Хлопець відпускає смішок, а потім швидко опускає очі вниз.

— Вибач. Можеш одягнутися.

— Тобі ні за що просити вибачення.

Я встаю, вдягаю свою спідницю й застібаю блузу під шию. Я думаю про Джаспера. Краще б я тоді відсахнулася від його руки й мене спіймали торговці рибою.

— Може, твоя сестра буде розумнішою за мене, — кажу у відповідь на свій спогад.

Наступного дня мадам Лі ходить задоволена. Під час сніданку вона демонструє решті дівчат мої заплямовані простирадла. А я молюся, щоб ніхто не помітив, що відтінок моєї втраченої крові такий же, як і рум’яна для губ.

— Він сказав, що ти повністю виправдала його сподівання, — муркоче вона мені. — Піоні, гордосте моя, я знала, що ти мене не підведеш. Тон буде дуже задоволеним.

— Так, мадам, — відповідаю їй, а сама думаю про сльози хлопця на моєму обличчі, його м’які стегна та молодшу сестричку. — Дякую, мадам.

Того дня дівчата мені заздрять. Під час роботи у пральні я бачу, як їхні очі стежать за мною, а роти шлють мені прокльони, прикрившись рожевувато-білими руками. Я опускаю погляд і вдаю, що зосереджено прасую сорочку.

— Як усе було? — питає Сваллов.

— Легше, ніж я думала.

Сваллов смішить моя відповідь, та потім вона намагається приховати посмішку. Я помічаю, як деякі дівчата зиркають на нас сповненим ненависті поглядом. І Свон одна з них.

Мадам Лі назвала мене своєю гордістю. Як це було чути дівчатам, які всі ці роки постійно приймають клієнтів? Я винувато всміхаюся Свон, але вона відводить погляд і вдає, ніби нічого не помітила.

Зате було приємно розсмішити Сваллов. Добре, що ми хоч на крихту в чомусь схожі. Уперше здається, що в мене тут є подруга.

Увечері мадам Лі знову підзиває мене до себе, коли дівчата шикуються одна за одною.

— Прийде вчорашній клієнт, — каже вона й цього разу всміхається ще ширше. — Тон хоче, щоб я знову безплатно надала йому тебе.

Краще б вона не казала цього перед іншими дівчатами. Одна з них навіть присвиснула крізь зуби. Сваллов рукою її заткнула.

Хлопець знову з’явився в супроводі своїх напіврідних братів.

— Було так добре, що наш хлопчик хоче ще! — кажуть вони мадам Лі.

— Знаєте, я тут подумав, — один із них хтиво витріщається на мене, — я теж не проти скуштувати її, якщо вже вона така ласа, як каже Мюел.

— Якщо ви візьмете мене, — кажу я, не підводячи погляду, — то хто тоді піде з вашим братом? Він не хоче дівчини, яка була з білим чоловіком, забули?

Чоловік червоніє від люті. Він ступає вперед і хапає мене за руку, його пальці впиваються в мою кістку.

— Що ти сказала, китайська шльондро?!

Різкий сплеск, потім крик. Один з охоронців врізав йому в пику. Брат лежить на підлозі й тримається рукою за голову.

— Пробачте, сер, — каже мадам Лі, вдаючи співчуття. — Торкатися до товару може тільки той, хто платить.

Брат спльовує на підлогу. Другий допомагає йому підвестися. Вони лаються та штовхають хлопця вперед.

— Ти ще своє отримаєш, — погрожують мені. — Не думай, що ми таке забудемо.

— Я збрехав їм, що зробив це, — зізнається хлопець, коли ми опиняємося в моїй кімнаті. — І вони сказали, що я маю прийти ще раз, якщо все справді було так добре. Я погодився. Але насправді я просто хочу з тобою поговорити.

Його звуть Семюел, звідки й взялося Мюел. Йому вісімнадцять, за роками вже чоловік. Його батько — впливовий банкір, який допомагає тону перерозподіляти й приховувати прибутки від незаконної діяльності, зокрема й цієї. А ще хлопець не знає, чи колись побачить знову свою матір і сестру.

— Можна спитати? — боязко каже він. — Ким ти була раніше? Звідки ти? Де твоя родина?

Я хочу довіритися йому, але водночас пам’ятаю, як довіра до незнайомця привела мене сюди. Тому розповідаю про океан, про те, як шумить і реве вода та як кричать чайки, коли пролітають над головою.

Від моїх історій у нього аж слинка тече. Він ще ніколи не куштував риби з того кінця світу. Я пояснюю, що на смак вона як серце океану, якщо воно в нього є.

— Як воно, мати білого батька й матір-китаянку? — питаю його. Після побаченого в борделі мені важко уявити, щоб білий чоловік добре ставився до китаянки.

— Я до пуття й не знаю, — він розглядає свої руки. — Батько забрав мене ще зовсім малим. Я навіть не пам’ятаю, яка на вигляд мама.

— А що мачуха?

— Вона мене ненавидить. Називає брудною плямою, лайном зі Сходу. А я її —золотоволосим демоном з крижаними очима. Жаль, що не можу сказати їй цього в обличчя.

— Певно, тебе це страшенно злить, — припускаю я.

Він киває.

— Я хочу втекти, — у його очах зблискує дитячий захват. — Ти коли-небудь чула про Айдахо? Туди збирається купа китайців. Там потрібні люди для роботи на шахтах. Думаю, я теж зміг би. Працював би в шахті, показав би всім, який я чоловік.

— Айдахо? — перепитую.

— Це на схід звідси. Не дуже далеко. Чула про Бойсе? Місто має стати справжньою китайською комуною. Цю місцевість називають Диким Заходом. Там можна бути ким завгодно.

Ай-да-хо. Китайською це означало б «кохати велику мавпу». Ця думка мене смішить.

— Хороша ідея, правда? — каже Семюел і дивиться на мене. — Туди постійно відправляються групи. Думаю, я скоро приєднаюся до однієї з них. Краще куди завгодно, ніж тут.

— Але тут у тебе є гроші, їжа й дім, — кажу я. — Навіщо відмовлятися від усього, щоб працювати на шахтах?

— Ти теж усе це маєш, — показує він на кімнату. — Хочеш сказати, що прагнеш тут лишитися?

Семюел пішов. Я лежу в ліжку і слухаю, як мугикає Айріс, витягуючи гребінці з волосся. Вона мала низку гарячих ночей, тож завтра мадам Лі її неодмінно похвалить.

Я не можу перестати думати про те, що сказав Семюел. Що буде зі мною, коли він поїде в Айдахо? Мабуть, мені доведеться приймати більше клієнтів, щоб відпрацювати гроші, які мадам Лі втратила, коли надавала мене безплатно. Байдуже. Я тут не навіки. Колись я перестану бути жаданою й опинюся на вулиці, де жебракуватиму, а потім помру.

Усередині мене спить Лінь Дайю. Іноді з неї виривається легкий кашель, який я відчуваю під нижніми ребрами. Схоже, хвороба, яка переслідувала її в дитинстві, залишилася й досі. «Відпочивай», — кажу я їй. Не хочу, щоб вона прокинулась і дізналася, що жодній з нас не можна тут лишатися.

Семюел приходить щовечора. Для нього це єдиний спосіб позбутися своїх братів. Каже, що батько навіть почав ним пишатися. Йому ні копійки не коштує робити з сина чоловіка.

«Тон Хіп Ї дуже вдячний вашому батькові за щедрість», — щовечора співає Семюелу мадам Лі, перш ніж видати мене. Проте я бачу, як з кожним візитом її посмішка тоншає.

Щоденні появи Семюела означають, що мадам Лі не може продати мене жодному іншому клієнту. Я єдина дівчина в борделі, яка не заробляє грошей, і водночас як подарунок від тону я ще й найзахищеніша. Інші дівчата, окрім Перл і Сваллов, перестали зі мною спілкуватися. Навіть Свон, яка не була до мене жорстокою (а доброю вона хоч до когось була?), тепер і не гляне в мій бік. У їхній очах мені бозна-як вдалося стати улюбленою дівчиною тону й у той же час по-справжньому не працювати.

— Схоже, не така вона вже й вправна, — заявляє одна з дівчат під час роботи в пральні. — Айріс каже, що коли він у неї, то не чутно ні звуку. Що вона там робить? Спати його вкладає?

— Не слухай їх, — каже мені Сваллов. Дві вигнанниці, тепер ми стали ближчими. Мені здається, що багато в чому тільки вона може мене зрозуміти. Я починаю нетерпляче чекати на ранки, коли ми кружлятимемо над білизною, а наші перешіптування, мов сіті, триматимуть нас разом.

— Як ти це витримуєш? — я ловлю примружені погляди кількох дівчат, які викручують штани.

— Я тут з шести років, — вона схиляє голову і, звівши брови, зосереджується на гарячій прасці в руках. — Витримки вчишся рано.