— Це вона? — питає один із них. Усередині мене Лінь Дайю схиляє мою голову вниз, очі пурхають на підлогу.

— Це Піоні, — голос мадам Лі натягнутий як струна. — Подарунок від тону Хіп Ї. Вона ідеально годиться.

— Ти чув? — звертається другий до хлопця. — Можеш робити з нею що завгодно, Мюеле. Нехай підійде ближче. Піоні, ходи сюди.

Мадам Лі повертається до мене й киває. Я волочу ногами в напрямку їхніх голосів, суконні туфлі безшумно човгають по масивних килимах на підлозі.

— Вона ходить по команді, — радісно каже перший. — Можеш покрутитися? Покрутися для нас, красунечко.

Я уявляю Сваллов, як її стегна окреслюють овал, а спина перетворюється на змію, що танцює в повітрі. Я роблю крок праворуч і повертаюся, випнувши сідниці.

— Чудово, — чую я їхні голоси. — Так, просто чудово.

Знову розвертаюся до них обличчям і шукаю поглядом очі свого клієнта. У нього невиразне лице, підборіддя ховається десь у шиї. Над верхньою губою видніються три чорні волосинки, та й ті стирчать у різні боки. Він дивиться не на мене, а кудись поруч, губи тремтять. «Йому страшно — так само, як і мені», — збагнула я.

— Ми повернемося вранці, Мюеле, — каже один з білих чоловіків і штовхає хлопця вперед. Той спотикається й падає на мене. Я інстинктивно ловлю його.

Двоє білих регочуть:

— Схоже, сьогодні вона про тебе таки подбає.

Я беру хлопця за руку — ніжну, як шкіра на животі, — й веду його до сходів.

Він сидить на моєму ліжку. Я стою біля дверей. У сусідній кімнаті Айріс уже почала втішати свого першого на сьогодні клієнта. Крізь стіну долітає її хихикання. Ми з хлопцем не дивимося одне на одного.

Усередині мене знову прокидається Лінь Дайю. Я бачу, як мої ноги човгають до ліжка туди, де він сидить. Лінь Дайю дихає мені в шию. Я підіймаю руку та кладу йому на плече.

Він смикається від дотику.

— Що... що ти робиш? — питає.

— Хіба ви не цього хочете? — кажу я. — Сер, — додає Лінь Дайю.

Він роздуває груди й випрямляється, намагаючись видаватися брутальним.

— Звідки мені знати, що ти саме та, яку я хочу? — парирує він. — Мені потрібна дівчина, яка ніколи не спала з білим чоловіком. А ви, повії, всі таке робите, даєте їм змогу безчестити вас. Я не буду з тією, яка дозволила так себе заплямувати.

— Я не така, — клянуся я йому. — Я ще ні з ким не була.

Він пильно дивиться на мене. Образ грубого чоловіка тріскається, назовні знову пробивається малий хлопчак.

— Я в тебе перший?

— Так, — усередині мене щось поникло. — Вам доведеться багато чого мене навчити, — кажу йому.

Його бундючність розвіюється.

— Я теж ще ні з ким не був.

Ми дивимося одне на одного, обоє в очікуванні того, що зробить інший. «Якщо й далі з ним говоритиму, — думаю я собі, — то зможу відтягнути цей акт, відсунути його подалі своїми словами».

— Чому ви тут? — питаю я. — Хто ті чоловіки, що були з вами?

Схоже, він теж радий потягнути час.

— Це мої брати, — відповідає він. — Напіврідні.

— Ваші батьки — китайці?

— Мама. Батько білий.

— Справді? — я намагаюся знайти в ньому риси білих. Унизу у вітальні я бачила лише те, що робило його знайомим мені — темне волосся, широкі вилиці, в очах колір дому. А тепер починаю помічати те, що робить його чужим — високе перенісся, випуклі брови. У ньому ніби злилися два обличчя.

— Батько познайомився з мамою в Китаї, — каже він. Я бачу, що ця історія дуже дорога йому й водночас болюча. Досить відволікати його від головної справи. — Він забрав мене з собою в Америку, коли я був ще дитиною. У мене ще є молодша сестра, але вона в Китаї. Батько покинув там їх обох.

— А хто ваші брати?

Хлопець кривиться, у кутиках губ з’являється тінь.

— Батько вже мав тут сім’ю. Вони не надто зраділи, що він привіз додому напівкитайське хлопча. А тепер не вірять, що я справжній чоловік. Кажуть, у мене неробочі причандали.

Я мимоволі зиркаю вниз.

— Вибач, — каже він, і я помічаю сльози в його очах. — Я забагато говорю. Зі мною завжди так.

— Тому ви тут? — питаю. — Щоб довести, що вони помиляються?

Він відвертається й витирає очі рукавом.

— Ага, — відповідає. — Вони сказали, що я не стану справжнім чоловіком, якщо не пересплю з дівчиною.

Мені стає його жаль. Так, я страждала, але мене хоч колись любили.

Хлопець повертається до мене, його очі сухі й червоні.

— Яке тобі взагалі діло?! — гарчить він. — Роздягайся!

Гарчання силуване, фальшиве. Я його не боюся.

Але підкоряюся. Розстібаю блузку й тихо знімаю її, потім скидаю спідницю. Він заплющує очі, не може дивитися. Відколи я переступила поріг борделю, мадам Лі годувала мене чотири рази на день і до того ж давала добавку каші на сніданок та подвійну порцію м’яса на вечерю. «Тобі треба налитися тут і тут, — часто повторювала вона й щипала та тикала в мене пальцем. — Жоден чоловік не захоче лежати з малим хлопчиськом». Минали дні, і я помічала, як розпухали мої ноги та товстішали руки. Росли і груди, роздуваючись до маленьких горбочків, які було незвично й ніяково відчувати на своїй грудній клітці.

Оголена, я стою перед хлопцем, а він не в змозі підвести погляд вище від моїх ступень. За стіною стоне Айріс.

Хлопець підводиться й жестом наказує мені лягти в ліжко. Його обличчя стає сталевим, а сльози твердіють на щоках.

«Куди ж утекти думками? — питаю сама себе, згадуючи слова Сваллов. Я лягаю. — Яке місце згодиться?».

Хлопець залазить на мене, розчепіривши мої ноги своїми. Його руки, як мури, обгороджують моє тіло. З рота пахне грушами. Я примушую себе знайти прихисток для думок.

Він різко врізається в мене обличчям, його ніс вдаряється в мій. Вилиці труться по моєму лиці. «Поцілунок», — думаю я. Руки всюди мене мацають, але без жадання. Таке враження, ніби я опікаю його долоні.

— Прокляття, — лається він і тягнеться руками до штанів. Я не хочу дивитися. Натомість чую, як він розстібає ґудзик і з шурхотом їх знімає.

Я згадую, що в дитинстві бачила, як обіймалися мої батьки. Як мама буквально загорталась у татові руки. Тато підводив її голову й цілував спочатку в лоба, а потім — у губи. Мені подобався вигляд їхньої пари, як вони притулялися, линули одне до одного, ніби здавалися в полон, так само як дерева повільно тягнуться до джерела води. «Ось яке на вигляд кохання», — завжди думала я.

Зараз, коли стегна хлопця прилипають до моїх, я розумію, що це точно не те, що я бачила колись давно.

Куди ж мені подітися? Не в мить, де обіймаються батьки. Цей спогад надто священний. До бабусі теж не можна. Обличчя хлопця знову наближається, тепер ще й пихтить, а мені досі нікуди втекти. Думай, думай. Я не хочу бути тут, коли це станеться. Залишається просто заплющити очі та сподіватися, що цього достатньо, щоб зникнути.

Саме на це вона й чекала. Зсередини мене знову виривається Лінь Дайю, і я відчуваю, як вона наповзає на моє тіло, її кінцівки розправляються над моїми.

— Дай-но я спробую, — каже вона.

«Добре, що я дозволила тобі залишитися», — думаю я.

Щось обпекло щоку. Я розплющую очі. Обличчя хлопця ширяє над моїм, очі широко розплющені. Знову крапля, тепер на лобі. І я розумію, що він плаче.

— Я не можу, — він зісковзує з мене, ліжко стогне разом з ним. — Я не можу цього зробити. Вони казали правду, з мене нікчемний чоловік.

Я теж підводжуся й сідаю.

— Ти не нікчемний, — кажу йому. Усередині Лінь Дайю зневажливо гмикає, але відступає.

— Я ніколи не стану чоловіком, якщо не зроблю цього, — він відвертається від мене.

— Ти не мусиш нічого робити. Скажеш їм, що зробив. Я підтверджу, якщо спитають.

Хлопець знову дивиться на мене.

— Скільки тобі років, сестричко?

— Чотирнадцять, — відповідаю я, і це правда.

— Як і моїй сестрі. Іноді я отримую від неї листи. Вона питає, коли я повернуся додому або коли вона зможе приїхати до мене. Знаєш, тільки я не хочу, щоб сестра приїжджала. Боюся, що вона опиниться в такому самому місці.