Згодом, коли їхнє хропіння вібрує по крамниці, я виймаю конверт з кишені й розкриваю його. Дихання пришвидшується. Сам лист не намок. Полегшено розгортаю сторінки, щоб побачити жирний почерк Вільяма, тільки цього разу літери перекошені — ймовірно, їх написано поспіхом. З першого погляду майстер Ван сказав би, що він заклопотаний.

Я запалюю сірник і підношу його до першої сторінки.

«Джейкобе, — починається лист.

Вибач, що так довго затягував з цією звісткою. Виявилося, що відшукати сімейну пару, про яку ти запитував, було складніше, ніж я думав. Але зрештою ми їх знайшли. Точніше, дізналися, що з ними сталось.

Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян були торговцями гобеленами в Джифу, вочевидь, ще до знайомства з тобою. Багато років тому вони переїхали в невелике село неподалік міста, де в них народилася дочка. Там вони й далі займалися своєю справою. Напевно, в цьому селі ти з ними й зустрівся.

Цього ти, мабуть, не знаєш: Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян також допомагали “Братству неба і землі” — таємному товариству, яке захищало нижчі верстви населення. Деталі їхньої діяльності оповито туманом, однак я можу припустити, що вони допомагали прибічникам династії Мін переховуватися від уряду Цін та, імовірно, видавали їх за буддійських монахів. Уряд мав підозри щодо їхньої причетності, але так нічого й не зміг довести; Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян були кмітливими: вони не надсилали листів, а вплітали всі послання у вигляді візерунків у свої гобелени. Для неозброєного ока фенікс завжди був лише феніксом, а лотос — лотосом. Але для тих, хто вмів ці гобелени читати, там ховалися дати, час, інструкції.

Судячи з того, що розповів мій інформатор, їх зрештою здав чиновник уряду Цін, який видавав себе за члена братства. Хай там як, що саме спонукало їх допомогти цьому самозванцю, ми вже ніколи не дізнаємося. Вважаймо, що це їхні добрі серця. Після викриття їх кинули у в’язницю та засудили до страти. Лу Їдзяня вбили першим, а Льов Юнь Сян змусили дивитися на це. Потім стратили і її.

У них лишилася дочка та мати Лу Їдзяня, проте я не зміг дізнатися, що з ними сталось.

Щодо другого твого прохання, це було з’ясувати трохи легше. Бордель, який тебе цікавить, належить тону Хіп Ї, а керує ним жінка на ім’я мадам Лі. Правильніше сказати, керувала, бо, схоже, тон посунув стару мадам з її місця. Нову очільницю звуть мадам Перл, і, за словами мого друга, у неї неабиякий діловий хист.

Дівчина, про яку ти питав, Сваллов, у борделі більше не працює. До того ж я не можу знайти про неї жодного запису. Той чоловік, який тебе цікавив, Джаспер Ен? Його вбив тон Хіп Ї після того, як утекла одна з дівчат, яку він їм продав.

Сподіваюся, цей лист надасть тобі те, що ти шукаєш. Переказуй Нельсонові мої вітання. Невдовзі побачимось у Бойсе. Сан-Франциско чекає на нас.

З любов’ю —

Вільям»

Багато років тому, коли я гралась у канаві біля нашого дому, то знайшла коника, товстого й зеленого, лапки якого були схожими на ніжки вигадливого стільця. Такого великого я ще не бачила. Я підняла його за задню лапку й понесла додому показати батькам. Ми могли б тримати його в себе як домашнього улюбленця та годувати, аж поки він виросте завбільшки з кошеня. Я ввірвалася в дім із витягнутою рукою.

Та коли батьки прийшли поглянути, я підняла руку вище, проте в ній нічого не було. Замість коника залишилася тільки задня лапка. Я так поспішала показати батькам коника, що бігла надто швидко й відірвала її від тіла. Чи то вітер винен, чи я махала руками під час бігу. Або, може, десь на півдорозі коник вирішив, що життя без однієї лапки краще за вготовану йому долю, а тому вивільнив своє тіло й залишив по собі лапку не товщу за вію, яка колись уміщувала всю силу світу. А тепер — анічогісінько.

Після цього мама висмикнула з моїх пальців лапку коника й поклала її на підвіконня, де та на сонці зморщилась і скрутилася. Я витріщалася на неї весь день і гадала, чи зможе вона ожити, якщо мій погляд буде достатньо пильним. Після нестерпної вечері тато запитав, чого мене навчив цей день. Я розплакалася.

— Я не вбивця й не погана людина, — наполягала. Я хотіла, щоб мені вірили. — Мені просто кортіло показати вам щось чудове.

Мама ласкаво промовила:

— Ти мала добрі наміри, та вчинки тебе підвели. Дайю, віднині ти мусиш засвоїти, що ці два аспекти ніколи не можна розділяти. Хай які твої наміри, слід замислюватися ще й над своїми вчинками і діяти, відштовхуючись від істини. Покладаючись на щось одне, хорошою людиною не будеш, розумієш?

— Як ти могла б урятувати того коника? — запитав тато. — Якщо справді вважаєш, що він був таким пречудовим, як ти сказала.

Я думала про це. І страшенно шкодувала.

— Можна було б нести його двома руками, — відповіла я і стисла долоні разом. — Бігти трохи повільніше чи просто йти. Можна було б повернутися додому й відвести вас до канави, щоб ви його побачили.

— Або, — мовила мама, — ти могла б і далі жити своїм життям та взагалі не чіпати його.

Її порада мене ошелешила. Як тоді хтось іще дізнався б про коника, якби я не мала доказу? Проте я не просила їх прояснити. Лапка на підвіконні до того часу вже побуріла й засохла, та й мені набридло говорити про цього коника, оплакуючи його кончину. Зрештою лапка зникла з підвіконня — її змели та викинули разом з рештою речей у нашому домі, які віджили своє.

Я дивлюся на лист Вільяма і, схоже, починаю усвідомлювати відповідь. Байдуже, що в мене не було б доказів існування коника. Якби мої наміри та вчинки завжди збігалися, мені ніколи не знадобилися б підтвердження. Батьки намагалися навчити мене, що в такому світі, як цей, є тільки я та моє слово.

Мене накриває непереборна туга за всім, що я втратила. Батьки ніколи не були мені лише батьками. Вони також були людьми, які працювали задля того, у що вірили. Вони вірили в мене, тож гарували, щоб дати мені хороше виховання. Вірили в родину, тому створили для нас усіх люблячий дім. А ще вони так вірили в людську порядність, що це коштувало їм життя. Їхні наміри та вчинки завжди були єдиним цілим. Це й робило їх хорошими людьми. І саме цього вони намагалися навчити мене.

— Вибирайся звідти, — голос Лінь Дайю лунає з місця, яке здається мені знайомим. — Не стій, ми повинні йти далі!

Її голос — мотузка, що обвиває мене за талію. Я дозволяю йому витягти мене назад, крізь час, землю й океан, аж доки знову опиняюсь у своєму ліжку, у комірчині, у крамниці.

Мої батьки мертві. Я більше ніколи в житті їх не побачу. Мої батьки мертві.

Вона зароджується в животі — глибока скорбота, яка шириться по всьому тілу. Це скеля, яку неможливо зрушити, сонце, яке заходить востаннє, вітер, що ніколи не вщухне. Я сумую за ними. Я люблю їх. Я не набулася з ними. Я намагаюся заплющити очі, забути картини останніх хвилин їхнього життя й натомість уявити їх поруч зі мною, відчути їхнє тепло та розмірене дихання. Я ладна на все, щоб тільки їх повернути. Знову почути, як мама вимовляє моє ім’я, і знати, що це за будь-яких обставин захистить мене від будь-чого.

У темряві я згортаюся калачиком і притискаю листа до грудей. І дозволяю собі заплакати. Лінь Дайю плаче разом зі мною, вона схлипує так, ніби задихається. Ми обоє знаємо це почуття. Нам обом однаково погано.

— Щось ти сьогодні якийсь блідий, — уранці каже мені Нам. — Захворів?

— Ні, — відповідаю я. — Просто погано спав.

Нам дозволяє мені взяти вихідний.

— З’їж трохи мускусної дині, щоб охолодити тіло, — радить він і притискає долоню до мого палаючого чола.

Далі я дивлюся, як він наводить лад на полиці з йодними настоянками за прилавком. Я відчуваю до нього глибоку прихильність. Ось вона, людина, яка просто намагається робити все, що може. Як і всі ми.

— А чому ти не вивчаєш карти? — запитує Лінь Дайю. — Чому не зібрала речі в поїздку? Ми ж вирушаємо завтра в Бойсе, так? Так?