— Ти ж ніби казав, що вас четверо, — натякає він сивому на мене.

— Він маленький, — каже сивий і вказує на Семюела. — Той заплатить.

Кучер підходить до Семюела, зміряючи нас обох поглядом.

— Сто, — каже він. — З кожного.

Семюел нервово сміється.

— Сер, це вдвічі більше, ніж платять інші.

— Я сказав сто, — повторює кучер. — Чи в тебе проблеми зі слухом, кулі[39]?

Семюел зітхає. Він лізе в кишеню й дістає гаманець. Кучер пильно дивиться на нього. Поруч з ним я почуваюся крихітною.

— Добре. Оце вже добре, хлопче, — каже кучер, коли Семюел дає йому гроші. — Ну все, сідайте.

Ми залазимо на воза. Я сиджу, підібравши коліна до підборіддя та втиснувши сідниці в дошки. Кучер сідає на передок і кричить до коней: «Вйо!». Віз рушає, стогнучи під нашою вагою.

— Це були гроші нам на їжу та житло, коли приїдемо в Бойсе, — шепоче мені Семюел.

Я знизую плечима, хоч його слова й сіють паніку, бо знаю, що сивий дивиться на нас примруженими очима. Він щось прораховує. Я випинаю підборіддя, сподіваючись, що це додасть мені мужності. Сивий не відводить погляду.

— Нас везуть аж у Бойсе? — питаю Семюела. Я й гадки не маю, як це далеко.

Семюел сміється в рукав сорочки.

— Ні, нас везуть на вокзал.

«Колись давно, — розповідала мені бабуся, — ще задовго до того, як ти з’явилася на світ, британський купець побудував довгу залізничну колію за ворітьми Сюаньву в Пекіні. Він хотів показати імператорському двору досягнення техніки. Але влада злякалася потяга. Він здався їм надзвичайно особливим і неймовірно дивним. Тож залізницю розібрали».

Раніше я уявляла собі потяг чимось середнім між змією та драконом, істотою, здатною літати по всьому світу. Коли ми під’їжджаємо до вокзалу, я чую гуркіт і відчуваю, як від двигтіння землі вібрують мої кістки. Тепер я точно знаю, що права: напевно, потяг — це звір, рухливий і живий.

Візок зупиняється біля квиткової каси. Кучер прив’язує коней до стовпа й підходить ззаду до візка, щоб видати нам квитки.

— Коли приїдете в Бойсе, — промовляє він, — скажете, що вас послав Джорді. Вас доставлять куди треба.

Ми по черзі зіскакуємо з воза. Так дивно знову бути серед людей і почуватися вільною. Уперше за довгий час я розумію, що нікому нічого не винна. Тут білі й китайські обличчя товпляться, тягнуть клунки й багаж, проносяться повз і відхиляються, пробираючись до потяга. Це нагадує мені мої перші дні у Джифу, коли я була приголомшена метушнею й незліченною кількістю голосів. Я знову почуваюся дитиною.

Ми йдемо слідом за сивим до каси, де в нас перевіряють документи й квитки та пропускають. А потім я бачу його. Потяг. Не змію, не дракона, не щось середнє між ними, а велику чорну машину. Вона виблискує на сонці й вивергає дим. Під масивними колесами видно залізничну колію, про яку мені розповідала бабуся. Я дивуюся, як хтось зміг збудувати таку річ.

Китайською «потяг» — це «вогненна колісниця». Такого великого вогню я ще не бачила.

Наше купе в самому кінці потяга. Оскільки я зайва, спати окремо не вийде. Троє чоловіків мовчки кладуть свої клунки на окремі полиці. Ми з Семюелом дивимося одне на одного.

— Я ж казав, — промовляє сивий, — що можете зігріти один одного. — Він і двоє інших здавлено хихочуть і вилазять на свої полиці.

— Якось так, — каже Семюел і дивиться на мене.

— Якось так, — відповідаю я, уникаючи його погляду.

Ми сидимо на полиці й чекаємо. Потяг вібрує з шаленою частотою, його двигтіння лоскоче мої ступні. «Чух-чух-чух-чух», — видихає він. Наче сам пихтить і просить усіх пихтіти разом з ним.

Коли потяг рушає, я хапаю Семюела за руку, а потім згадую, що чоловік так не вчинив би. Увесь мій світ знову рухається, як і тоді, в бочці з вугіллям на кораблі, тільки цього разу… Цього разу я обіцяю собі не потрапити в пастку. Цього разу я прямую до чогось кращого. У мене має вийти.

Із Дайю — у Фена, з Фена — у Піоні, з Піоні — у Джейкоба Лі. Коли вже я знову стану собою? І чи зрозумію тоді, що це справжня я?

Тієї ночі ми з Семюелом втискаємося на нашу полицю. Він просить мене лягти від стіни, бо я менша. Постогнуючи, сивий вкладається на полицю над нами. Матрац злегка прогинається під його вагою, і мені кортить штрикнути його, щоб упевнитися, що сивий досі там. Ми всі подолали довгий шлях, а я навіть не спитала, звідки вони.

— Хлопці, вам пощастило, що ви обоє малі, — сивий каже нам згори. — Дорослі чоловіки не вмістилися б.

Я мовчу.

На моїй талії щось тепле. Це рука Семюела. Я відчуваю, як цією рукою він запитує, чи я не проти, що він так близько. Ми не торкалися так, відколи він зайшов у мою кімнату й видерся на мене. Його рука на моїй талії — це питання: чи пам’ятаю я той день?

Я тягнуся за спину і стискаю його руку. Потім відкладаю її назад на нього, сподіваючись, що цього буде досить.

— Спи вже, — кажу йому.

«І ти теж поспи», — промовляю до себе.

Найперше після приїзду в Бойсе я шукаю океан.

Скільки себе пам’ятаю, за моєю спиною завжди був океан, а волосся пахло сіллю. У Китаї чи в Америці — це все одно та сама водойма. Тож мене тішила думка, що поруч з океаном я ніколи не буду надто далеко від дому, хай куди мене занесе.

Але в Бойсе немає океану. Ні портів, ані чайок, що пливуть у небі, ні вологи в повітрі. Більшість облич білі. Коли ми виходимо з вокзалу, я розумію, що тут дуже мало схожих на мене. Ми бредемо вулицями у своїх чаншанях, схожі тут на аномалію. Коса одного з чоловіків привертає погляд маленького хлопчика з зеленими очима. Він смикає маму за спідницю й тицяє пальцем. Вона дивиться на нас і веде сина геть, але спершу міцно стискає губи та морщить носа.

— Ти ж казав, що звідси буде легко дістатися до Китаю, — шепочу я Семюелу.

— Буде.

— А де всі китайці? — я вимагаю пояснень. — Ти казав, що їх тут багато.

— Так і є, — відповідає він. — Або ж було.

У Бойсе багато дерев. Легкий вітерець видається таким приємним і прохолодним у серпневий день. По всьому місту осінь сповіщає про свій прихід — верхівки тополь і кленів укриваються червоним, жовтогарячим і жовтим. Усе здається більш розосередженим, ніби нам усім дано простір, щоб просто бути. «Тут мені все вдасться», — думаю я.

Ми прибуваємо в невеличкий готель у центрі міста, під яким на вулиці збираються групи китайців. Деякі з них одягнені в піджаки та штани, а інші, як і ми, носять довгі чаншані. У багатьох із них є коси, схожі на батоги. Усі ці люди ошелешують мене — вони відрізняються від чоловіків у мене на батьківщині й водночас дуже на них схожі; плоть, кістки, кров — усе таке знайоме та близьке. У мені спалахує величезна жага попросити їх відвезти мене додому, поговорити з ними не англійською, просто стати поруч і на мить відчути полегшення.

Усередині нас вітає власник, теж китаєць. Готель прибудовано до китайського храму. Однак у Джифу храми були величними, з дахами, схожими на закручені листки, і дорогою черепицею, а цей храм — просто ще один нічим не примітний двоповерховий зруб.

— Не те, на що ти сподівалася? — жартує Семюел, помітивши мою розгубленість. Потім, уже серйозніше, він пояснює, що такі храми можна побачити по всьому Айдахо й західніше. Він чув це від китайців, які повернулися з тих країв.

— Можеш називати це храмами, — каже він, — або місцями для зустрічей. Навіть гральними домами. Але тут це єдине, що в нас є. Зате білим сюди зась.

— А де всі інші? — питаю я.

Власник готелю дістає для мене карту й обводить містечка та регіони з такими храмами. Я беру її й кладу в нагрудну кишеню. Семюел сказав: «…єдине, що в нас є», і я відзначаю для себе, що тепер я — частина нас. Добре, що ці храми розкидано по всьому штату, що навіть у такій незнайомій місцевості, як ця, є невеличкі нагадування про те, як воно, почуватися вдома.