Коли я дізналася про долю батьків, то не могла припинити думати про останні дні їхнього життя. Уявляла темряву їхньої в’язниці, намагалася відчути страх у їхніх животах. «Якби ж я могла потрапити до них туди, — думала, — це було б максимально схоже на наше возз’єднання. Там хоча б в останні хвилини їхнього життя я теж була б разом з ними».

А тепер мені не потрібно гадати. Їхня темрява — це моя темрява, їхній страх так міцно сидить у моїх грудях, що зрештою я можу назвати його своїм. Ось воно, возз’єднання, якого я прагнула весь цей час, однак воно зовсім не солодке. «Що не так, Дайю? — запитую я себе. — Ти побувала в стількох халепах. Тоді ти не була такою наляканою, як зараз».

«Але тепер усе інакше, — сперечаюся. — Ти надто багато витерпіла, щоб зазнати такого кінця. Зараз як ніколи важливо вижити».

Я не боюся смерті. Я боюся втратити життя.

Мій голос безцільно лине крізь темряву.

— Нам потрібен план, — каже він.

Ми дізналися від охоронців, що слухання відбудеться завтра вранці.

— Що буде на цьому слуханні? — питаю я Нельсона. — Чи зможемо ми відстояти свою справу, захиститися? Чи зможуть наші постійні покупці підтвердити нашу хорошу репутацію? Слухання означає, що нас хтось слухатиме. Хто? Цей хтось вирішить нашу долю?

— Добре було б підготуватися, — відповідає Нельсон. — Однак я не покладав би великих надій. Пам’ятаєш, що розповідав Вільям? У Каліфорнії китайцям не дали змоги навіть свідчити на власних судових засіданнях.

— Але слухання — це ще не суд, — протестую я. І нагадую йому добре відому мені істину: — Ми повинні тренуватись і готуватися, попри будь-що. Коли у світі більше нічого не залишається, є хоча б це.

Разом ми прокручуємо той день. Нам і Лум раніше зачинили крамницю з нагоди Свята середини осені. Чи помітили ми того дня щось незвичне у «Фостерз ґудз»? У магазин, де був нині вже померлий за таємничих обставин власник, приходили його звичайні покупці. Жоден з них не викликав підозри.

— Ми весь день були в крамниці, — зауважує Лум. — Як ми могли його вбити? Для такого звинувачення мають бути свідки.

— Окрім мене, — каже Нельсон. — Я прийшов увечері, після уроків.

— Але в тебе хороша репутація, — каже Нам. — Ніхто не посміє тебе звинуватити!

Ми вчотирьох дивимося на Джова, чоловіка без язика. Усіх нас цікавить одне й те саме запитання.

Я простягаю йому долоню:

— На. Розкажи, де був ти.

Його палець грубий, шкіра суха й мозолява. Я заплющую очі й закликаю своє відчуття втілитися переді мною. Від нервів на долоні воно біжить крізь моє тіло на невидимий гобелен, що витає в повітрі. Штрихи чоловіка повільні. Він хоче впевнитися, що я розтлумачу їх правильно.

— Він приїхав у Пірс минулої ночі з Елк-Сіті, — кажу я іншим. — Випив у салуні, а потім пішов до свого винайнятого помешкання в халупах біля берега. Каже, що тамтешній господар може це підтвердити.

— Що ж, тоді ми всі невинні, — мовить Нам.

Однак Лум не задоволений.

— Вони все перекрутять, — каже він. — Усі знають, що «Пірс біґ стор» — прямий конкурент «Фостерз ґудз». Це дає нам мотив.

— Але в нас справи йшли краще, ніж у його магазині, — протестує Нам. — Це він стовбичив під нашою крамницею всі дні. Це в нього був мотив нас убити.

Це правда. Ще задовго до протестів першою погрозою стала мовчазна Фостерова варта під крамницею. Я згадую його зловісне обличчя, а потім уявляю, як воно гниє від смерті. Ця думка змушує мене здригнутися.

— Хто міг би таке зробити? — питаю я. — І навіщо в цьому звинувачувати всіх нас?

— Усе очевидно, — відповідає Лум. — Це найкращий спосіб вигнати нас усіх з Пірса. Наші справи йдуть надто добре. Від самого початку ми завжди були тут небажаними, тому якщо нас звинуватять у його вбивстві, то зможуть назавжди позбутися.

Здається, Нам ось-ось розплачеться. Думка про те, щоб покинути свою крамницю та життя, яке ми тут налагодили, для нього болюча.

— Нельсоне, ти ж не маєш до цього жодного стосунку, — каже він. — Навіщо їм утягувати в це ще й тебе?

— Самому цікаво… — Нельсон не завершує свого речення.

Нам і Лум далі розмовляють удвох, перейшовши на свою мову. Джов сідає спиною до стіни й заплющує очі, глибоко зітхнувши. Розмова виснажила його. Мене також, проте я дивлюся на Нельсона та шукаю втіхи. Є щось, що він хоче сказати. Якась правда, яку він тримає недосяжною для нас. Я хочу запитати його, але камера надто маленька. Тому лише сідаю, притиснувшись спиною до стіни, і заплющую очі, як Джов. Я відчуваю, як у моєму животі дихає Лінь Дайю. Її хропіння розливається по моїй крові, але навіть ця нова загроза не змушує її прокинутися. Певно, наша остання зустріч ослабила її. «Якоїсь миті, — думаю я, — тіло перестане боротися і просто змириться, й тоді те, що має статися, — станеться». Згодом мені стає соромно за цю думку. «Та як ти можеш здаватися», — картаю я себе. Знову дивлюся на Нельсона. Він втупився поглядом у підлогу, обличчя й очі порожні. Такий його вигляд мене лякає.

Через кілька годин двері нашої камери відчиняються й усередину падає якийсь незнайомець. Приміщення заповнює кислий сморід. Двері зачиняються.

Чоловік підповзає до стіни, звалюється під нею й відразу ж засинає. Його довге чорне волосся розділене на дві коси, які лежать на його оголених грудях. На ньому ногавиці з оленячої шкіри та невеликий шматок тканини, що прикриває місце, де сходяться ноги. Майже все його обличчя розмальоване в колір дерева.

Нельсон розповідав мені, що перші китайські шахтарі в Айдахо загинули б, якби не індіанці, які продавали їм харчі та вказували на багаті розсипні родовища золота в південній частині штату. Неочікувано я проймаюся співчуттям до чоловіка перед нами.

— Певно, він добряче напився, — каже Нам і штурхає чоловіка пальцем.

— Нам варто його розбудити? — питаю.

— Нехай поспить, — відповідає Лум. — Краще бути вві сні, ніж тут.

Решту дня ми майже не говоримо, випадкові уривки розмов швидко затухають. Увечері п’яного чоловіка забирають, а замість нього нам залишають черствий хліб. Чоловік прокидається і, спотикаючись, виходить з камери. З його рота капає слина. Ми заздрісно дивимося, як він іде геть.

«Як правильно вчинити в такій ситуації?» — хочу я запитати майстра Вана. Перебираю в голові настанови, які він мені дав, ієрогліфи, які можна було б застосувати. Немає правил, як поводитися з несправедливістю, зі справжньою небезпекою. Немає правил для невизначеності буття. Усе, чого він навчав мене, стосувалося мистецтва, і я застосовувала це до всього свого життя. Але для місця, де я зараз опинилися, настанов не було.

«Яка з того користь, — питаю я його, — якщо завжди буде такий фінал? Навіщо носити з собою всі ці ієрогліфи, якщо я нічого не можу з ними зробити?».

Уранці охоронці запихають нас у бричку, що чекає внизу. Ми виходимо, як і зайшли, — одне за одним зі зв’язаними руками й зажурені. Сьогодні вранішнє сонце не привітне, а надокучливе. Я заплющую проти нього очі та чекаю, доки дзвін скла стихне в моїй голові. На бричці наші тіла зіштовхуються одне з одним. Ніхто з нас давно вже не їв гарячого. Тож наші щоки однаково позападали.

Під будівлею суду вже зібрався натовп. Одне обличчя я впізнаю відразу: білого чоловіка, який очолював натовп під крамницею; того самого, що вишкіряв зуби. Він щось кричить, але не лише він — кричать усі. Нельсон ніжно й багатозначно штовхає мене, і я відвертаюся до юнака. Його очі говорять мені дивитися на нього, а не на натовп.

А натовп лютий. Лютіший, ніж я коли-небудь бачила. Охоронцям доводиться кричати, щоб він розступився, і навіть тоді він кипить — розлючений звір, ладен от-от усіх нас зжерти. Я хочу вирватися з-під варти й утекти — крізь натовп, у гори, аж до Сан-Франциско й прямісінько на корабель, що перевезе мене через океан назад до бабусі. Проте цього не стається.