— Це сміховинно, — замість Нама продовжує Лум. Його теж ігнорують.

Нас по черзі садять у бричку. Пута на моїх ногах тісні, тож я спотикаюся об підніжок, залізаючи на бричку, і приземляюся Нельсонові під ноги.

— Ну ж бо, Джейкобе, — каже він і підіймає мене зв’язаними руками. — Сядь прямо.

Гадаю, останні кілька днів я була жалюгідною подобою чоловіка.

— Ти віриш, що вона передумає? — питаю я його, хоча знаю відповідь. Ми вперше розмовляємо після приходу Керолайн минулої ночі.

Нельсон похнюплює голову.

— Я хотів бачити в людях тільки хороше, — каже він. — Але помилявся.

Його голос ледь чути крізь сором.

Мені згадалося, що я сказала йому в його кімнаті, як скривилося його обличчя, коли я бовкнула, що Керолайн зрештою його зрадить. Такий, як Вільям, зараз би нагадав Нельсонові ці слова, тицьнув би ними в очі й тішився б зі своєї правоти. Але не я.

— З тобою все гаразд? — питаю натомість.

Нельсон розуміє, що я маю на увазі.

— Не чіпаймо поки що цієї теми, — відповідає юнак. Він підіймає голову, щоб поглянути на мене, і я бачу болісну усмішку. — Вибач, якщо я був різким. Мені лише розбили серце.

— Вона ніколи не була тебе вартою, — випалюю я. Розумію, із вуст Джейкоба Лі це звучить дивно й по-дитячому, та все ж не стримуюсь. Я хочу, щоб Нельсон знав, що він значно кращий.

До Мюррея аж півтора дня їзди. Ми їхатимемо цілу ніч. Вітри запекло б’ються об брезент, який закриває задню частину брички, правлячи недоладну панахиду. Та дещиця, яку я знаю про Мюррей, не віщує нічого доброго. Це шахтарське місто, а отже, його жителі вороже ставитимуться до будь-яких китайців, які, на їхню думку, вкрали в них роботу. Зрештою, суддя Гаскін не дав нам жодного шансу.

Я так поринаю у свої думки, що не помічаю, як бричка зупиняється.

Джов знову відчуває це першим. Він хапає Лума за рукав і смикає його обома руками. Лум розплющує очі, ненадовго завмирає, а потім тягнеться до Нама. Якусь мить Нам прислухається, а далі гукає до нас:

— Нельсоне, Джейкобе, щось коїться.

Голоси ззовні нові, не ті, що супроводжували нас із в’язниці. Ці голоси — несамовитіші. Один із них щось каже шерифові Бейтсу, а той спокійно відповідає. Через шум вітру важко розчути слова. Потім крізь тент брички прослизає рука й з’являється обличчя в білій полотняній масці.

— Робіть, як наказую, — промовляє воно. — Вилазьте негайно!

Нам з Лумом вистрибують, Джов услід за ними.

— У нас тут привал? — запитую я Нельсона. Він хитає головою, обома руками притримуючи мене за груди.

— Героєм себе намислив, хлопчиську? — питає незнайомець. На мить його рука зникає під тентом і повертається знову. Я впізнаю чорний металевий блиск рушниці. Незнайомець цілиться Нельсонові в голову. — Погляньмо, який ти тепер сміливець.

— Гаразд, — промовляє Нельсон і витягує руки перед собою. — Джейкобе, я піду першим.

Він вистрибує. Чоловік уважно спостерігає за ним, а потім махає мені рушницею. Я розумію, що треба йти. Тож слухаюся, повільно підбираючись дедалі ближче до обличчя в масці. Вітер стукотить по бортах брички, його гортанний рев сповнений застереження. «Якщо вийдеш звідси, — каже він, — то вже ніколи не повернешся».

Я вистрибую.

Коли випростуюся, то перше, що бачу, це не розгубленого шерифа та його посіпак, не моїх друзів із запалими обличчями, не нову ватагу людей у масках, які прибули ще озброєнішими, а білошкірого чоловіка з вишкіреними зубами, який очолював протест під нашою крамницею. Він таки виконав свою обіцянку: знайшов мене, хай би де я була.

Я забуваю, що я — чоловік. Що я — Джейкоб Лі. Підіймаю ногу, щоб заповзти назад у бричку, але забуваю ще й про пута навколо щиколоток. Тому падаю і б’юся носом об підніжок.

Тріск, потім — жар. Очі наповнюються сльозами.

Чоловік починає реготати. Я знаю, що це він.

— Підійміть його, — промовляє він. — Підійміть його разом з іншими.

Хтось хапає мене й відтягує від брички. Я не можу розплющити очі. Біль величезною колодою притискає мене вниз, я безпорадна під його вагою.

— Шерифе, будь ласка, — я чую, як благає Нам.

— Нічого не можу вдіяти, — відповідає шериф. — Тедді з хлопцями забрали нашу зброю. Так, Тедді?

— Шериф має слушність, — каже чоловік на ім’я Тедді. Він звучить радісно, як дитина, яка знайшла новий спосіб капостити й уникати покарання. — Тепер Бейтс не може вас урятувати. Ви п’ятеро належите нам. Шукачам справедливості, які вершать волю Господню!

Ми покажемо вам, що таке справжнє правосуддя за вчинені вами жахливі діяння. Ви надто довго труїли наше місто. Але тепер цьому настав кінець.

— Будь ласка, — чую голос Лума. — Ми просто власники крамниці, звичайної маленької крамниці. Продаємо джем і смачну їжу. Ми не хочемо мати з цим нічого спільного. Дозвольте нам поїхати на суд.

Тедді не звертає на нього уваги.

— Залиште в’язнів нам, шерифе, — каже він. — Беріть своїх людей і повертайтесь у місто. Якщо спитають, що сталося з китайцями, скажіть, що дорогою вони втекли.

— Шерифе, — вперше промовляє Нельсон.

— Тепер це не в моїх руках, — байдуже відповідає шериф.

Свист, потім шалена метушня. Я чую, як коні розвертаються в траві й колеса брички скрегочуть об каміння. Частина людей іде, інша лишається. Ми також залишаємося. Чому ми залишаємося?

— Ні! — кричу я. — Не кидайте нас!

Щось обрушується на мене прямісінько по центру обличчя. Я чую ще один тріск від того, як ламається мій ніс, тільки цього разу немає ні колоди, яка тиснула б на мене, ні величезного тягаря, який можна було б назвати болем. Є тільки біла пляма, і вона без назви.

— Тупий китайоза, — гарчить той, хто вдарив мене. — Ти навчишся мене слухатись.

Для мене це занадто. Я закриваю рота, намагаючись проковтнути жар. Здається, я ще й плачу. Теплі сльози впереміш із соплями та кров’ю повільно стікають по підборіддю.

Голос Тедді повертається:

— Гей, ви, всі решта! Ворушіться. Хутко!

Нас вишиковують у ряд: Нам із Лумом попереду, зв’язані докупи косами — колись пишними, а тепер млявими й потріпаними. Люди в масках обступають нас і спрямовують до наших скронь рушниці. Джов замикає колону. Чоловіки ззаду б’ють його ногами при кожному кроці та регочуть, коли він зрештою падає обличчям на землю. Вони підіймають його й знову збивають з ніг.

Ми йдемо мовчки, полишивши спроби когось умовити.

Я дивлюся на дерева й кущі, які ми минаємо, намагаючись знайти щось знайоме. Уже досить довго ми рухаємося в напрямку гір, і вітер посилюється з кожним кроком. Пірс залишився позаду на відстані в ціле життя, і я більше не вірю, що Мюррей досі є нашим пунктом призначення. Зламаний ніс пече, кров нарешті спинилася, перетворившись на червону кірку на губах. Мені згадалося, що в борделі мадам Лі мої губи не надто відрізнялися від теперішніх.

Ми йдемо далі й далі, на пагорб, якому, здається, немає кінця. Над головою пульсує сонце та видовжує тіні позаду нас. Ми водночас ті, хто крокує з прямою спиною, й ті, хто, похилившись, повзе по землі. Я дивлюся на свою тінь і жадаю, щоб вона вирвалася від мене та втекла в інший бік. Але вона залишається. Вірна.

Тедді першим дістається вершини. Він зістрибує з коня і стає на гребінь гори. Сонячне світло заливає його тіло, обрамляючи жаром.

— Пообідаємо тут, — гукає він до чоловіків, які ще плентаються пагорбом. Решта ватаги підтягується вперед, збадьорена обіцянкою їжі. Кілька чоловіків, які нас тримають, залишаються позаду.

— Зв’яжіть їх, — наказує їм Тедді.

З пагорба нас відтягують униз до групки сосен. Мене, Нельсона та Джова прив’язують кожного окремо до свого дерева. Нама з Лумом відводять недалеко від нас, смикаючи за чудернацьке путо з переплетених кіс, і прив’язують разом. Певно, їхні скальпи печуть. Однак ніхто не кричить, і за це я ними пишаюся.

Мотузка завтовшки з моє зап’ястя. Люди в масках обвивають і обвивають її навколо мене, прив’язують мої руки й тулуб до стовбура, аж доки я сама стаю деревом, а дерево — мною. Коли вони закінчують, я могла б нести на спині все дерево.