немає. Але йому про це не скажеш ані слова.

— А якщо тон довідається?

І тут вона дає мені такого ляпаса, що аж голову вбік відкинуло.

— Не думаю, що це буде проблемою, — каже вона. Потім так само швидко, як зникла, повертається її маска. — Моя люба дівчинко, поглянь на себе. Відколи ти взяла свого першого клієнта, ти тільки розквітаєш. Щічки порожевіли, волосся ще ясніше засяяло. Хіба можна винити чоловіків за те, що вони тебе хочуть?

Більше я не маю чого сказати. Ніколи й не мала. Увесь цей час у мадам Лі був план — задобрити тон і заодно заробити на мені додаткові гроші. Я підводжуся й іду. Щока пече від її сильної руки.

— Піоні, — гукає мадам Лі, перш ніж я встигаю зачинити двері. У її голосі більше немає вдаваної ніжності. — Сьогодні останній вечір, коли ти будеш тільки з цим хлопцем. А завтра відкриєш себе світові.

Золотоволоса жінка, мачуха Семюела, нагодувала його на сніданок прокислою бараниною. Він розповідає мені, що його нудило цілий день, а брати реготали й били його в живіт. А тепер він сидить на моєму ліжку — шия червона, очі скляні, подих тхне сирицею.

— Завтра, — кажу йому. Я майже не слухала, що він говорив, бо обдумувала свою розмову з мадам Лі. — Завтра нам треба вирушити в Айдахо.

Семюел замовкає та здивовано дивиться на мене. Я переповідаю йому слова мадам Лі про те, що завтра, якщо залишуся, моє тіло розірвуть найгірші з чоловіків. Я бачу, як його очі червоніють від цієї думки. Він згадує свою сестру.

— Є група, з якою можна вирушити? — питаю я.

— Групи є завжди. Я знайду, до якої приєднатися. Це не проблема. Проблема — дістати документи за такий короткий час.

— Це не єдина складність, — кажу йому. — У мадам Лі сувора охорона. Вартові біля вхідних дверей пильнують за кожним клієнтом, який переступає поріг борделю. Не можна зайти самому, а вийти вдвох.

— Ясно, — каже Семюел, сидячи на ліжку. — А вдень?

— Удень іще важче.

Я пояснюю йому, що прання білизни — це трудомісткий процес: відсутність однієї дівчини порушить усю роботу. Якщо не з’явлюся на робочому місці, мадам Лі одразу дізнається.

Ми мовчки сидимо й думаємо. Сьогодні в Айріс новий клієнт. П’яний, судячи зі звуків. Нам потрібен момент, коли охоронці не бачать і я можу непомітно прослизнути крізь відчинені двері. Я маленька, пролізу. Бігати вмію. Я мчатиму щосили, щоб більше ніколи не повернутися до цього життя.

Раптом Семюел зіскакує з ліжка.

— Я знаю, — вигукує він, пританцьовуючи. — Знаю!

І тоді пояснює мені свій план. Я не впевнена, що він спрацює, але погоджуюся.

— Якщо нам вдасться, я буду перед тобою в боргу за своє життя, — кажу йому.

— Піоні, — промовляє він.

«Ні, — подумки кажу я. — Дайю».

Ну що ж, уперед.

— Мені треба дещо тобі сказати, — кажу я Сваллов.

Наступного ранку ми всі знову в пральні: я, Сваллов та інші дівчата. У борделі випала гаряча нічка. Чимало дівчат хитаються на ногах, бо спали лише кілька годин до початку ранкової зміни. Їхні позіхання на весь рот надто виразні, хоч як ховайся. Перл тре очі внутрішнім боком зап’ясть. Айріс сьогодні не веселиться, а лише дивиться перед собою відчуженим поглядом. Навіть у Сваллов фіолетові кола під очима.