Але помиляюся. Звісно, помиляюся. Бо останнім виходить Тедді, який тримає в руках щось схоже на Нельсона.

— Його шукаєш? — питає він.

У передчутті чоловік кривить губою, над якою сплуталося вологе світле волосся. Він штовхає перед собою Нельсона. Той спотикається та падає на коліна. Очі заплющені, ніби він не має сили дивитися.

Нас п’ятеро, таки всі разом.

Платою за нашу спробу втечі є Нам і Лум, яких вішають на старому дубі. Не щоб убити їх, а щоб показати нам, що вони можуть це зробити. Першим у небо підіймається Нам, з білого його обличчя стає червоним, потім фіолетовим, очі вирячені й опухлі. Він тягнеться руками до мотузки на шиї. З його тіла виривається жахливе хрипіння. А потім, коли здається, що він зараз зробить свій останній вдих, мотузку послаблюють і Нам падає на траву. Пролітає якась мить. Я боюся, що він міг убитися від самого падіння. Але Нам отямлюється, крекче й хапає ротом повітря.

Потім настає черга Лума. На відміну від Нама, він не зчиняє багато галасу. Стоїчний, знуджений, він злітає в небо та впивається очима в Тедді, який дивиться на нього з холодною посмішкою. Коли вони кидають Лума на землю до того, як його губи збліднуть, він приземляється навкарачки й випрямляється, наче зробив щось геть буденне — наприклад, дістав з полиці свою облікову книгу.

Знову хапають Нама й тягнуть до мотузки. Коли її обмотують навколо його шиї та підіймають угору, він починає плакати. «Ця гра ніколи не скінчиться, — усвідомлюю я. — Вони забавлятимуться з нами, аж доки щось — хтось — не зламається».

Тедді ніби читає мої думки, бо промовляє:

— Джентльмени, я можу це робити вічно. І єдине, чого хочу, — щоби хтось зізнався в убивстві того бідолахи Фостера. Чия це була ідея? Скажіть мені, і я все припиню.

Ми протестуємо, наші голоси рвуться на волю.

— Ми не робили цього! Ми невинні!

Тедді киває своїм посіпакам у масках, і ті знову підводять до мотузки Лума. Вони підіймають його вгору, відриваючи від землі, — гротескна оздоба, що гойдається над головами. Коли він падає, я помічаю фіолетові рубці на його шиї.

Навперемінно Нама й Лума підіймають у небо, і здається, що вони висять щоразу довше. Синці навколо їхніх ший перетворюються на чорні коміри, а лоби так червоніють від крові, що я боюся, що вони вибухнуть. Навперемінно наші очі стежать, як вони повисають у повітрі, призахідне сонце ховається за їхніми спинами — єдине, що утримує їх у небі.

Скільки разів? Скільки ще залишається вдихів? Скільки кісток треба зламати, щоб людина померла? Навіть Лум, непереможний і гордовитий Лум, схоже, більше не витримає.

Тедді знову киває, і люди в масках підводять Нама до його черги. Коли цього разу я дивлюся на нього, то розумію, що це повішення його вб’є. Нам, веселий власник крамниці, який уже став мені небайдужим, чоловік, що залишався незнищенним, доки був озброєний хорошим настроєм і приготованими на пару маньтов, який завжди був добрим і щедрим до світу.

Але Тедді байдуже. Він каже: «Вішайте», бо в його очах це просто ще один китаєць, якого треба поставити на місце.

Чоловіки в масках діють без вагань. Вони теж знають, що цього разу Нам помре, і жадають цього. Вони вже наїлися від пуза, проте тепер у них вирує інший голод. Один із них бере мотузку. Інший штовхає до неї Нама.

Але раптом між Намовою шиєю та петлею прослизає голос, тихий і впевнений.

— Ні, — промовляє він. — Це був я. Я вбив того чоловіка.

Найперше, чого я боюся, що цей голос належить Нельсону. Озираюся, щоб глянути йому в очі, але він і досі з похнюпленою головою.

— Ти? — перепитує Тедді. Він звертається до Лума.

— Я, — відповідає Лум.

— Ні!

Не знаю, хто це вигукнув, — Нельсон, я чи, може, навіть Джов. А можливо, й усі разом. Лумове зізнання повертає нас до тями, і тепер до всіх приходить убивче усвідомлення всієї тяжкості його вчинку.

Тедді сяє.

— Це було не так уже й важко. Правда, джентльмени? — він підходить до Лума та плює йому в обличчя. — Отже, це ти все спланував. А решта цих патлатих тобі допомагали?

— Ні, — каже Лум. — Я був сам. Вони не брали в цьому жодної участі.

— Ні!

Знову хор наших голосів. Але це вже не має значення. Лумове зізнання накреслило те, що станеться в заключному акті.

— Це не він, — хрипить Нам з-за мотузки. — Я. Я вбив того чоловіка.

Я знову дивлюся на Нельсона. Як нам це зупинити? Вони обоє брешуть. Обоє намагаються врятувати один одного. Поразка, яка читається в його ще й досі похнюпленій голові, говорить мені, що він теж не знає відповіді.

— Ти зробив це? — запитує Тедді. — Ви вдвох?

— Ні, — вже чіткіше промовляє Нам. — Я сам.

— Він бреше, — каже Лум. — Це зробив тільки я. Можете відпустити їх.

Тедді пильно дивиться на них двох. Потім повертається, щоб оцінити поглядом решту — мене з переляканими й витріщеними очима, Нельсона з опущеними плечима, Джов, який молиться до неба, — і в нього викривляється губа.

— Байдуже, — промовляє він. — Уранці ви всі відповісте за скоєне.

Хочеться кричати. Кричати якомога гучніше, аж доки моє нутро не вискочить назовні та я не втону у власній крові. Я хочу розірвати свої пута, повалити дерево, до якого прив’язана, зрівняти ліс із землею. Хочу виколоти очі всім, хто заподіяв мені біль. Приємно злитися, а ненавидіти ще краще. Я могла б загубитися тут, і жадаю цього страшенно. Сидіти в болі, аж доки поглину його в себе й він стане мною.

Мені пригадується запитання Сваллов, ще й досі таке ж делікатне та незакрите для мене, як і тієї ночі, коли я мала взяти свого першого клієнта в борделі: «Чи є якесь місце, де ти хотіла б бути?».

Таке місце залишилося тільки одне. Я дотримуюся поради Сваллов і знову починаю летіти в такому самому екстазі й маренні, як тоді, коли перетнула океан у бочці з вугіллям, аж доки не опиняюся на запилених сходах перед червоною будівлею з дахом арахісового кольору.

Але школа порожня. Натомість є лише майстер Ван, який чекає перед класною кімнатою, ніби це звичайний вечір і він щойно закінчив заняття. Коли я бачу його ласкаве обличчя, то падаю на коліна. Зморщок стало більше, ніж я пам’ятаю.

— Я постійно думав, коли ж ти повернешся додому, — промовляє він.

— Я старався, — відповідаю. — Дуже старався.

Майстер Ван бачить, як я никну. На його обличчі немає осуду. Одного разу він знаходить на своїх сходах безпритульного. З першого погляду розуміє, що ця дитина без матері, а може, навіть і без батька. У неї сумне обличчя та запалі щоки, а ще тіло, яке промовляє, що зробить усе, що йому під силу, аби бути захищеним, бажаним і ситим. Майстрові так легко сказати їй «так». Так легко віддати своє серце іншій людині.

— Ти сердишся на мене, — промовляє він. — І мабуть, завжди сердився.

— Так, — я вперше дозволяю собі сказати це відверто. Цей чоловік стільки всього мене вчив і водночас цікаво, чи навчив хоч чогось. Я хотіла б знову бути Феном — хлопчиком, народженим вітром. Здерти з себе цей світ і бути просто учнем з пензликом замість руки та чорнилом у жилах. Фен міг би жити спокійним життям. Щасливим життям.

— Чому ви не шукали мене? Ви хоч хвилювалися, що я зник?

— Авжеж, — каже він. — Ти був моїм найкращим учнем.

Мене жалять його слова. Ще одне нагадування про те, що я втратила.

— Тоді чому так легко відпустили?

— Гадаєш, це було легко? — каже майстер Ван. — Нелегко. Я ламав собі голову, чи чимось засмутив тебе, чи, може, справді мало годував. Або тебе знайшов якийсь родич, або ти просто передумав займатися каліграфією. Я замислювався, чи був поганим учителем. Лише через місяці до мене прийшов здогад, чи не забрали тебе проти власної волі. Та це не мало значення. Пам’ятаєш, чого я тебе навчав? У каліграфії, як і в житті, мазки не виправляють. Треба змиритися: що зроблено, те зроблено.

Я заперечливо хитаю головою й ненавиджу його за ту легкість, з якою він промовляє ці слова.