Охоронці беруть нас у просторе коло, і ми, підхоплені чи то ними, чи вітром, як єдине ціле, несемося до будівлі суду. Я дозволяю своєму охоронцю підійняти мене так, що ноги відриваються від землі. Я така легка, що йому це не важко. Ми рухаємося все далі й далі вперед, аж доки я не помічаю відчинені двері, крізь які охоронці заводять Нама, Лума, Нельсона і Джова. Я озираюся. Погляд чоловіка з вишкіреними зубами прикутий до мене — обіцянка, що він знайде мене, хай куди я піду. Слідом за своїми друзями я заходжу через двері в будівлю. Потім бачу, як вони зачиняються. Це єдине, що відділяє нас від натовпу, але мені здається, що й цього буде замало.

Не встигаємо ми оговтатися, як відчиняються інші двері, — ті, що ведуть у залу засідань. Невидима сила одне за одним засмоктує нас усередину. Я відчуваю, як мій охоронець знову підіймає мене й несе вперед. Я роблю вдих, щоби заповнити порожню паніку в грудях. І тоді дозволяю засмоктати й себе.

Судді Гаскіна я ніколи не бачила, але чула про нього. Це чоловік, чия честь і праведність прославили його на кілька округів. Він посадив п’яницю, який з необережності вбив власну дочку, присоромив грабіжників, які брали силою невдачливих дружин, виніс вирок перехожому, який заночував у готелі й намагався піти не заплативши. Місцеві називають його чесним і справедливим. Однак коли він з’являється у залі засідань і підходить до свого місця — масивного крісла з високою дерев’яною спинкою, схожого на трон, — єдине, що спадає мені на думку, це імператор, такий же блідий і розлючений, як той оскаженілий натовп на вулиці.

У залі засідань уже людно, ряди скрипучих лав заповнили жителі Пірса. Коли ми заходимо, вони повертають до нас свої обличчя й демонструють те, чого я боялася: непохитну віру в нашу провину. Доказів не треба.

Ті, у кому я впізнаю відвідувачів нашої крамниці, уникають мого погляду. Інших я бачила, коли вони проходили повз вітрину. Дехто був серед протестувальників. Усі вони готові побачити, як нас не стане.

— Вузькоокі виродки, — гарчить хтось, коли ми проходимо повз.

— Нехристи, — вслід за ним вигукує інший.

— Чорнороті!

Вони називають нас язичниками й сатаністами. Називають істотами.

— Тихо! — кричить суддя Гаскін. — Я вимагаю порядку!

Натовп вщухає. Нас підводять до п’яти стільців навпроти судді. Вони на вигляд такі хирляві, що здається, дерево розчахнеться лише від хибної думки.

— Ви п’ятеро тут, — оголошує суддя Гаскін, коли ми сідаємо, — через підозру в убивстві Деніела М. Фостера, власника магазину «Фостерз ґудз». Будь ласка, представтеся суду.

Ми по черзі називаємо свої імена: Лі Кі Нам. Леслі Лум. Нельсон Вон. Джейкоб Лі. Знайомі склади звучать непрохано в цій холодній залі, заповненій незнайомцями.

— А це Джов, — кажу я. — Він не розмовляє.

Хтось із присутніх глузливо гигикнув. Суддя плескає в долоні, закликаючи до тиші.

— Це слухання не має на меті вирішити вашу долю, — промовляє суддя. — Воно покликане з’ясувати, чи є достатньо доказів, щоб дати хід вашій справі в суді. Якщо так, вас перевезуть до сусіднього округу Мюррей, де ви чекатимете на судовий розгляд.

Спалах надії. Є процес, тобто шанс, що нашу справу можуть закрити. «Будь ласка, — повторюю подумки, — нехай доказів не знайдуть. Як їх узагалі можуть знайти, якщо вони відсутні від самого початку?».

— Я хотів би викликати першого свідка для надання показань, — гаркає суддя. — Міс Гармоні Браун.

Позаду того місця, де сидить суддя, відчиняються двері, і в залу засідання заходить жінка, якої я раніше ніколи не бачила. Вона підходить до невеличкої трибуни поруч із суддею. Судячи з рук, якими вона притискає до ребер свій капелюх, розумію, що вона тремтить.

— Міс Браун, — викрикує суддя, — це ви виявили тіло бідолашного містера Фостера?

— Так, — відповідає жінка. Здається, вона ось-ось заплаче.

— Чи можете ви описати, що саме побачили? Не поспішайте. Я розумію, видовище було гнітючим.

Очі жінки розширюються — здається, вона воліла б зробити що завгодно, крім цього. Жінка дивиться в натовп і шукає підтримки. Позаду мене хтось підбадьорливо кашляє.

— Я пішла у «Фостерз ґудз» дещо купити, — нарешті промовляє вона. — Однак коли прийшла туди, то побачила, що двері в магазин зламано.

Суддя скеровує її:

— Що сталося потім?

Міс Гармоні Браун жалібно схлипує й веде далі.

— Коли я зайшла всередину, — каже вона, — то відчула неприємний запах. Сморід, від якого в животі все перевернулося.

— Ви можете його описати?

Вона здригається.

— Запах м’яса, яке дуже довго пролежало на спеці. Надто довго.

— Що далі? — запитує суддя.

— Я злякалася, — каже Гармоні Браун. — Була вже майже готовою негайно піти звідти. Та перш ніж зробити це, побачила кисть, саму по собі, відірвану від руки. На пальцях уже кишіли черви. Я пройшла трохи далі й побачила…

Вона похитнулася й підняла руку, щоб приховати схлипування.

— Побачили що? — заохочує суддя.

— Там був він, — тіло жінки здригається від спогаду. — Містер Фостер лежав на підлозі, розрубаний на шматки.

— Міс Браун, у магазині був ще хтось? Щось здавалося незвичним?

— Ні, — відповідає вона. — Окрім містера Фостера на підлозі. Я одним оком глянула на нього й вибігла з магазину прямісінько до шерифа Бейтса.

Свідчення завершено, її тіло зминається. Підбігає охоронець, щоб спіймати її, перш ніж вона впаде. Публіка скрикує від співчуття. Суддя Гаскін плескає в долоні.

— Міс Браун, — промовляє він, — ви проявили велику сміливість. Ми вдячні вам за ваші сьогоднішні свідчення.

Охоронець допомагає їй вийти із зали.

Я повертаюся до Нельсона, який сидить праворуч мене. Міс Гармоні Браун насправді не бачила, що саме сталося. Якщо це було доказом, то я почала відчувати надію. Однак Нельсон не відповідає на мій погляд. Його очі дивляться вперед, брови напружені.

У залу повертається голос судді Гаскіна, і шепотіння вщухає.

— Я хотів би викликати наступного свідка для надання показань, — промовляє він. — Містера Лона Сірса.

Двері позаду судді відчиняються. Я впізнаю цього Лона Сірса, п’яного в’язня, якого посеред ночі кинули в нашу камеру. Тільки цього разу він цілком бадьорий, наче ніколи в житті не пив ані краплі алкоголю. Його довге чорне волосся акуратно зібране ззаду, а фарба зникла з обличчя. Рожево-кремова шкіра сяє при денному світлі. Я відчуваю, як поруч зі мною випрямився Нельсон.

— Сер, ви могли б представитися суду? — просить суддя.

— Сірс, — відповідає чоловік. — Лон Сірс.

Краєм ока я бачу, як Нам і Лум роззираються по судовій залі, немов злякані пташки. Краще б вони припинили вертітися — відблиски світла легко чіпляються за чорне волосся та привертають увагу до їхнього занепокоєння. Цікаво, чи бачать це інші в залі засідань? Чи розцінять вони це як ознаку провини?

— Можете розповісти нам усе, що ви знаєте, містере Сірс?

Чоловік зиркає на нас і вишкіряється, ніби ми маємо бути в курсі, в чому тут жарт. Але я й досі не розумію.

— Днями я отримав телеграму від шерифа Бейтса, — каже чоловік. — Він спитав, чи можу я приїхати в Пірс задля участі в невеличкому проєкті. Сказав, що в нього є п’ятеро підозрюваних у вбивстві і що йому потрібно, щоб я допоміг з перекладом. Бачите, Ваша честь, я вивчив китайську мову в шахтарських поселеннях Воррена. Довелося, коли навколо крякали всі ці кулі. Шериф Бейтс наказав мені перевдягтися п’яним індіанцем. План полягав у тому, щоб я сидів там і слухав, як вони зізнаються.

Я швидко прокручую хронологію подій. Цей Лон Сірс був з нами кілька годин. Про що ми говорили? Важко згадати. Час, проведений у камері, розпливчастий і зжужмлений. Жоден із нас нічого не сказав би, бо жодному не було в чому зізнаватися. Я пильно дивлюся на Лона Сірса, якого тепер ненавиджу, і жадаю, щоб він нічого не вигадав.

— Тож ви так і зробили, — каже суддя Гаскін, ніби хвалить чоловіка. — І що почули?