Унизу Нельсон вигукує моє ім’я, перериваючи ступор. Я знову роблю крок назад. Потім ще один, аж доки на повну задкую вниз із пагорба. З кожним моїм кроком чоловіки зменшуються, але водночас і ростуть, їхні груди роздуваються в передчутті погоні. Цікаво, хто першим почне бігти: вони чи я? Чекати на відповідь залишилося недовго.
Зрештою, таки вони. Перший чоловік заворушився, коли я вже майже дісталася підніжжя пагорба. Маленький порух, ледь помітний, але я бачу, як вітер огинає його, як полотно його сорочки б’ється об лікоть. Він ворушиться, і я розумію, що мені треба бігти. Бо інші теж рухаються. Вони роблять крок уперед, потім два. Хрустять пальцями. Шукають свою зброю. Позаду них, склавши руки в боки, самовдоволено стоїть Тедді.
Я підіймаю рушницю, руки німіють. Цілитися немає часу — тільки тицьнути на білу маску й натиснути на гачок. Однак вони надто далеко, та й стріляю я так собі. Постріл розчиняється в повітрі. Я стріляю ще раз, сподіваючись, що їх стримає звук.
На четвертому пострілі чоловіки починають бігти. Вони швидші, ніж я думала, — або ж такі швидкі, як я й боялася. Скільки куль у мене залишилося? Я знову підіймаю рушницю, але цього разу тремчу, тому навіть коли роблю останній постріл, розумію, що він летить у нікуди.
Нельсон знову вигукує моє ім’я. Досить. Я розвертаюся й біжу.
Задкувала я з пагорба недарма — мої друзі ближче, ніж я сподівалася. Проте навіть коли мчу до них, усе одно відчуваю величезну безнадію. Джову вдалося виплутатись, але Нам, Лум і Нельсон досі прив’язані. Часу на новий план немає. Позаду нас чоловіки кричать, рикають і мов спущені вовки мчать вниз із пагорба. Таким темпом вони скоро будуть тут.
Спершу я кидаюся до Нама й Лума, виставивши ножа.
— Усі разом, — я роблю різкий вдих і починаю пиляти, а вони щосили тиснуть на мотузку. Ми втрьох несамовито працюємо, аж доки мотузка розривається, всі ниточки тріщать, і Нам та Лум звалюються на траву й хапають ротом повітря.
Потім я підбігаю до Нельсона, ще раз озирнувшись. Один з чоловіків майже добіг до підніжжя пагорба. Невдовзі він добереться й до нас. На вітрі біла маска притискається до його обличчя. Я майже розрізняю риси людини, яка під нею. Яка була до маски. «Чий ти батько? — запитала б я його. — Чий брат?».
Мої руки слабкі. Тремтять, мов листя на краю зими. Мені не слід тримати ножа, не варто намагатися перерізати цю мотузку, не треба прикидатися спроможною, лютою й сильною. Я лише осиротіле дівча. Мені тут не місце.
Я чую, як Нельсон промовляє моє ім’я.
— Послухай мене. Ти чуєш? Ти маєш звільнити мене. Негайно.
Його голос вимогливий, але приглушений, захований за стіною. «А я могла б уже бути далеко звідси, — думаю собі. — Було так важко й далі бігти та боротися. Хай би вже вони просто піймали мене й більше не довелося б страждати».
— Ріж мотузку, Джейкобе, — каже Нам десь поруч зі мною.
— Що з ним таке? — це вже голос Лума.
«Здатися було б так легко, — розмірковую я. — Ніби нарешті покласти голову на подушку після довгого дня або присісти після бігу годинами, ночами, днями. Так, було би боляче. Та заодно настало б і полегшення. Навіть Лінь Дайю не хоче мені зараз допомогти. Знає, що зі сном приходить спокій».
— Нам кінець, — стогне Лум. — Джейкоб пропав.
Проте голос Нельсона хоча й тихий і далекий, проте досі чутний. І він кличе мене.
— Послухай, — промовляє він. — Ти маєш перерізати мотузку, щоб ми могли втекти. Якщо не зробиш цього, вони нас уб’ють.
— Хіба ми не заслуговуємо жити? — голосить до вітру Нам.
Нельсон знову промовляє моє ім’я. Це єдине, що він каже. Є там ще щось. Але я чую лише моє ім’я.
Моє ім’я.
Я розплющую очі.
Бачу ніж у руці. І Нельсона, досі прив’язаного до дерева.
Краєм ока помічаю, що Нам, Лум і Джов застигли в замішанні. Так, було б значно легше, якби моя мандрівка отут і завершилась. Але тоді їм теж настав би кінець.
Я підіймаю руку, важку та втомлену, і починаю різати.
— Так! — вигукує Лум. Він озирається на чоловіків, які зараз зібралися разом біля підніжжя пагорба. — Вони чомусь сповільнилися. У тебе ще є час. Ти зможеш.
— Біжіть якнайшвидше, — каже Нельсон до гурту. — Щосили до дерев. Повірте, ми всі прямуємо в одне й те саме місце, бо так воно і є. Не біжіть по прямій — так їм буде легше в нас поцілити.
Пів мотузки перерізано. Чоловіки перестали бігати, але їхній галас став гучнішим, аніж раніше, — глузування й викрики, які зливаються з кров’ю, що біжить по моєму тілу. Моєму тілу, моєму сповненому життя тілу. Нельсон знову починає навалюватися на мотузки. Нам, Лум і Джов кидаються на поміч і впиваються руками в мотузку. «Ще трохи», — думаю я.
Перша куля пролітає повз моє вухо і з різким тріском влучає в дерево. Я ледь не впускаю ножа, проте моя рука сильніша, ніж я собі пригадую. Ще одна куля влучає над головою Нельсона. Чоловіки верещать від захвату. «Вони не збираються нас убивати, — усвідомлюю я. — Вони полюють на нас, як на дичину».
Коли в повітрі пролітає третя куля, ніж робить останній зріз по мотузці. Нельсон вільний. Ми знаємо, що робити.
— Хай це буде не востаннє, коли ми бачимося, — благаю я решту.
А потім ми розбігаємося поміж дерев. Я думаю про дерево, до якого був прив’язаний Нельсон, і на якому тепер лишилися сліди від куль. Воно пам’ятатиме Нельсонове тіло та кровоточитиме від цих куль до кінця свого довгого життя.
Нельсон побіг назад. Нам і Лум звертають праворуч. Джов бере ліворуч, а я біжу десь посередині між ними. Поміж сосен, по лісовій підстилці, ми мчимо й ухиляємося від коріння, сухих гілок і заячих нір — п’ятеро нас, гнані відчаєм і, звісно, надією, які чіпляються ні за що й за все, тримаються одне за одного та жадають, щоб їм вдалося втекти всім разом.
— Біжи, хлопче! — кричать мої переслідувачі та знову розпочинають погоню.
«Вони чекали на цю мить, — усвідомлюю я. — Тому нізащо у світі не відпустили б нас».
Чоловіки роблять ще два постріли, жоден з яких у мене не влучає. Але звуку достатньо, щоб я відвернулася, спіткнулась і впала. Проте знову схоплююся на ноги й кидаюся навтьоки, свіжа кров заливає мою долоню. Позаду мене чоловіки в масках радіють.
Лунає ще один постріл, цього разу десь ліворуч від мене. І тут до ґвалту приєднується інший шум — виття, що шириться по верхів’ях дерев і полонить нас усіх у сіті свого болю.
Джов.
Я могла б і далі бігти. Бігти й бігти, аж доки підкосилися б ноги, аж доки я якось опинилася б на краю океану. Могла б. Але здавлені крики Джова стискають мої груди й тягнуть мене назад. Моє тіло хоче й далі рухатися вперед. Але серце не дозволяє.
Я розвертаюся й біжу назад до джерела шуму. Чоловіків у масках, що гналися за мною, ніде не видно — може, загубили мій слід, а може, намітили когось іншого. «Я можу добігти до Джова і винести його, — розмірковую. — Якщо він мовчатиме, нам вдасться вижити».
Коли я знаходжу його, він лежить розпластаний у траві та б’є кулаками об землю. З його лівої литки змією стікає кров.
— Джов, — промовляю я.
Він помічає мене і стогне. Його обличчя бліде.
Кров починає литися швидше, гаряча при появі назовні. Я розриваю рукав своєї сорочки й обмотую його рану — бачила, як колись мама так перев’язувала тата. Джов смикається. Сорочка багряніє.
— Ми повинні рухатися далі, — кажу йому. Я стаю на коліна та кладу його руку собі на шию. Він більший за мене, але легкий. «Я зможу понести нас двох, — думаю. — Мушу».
Він спирається на мене.
— Лише один крок, — прошу я його. — Один крок, і ми рушимо.
Моя голова забита його диханням, шепотінням поміж дерев і кров’ю, яка повсюди, плещеться об мої скроні. Моя голова забита всім, окрім того, до чого мені справді слід прислухатися, а коли я це чую, то вже пізно.
Клац.
Клац.
Клац.
Один за одним з-за дерев виходять люди в масках і спрямовують на нас свої рушниці. Двоє з них тягнуть за коси Нама й Лума. Їхні тіла волочаться по траві. Я озираюсь у пошуках Нельсона — його не видно. «Хоч хтось із нас утік», — думаю я.