— Їдь у Джифу, — наказала бабуся. Вона напхала вату в чорні чоловічі черевики й натягла їх на мої ноги. — Розчинись у місті. У тебе вмілі руки — знайдеш гідну роботу.

— Бабусю, а як же ти? — спитала я.

— А бабуся робитиме те, що й завжди, — відповіла вона. — Вирощуватиме цілющі трави, щоб лікувати людей. Що вони зроблять божевільній старій? Це ти їх маєш непокоїти.

Посеред ночі сусід Ху притяг свою гарбу. Я залізла на неї з торбинкою одягу, маньтов[11] і кількома монетами з батьківських заощаджень. Бабуся хотіла дати більше, але я стиснула руки в кулаки і притисла кишені. Їй знадобляться ці гроші, коли повернуться ті двоє з драконами на халатах.

— Листів мені не пиши, — сказала вона й натягнула картуз на мою лисину. Я вже встигла скучити за своїм довгим волоссям. За теплом, яким воно огортало мою шию. Відгомін суворої зими ще дихав у спину, і я тремтіла під нічним вітерцем. — Листи перехоплять. Ми розмовлятимемо через дощ.

— А що, як там, куди я їду, не буде дощу? — запитала я. — Ми зможемо говорити лише зрідка.

— Так і має бути, — відказала бабуся. — Інакше моє серце розриватиметься без упину.

Я спитала, чи побачу її ще колись. І заплакала. У мене були старші друзі, яких їхні родини вислали геть, коли ті ще були дітьми, щоб позбутися зайвого рота. Ніколи не думала, що мене теж кудись відправлять. Але моїх батьків більше не було. Я лежала позаду на гарбі сусіда Ху, закутана у ватянку, і розуміла, що моє життя повертає в бік чогось нового та значно складнішого. Пора ігор у канаві за селом минула. Я більше не допомагатиму бабусі заварювати чай під променями жовтогарячого сонця. Більше ніколи не побачу своїх друзів. І ніколи не спатиму у власному ліжку. Наш дім перетворився на порожню мушлю. Я не побачу, як цьогоріч на городі дозріє перша перчина, і не скуштую її на смак — гірко-солодку, свіжу, соковиту. Чомусь від думки про перчину моє схлипування переросло в ридання.

Бабуся приклала долоні до моїх очей, ніби могла змахнути з них увесь потік моїх сліз. А потім накрила мене брезентом.

— Ти відчуєш, коли можна буде повернутися, — промовила вона.

У темряві було не розгледіти, чи вона теж плаче, але її голос звучав здавлено.

Гарба сусіда Ху рушила. Я притисла до грудей торбинку з одягом і ще теплу маньтов, намагаючись закарбувати в пам’яті обличчя моїх батьків, бабусі та свій дім. Зморшки в кутиках татових очей, коли він усміхався. Тепло, яке таїлося під волоссям за маминою шиєю. Заспокійливе світло з кімнати батьків, коли я прокидалася від нічного жахіття. Образи кружляли переді мною, мов намистини на вервиці, за які я чіплялася. «Ніколи не забуду», — повторювала собі.

Сусідова гарба наскочила на камінь, і брезент, що накривав мене, сповз донизу, відкривши нічне небо без жодної зірки. Я підвела голову, щоб ще раз поглянути на свій дім. У темряві бабусина постать здавалася згорбленою та кволою. Я усвідомила, що ще ніколи не бачила її так звіддаля.

Їй знадобиться поміч на городі. На мені була її ватянка. Вона хоч матиме що вдягти взимку? Треба було б мені подбати, щоб хтось щодня до неї навідувався. По обличчю знову потекли сльози. Я дивилася, як зменшується бабусина постать, аж доки її не поглинула темрява. Тепер я могла тільки уявляти, що вона й досі стоїть перед нашим будинком, чекає і вдивляється в темряву, не зрушуючи з місця, аж доки не переконається, що ми вже далеко. Я молилася, щоб якнайшвидше пішов дощ.

Це історія дівчинки, яка приїхала у Джифу на гарбі.

Дорога зайняла шість днів. Я лежала позаду на гарбі сусіда Ху й то засинала, то прокидалась, їла маньтов зі своєї торбини й думала-думала.

Я мала стати іншою людиною. Залишатися Дайю більше не можна. Треба перетворитися на того, хто не мав би жодного зв’язку зі мною колишньою. Так я стала хлопчиком. Феном[12]. Щоб почуватися безпечніше. Без дому, батьків, минулого. І без бабусі.

На п’ятий день пішов дощ. Одна з осей зламалася, і гарба перекинулася разом зі мною. Сусід Ху стояв біля неї на колінах і, лаючись, лагодив зламану вісь. Я лежала під брезентом у промоклій від бруду одежі, яка прилипала до тіла, слухала, як краплі дощу, немов пальці, барабанять по дереву, і всміхалася, згадуючи бабусю. «Твоя Дайю сумує за тобою», — прошепотіла я. А потім заплющила очі й уявила, що вона відповіла б.

На шостий день я прокинулася від яскравого сонячного проміння на чолі та запаху океану. Коли вдихнула його, то мені здалося, ніби ми ніколи й не покидали рибальського села, проте це відчуття тривало недовго. Сусід Ху стягнув з мене брезент і допоміг злізти зі своєї гарби. Ми були в якомусь провулку. Навколо стояв гул невідомих мені діалектів.

— Удачі, — сказав сусід і злегка поплескав мене по спині. — Я перекажу бабусі, що ти доїхала.

Його погляд сповнювала безнадія, ніби він більше не сподівався побачити мене живою. Я намагалася не показувати, що зрозуміла це, тож лише вклонилась і подякувала йому за турботу. Сусід Ху сів назад на свою гарбу й виїхав з провулку.

«Фен, хлопчик, народжений вітром», — промовила я до себе.

Ну що ж, уперед.

— Добридень! — зайшла я в пельменну. — Я Фен. Візьміть мене на роботу.

— Навіщо ти мені здався? — розреготався кухар. — Щоб перерізати горло, коли я спатиму, і поцупити всі мої гроші?

— Вітаю! — звернулась я в гобеленову крамницю. — Мене звати Фен. Я трохи вмію працювати на ткацькому верстаті.

— Геть, — гаркнув власник крамниці. — Тут не місце волоцюгам.

Те саме було, коли я заходила в кав’ярні, чайні чи магазини спецій. Мені треба було відмитися, знайти новий одяг і взуття, яке не тхнуло б багном. Геть розгублена, я нічим не відрізнялася від безпритульних, що тинялися вулицями. Здавалося, відчуття голоду — єдине, що спонукає їх жити. Я спостерігала, як вони вешталися від крамниці до крамниці, і їхні кишені поступово наповнювалися краденим добром. Вони могли б обчистити все місто, якби не пильні крамарі, які виганяли їх мітлами. Ті самі крамарі, які відверталися від мене й навіть слухати не хотіли, що я скажу.

Я намагалася згадати все, що батьки розповідали мені про Джифу. Знала, що місто поступово наповнювалось іноземцями й перетворювалося на один з найбільших портів у всьому Китаї. Воно стояло на березі океану. Сюди прибували кораблі з бавовною та залізом, а відпливали з соєвою олією та вермішеллю. Уздовж вузьких вулиць вишикувалися крикливі та яскраві вітрини магазинів для будь-яких забаганок і потреб. В одному можна було купити вино, в іншому — переміряти гарненькі капелюшки всіх кольорів і фактур. Поруч була крамниця лікарських трав, у якій пахло імбиром і землею. На мить я вдихнула цей запах і згадала бабусин город, перш ніж дівчина за прилавком дістала мітлу. Зверху над цими магазинами розташовувалися квартири і службові приміщення. Деякі з них мали невеличкі балкони, що виходили на вулицю. Ще ніколи я не бачила так багато будівель і так мало неба.

А ще я вперше в житті побачила іноземців. Батьки називали їх вайжень[13]. Вони юрмились у крамницях — високі, статні, обпечені на сонці, ніби з них здерли шкіру. Я думала, що волосся буває тільки чорним, але голови цих чужинців мали колір мокрої глини, сандалового дерева, вицвілої шкіри й соломи. Я навіть бачила чоловіка з морквяним волоссям. Не могла відвести від нього очей і перестала витріщатися, тільки коли ми зустрілися поглядом.

Я бродила цими чудернацькими вулицями. Мене несли звуки міста: торговці зазивали покупців, грала музика, з уст злинала незнайома мова, не схожа на мою. Я тинялася від будинку до будинку з незмінно сповненим надії обличчям, але скрізь чула одне й те саме: «Для таких роботи тут немає».

Коли настала ніч, я залізла під покинутий візок з фруктами, набивши живіт пом’ятими яблуками та грушами, — єдине, що змогла дозволити собі за гроші, які дала бабуся. Було не так холодно, як минулими ночами. Я закуталась у ватянку, і мені наснилося, що ті двоє чоловіків повернулись у наш дім і забрали бабусю.