Це був перший день весни.

Це історія про чарівний камінь. Її розповіла мені бабуся. А ще це історія мого імені.

За романом[3], богиня Нюва хотіла залатати небозвід. Вона розплавила скелі та зробила з них 36 501 кам’яну брилу, але використала лише 36 500 — один камінь залишила.

Цей камінь був здатним переміщатись як завгодно. Він міг виростати завбільшки із зáмок або зменшуватися до розміру часникової головки. Зрештою камінь вирішив служити богині. Але оскільки так і не знайшов собі застосування, то почав день за днем скніти, вважаючи себе негідним і соромлячись власної непотрібності. Одного разу на камінь натрапили даоський священник і буддійський монах. Їх глибоко вразила його магічна сила, тому вони вирішили забрати камінь із собою в мандри. Так він опинився у світі смертних.

Минуло багато років, і на світ народився хлопчик із чарівним нефритом у роті. Кажуть, що камінь відродився в цій дитині.

Що ж було далі? Хлопець закохався у свою молодшу кузину Лінь Дайю[4], хворобливу дівчину, яка залишилася без матері. Проте родина парубка була проти їхнього кохання й наполягала, щоб він одружився із заможною та здоровою кузиною Сюе Баочай. У день весілля родичі хлопця сховали Сюе Баочай під шарами важкої вуалі, а нареченому збрехали, що то Лінь Дайю.

Коли Лінь Дайю дізналася про цей план, то злягла від хвороби, харкаючи кров’ю. Дівчина померла. Юнак без жодних підозр одружився. Він вірив, що вони з дружиною будуть щасливими й нерозлучними. Та коли хлопець дізнався правду, то збожеволів.

Майже століття по тому в маленькому рибальському селі молода дівчина прочитає цей роман, сидячи під шовковицею, прикладе руку до живота й подумає: Дайю.

Принаймні так мені розповідали.

Я завжди ненавиділа своє ім’я. Лінь Дайю була слабкою. Я пообіцяла собі нізащо не стати схожою на неї. Не хотіла бути понурою, заздрісною чи злопам’ятною. І я ніколи не дозволила б собі померти від розбитого серця.

— Мене назвали на честь трагедії, — скаржилася я бабусі.

— Ні, люба моя Дайю, тебе назвали на честь поетеси.

Мої батьки народились у Джифу, біля океану. Мені подобається уявляти, що їхня зустріч була такою: приплив легенько підштовхнув їх одне до одного течією, коли вони були віч-на-віч. Категоричний наказ, із води. Після весілля вони відкрили крамницю гобеленів і разом керували нею. Мама ткала гобелени, а тато продавав їх дружинам чиновників та іншим багатим купцям. Мама ткала так, що будь-який візерунок — фенікс, журавель чи хризантема — наче сходив з полотна. Фенікс здіймався ввись, журавель вигинався, а хризантеми розквітали. Під матусиними руками гобелени оживали. Не дивно, що їхня крамничка гобеленів стала найпопулярнішою в усьому Джифу.

Потім з якихось причин, про які мені не сказали, а я й не мала бажання розпитувати, батьки переїхали в невеличке рибальське село неподалік міста. Мама не хотіла переїжджати, це я знала точно. У Джифу було багато іноземців, із приморського містечка він перетворювався на переповнений порт, а вона воліла, щоб дитина, яка ще спала в її животику, ходила в школи західного типу, які почали відкривати по всьому місту. Вагітна, з набряклими руками і вже не в змозі переплітати на ткацькому верстаті шовкові нитки для гобеленів у техніці кеси[5], вона чекала, коли я з’явлюся на світ. Перевізники завантажили її ткацький верстат і нитки у двоколісний візок, і мама озирнулася, щоб востаннє глянути на свою улюблену крамницю.

Був кінець літа, коли тато, мама й бабуся прибули в маленьке рибальське село за шість днів їзди від Джифу. У маминому животику я з квасолинки виросла в маленький кулачок. А восени з’явилася на світ, дитина своєї землі. Мама розповідала, що коли я нарешті вислизнула, вона уявляла, що п’є солону воду, яка стікає її тілом униз прямісінько мені в рот, щоб я завжди знала, як знайти дорогу до моря.

Певно, спрацювало. Наше село було біля річки, яка впадала в океан, і в дитинстві я часто бродила вздовж берега та спостерігала за чорногузими чайками, аж поки дійшла до самісінького океану. Я підійшла якнайближче до краю води, рахуючи багатства, які вона в собі таїла: життя, пам’ять і навіть фатум. Мама згадувала море з романтикою, тато — з пошаною, а бабуся — з обережністю. Я ж нічого такого не відчула. Стояла під чайками, стрижами і крячками та відчувала лише себе — ту, яка нічого не мала, ніким не була й не могла нічого запропонувати. Я тільки починалася.

Ми жили в будинку на три прольоти, фасад якого виходив на північ. Багатіями не були, але й не злидарювали. Тато й далі торгував гобеленами, хоча в нашому селі ніхто не мав стільки грошей, щоб дозволити собі мамині вироби. Проте справи начебто йшли краще, ніж раніше. Біля нашого дому частенько зупинялися бюрократи, які прямували до або з Джифу в державних справах, щоб перепочити з дороги й прикупити подарунок своїм дружинам та наложницям. Достатньо було єдиного погляду на мамині рожеві півонії, сріблястих фазанів чи золотих драконів, яких приберігали лише для найвищих посадовців, — як ті були зачаровані. Я досі пам’ятаю завсідників: дорідного чолов’ягу з кількома підборіддями, чиновника з однією ногою коротшою за іншу, і дядечка, який завжди хотів похвалитися мені своїм мечем.

Бували й інші: чоловіки, а іноді й жінки приходили в наш дім і стишено про щось розмовляли з батьками. Ці гості були вдягнені не в офіційне придворне вбрання, а в простий чорний шанькý[6], і скидалися радше на членів релігійної общини, ніж на чиновників. Частенько вони йшли від нас із гобеленами, і я замислилася, чи не роздають мої батьки благодійних пожертв. Один гість завжди приносив мені солодощі. На його візити я чекала найбільше й дуже зраділа, коли одного ранку побачила його в нашій їдальні згорбленим над кашею та маринованою редькою.

— Шлях до мого дому далекий, дівчинко, — промовив він, побачивши подив на моєму обличчі. — Твої батьки дуже щедрі.

— Не треба з нею розмовляти, — вигукнула з кухні бабуся.

Він вибачився, та коли бабуся відвернулася, потай передав мені через стіл ще одну цукерку.

Можливо, саме через цей випадок бабуся почала виводити мене на город, коли приходили гості. У Джифу не було місця для всіх тих овочів і трав, які їй хотілося виростити, а тут вона мала вдосталь простору. Бабуся скопала пустир за нашим будинком і густо засіяла його насінням. Я тільки дорослá, щоб визирати з вікна, а вже все життя їла зелений перець і подрібнену м’яту, хоча тоді ще не знала їхніх назв.

На тому городі я навчилася доглядати за живими істотами. Мене дивувало, як можна вважати живим те, що так повільно виявляє власну життєдіяльність. Мені кортіло, щоб усе відбувалося тут і зараз, щоб брунька за день перетворювалася на стиглий плід. Однак через городництво бабуся хотіла навчити мене безлічі всього, що городу аж ніяк не стосувалося, — наприклад, терпіння. Ми вирощували волохаті корені женьшеню, ріпу, схожу на білі капці, й огірки зі зморщеною шкіркою. Висаджували на сонці перець і сушили на дерев’яних палицях стручкову квасолю, довгі пальцеподібні тільця якої мляво спускалися до землі. Помідори були примхливими й потребували особливого догляду, тож ми частенько над ними панькалися й пестили їхні жовто-зелені тільця, які наливалися таємничою енергією.

Проте мене найбільше цікавили трави — через їхні лікувальні властивості. У нас росли кущі махван[7] з жорсткими гілками та схожим на маленькі червоні ліхтарики насінням, і хванлянь[8], який використовували як барвник і ліки для покращення травлення. Саджали ми також чайху[9] — незвичайну рослину, яка запобігає захворюванням печінки і в якої листя нанизане на стебло, що робить її схожою на хвіст повітряного змія. Найноровливішим був хванці[10] — рослина з волохатими стеблами й маленькими жовтими квітками. Бабуся казала, що його найважче вирощувати, адже хванці не подобався наш вологий ґрунт, тож його насіння доводилося розтирати каменем і замочувати на ніч. Хванці завжди був популярним серед торговців і сусідів, які скуповувалися в бабусі. Висушений корінь перетирали на порошок, змішували з женьшенем і вживали для зміцнення організму. Його називали «травою безсмертя».