— Ти ніколи не бував у Китаї, так?

Я згадую пухнасті гори та хвилювання океану. Хочу показати Нельсону рибальське село, затягти його в річку, хлюпатись у воді та ловити руками рибу в закочених до колін штанях. Ми їли б цілими днями. Понабивали б пуза так, що потім тільки спали б. І, можливо, тоді я відкрила б йому Дайю.

— Колись я поїду з тобою, — обіцяє він. Знаю, він каже це щиро.

Згодом, дорогою до театру, нас зупиняє патрульний і вимагає показати документи. Він мружиться на моє фото, а потім на моє обличчя.

— Щось не схожий.

— Це він, — каже Нельсон і виступає поперед мене. — Якщо у вас є привід для занепокоєння, ми радо дочекаємося вашого начальства.

Уже пізно, а вдома на патрульного чекає вечеря. Він повертає мені документ і радить зробити кращу фотографію.

Я намагаюся запхати документ назад у нагрудну кишеню, але Нельсон зупиняє мене.

— Дай-но гляну, — документ уже в його руці.

Я відчуваю, як моє серце б’ється із шаленою швидкістю. Для ока білого чоловіка всі китайці на одне лице. Але Нельсон один із нас. Нельсон збагне.

Він мовчить, здається, цілу вічність. Потім повертає мені документ.

— Знаєш, а він правий. — Нельсон рушає. — Тобі таки треба зробити кращу фотографію.

Біля театру метушня, черговий протест. Я чую слова, які вже стали мені дуже знайомими: «косоокі нехристи», «вузькоокі виродки», «брудно-жовті тварюки», «чорнороті».

Коли підходимо ближче до входу, то розуміємо, що натовп зібрався тут не через театр, а через китайську пральню по той бік вулиці. Власник, невисокий чоловік міцної статури з роздутими ніздрями, стоїть перед дверима. Він кричить на них у відповідь і тримає прямо спину в непокорі. Нельсон каже мені натягнути вниз картуза і приховати обличчя під шарфом. Хапає мене за руку, я не опираюся. Ми ховаємося за білим чоловіком у пальто солом’яного кольору та його худорлявою дружиною, а потім звертаємо у провулок біля театру.

— Мені прикро, Нельсоне, — кажу я. Вечір зіпсовано.

Він хитає головою, ніби це якось приховає розчарування на його обличчі.

— Я хотів, щоб ти почув, як грає справжній скрипаль, — каже мені.

— Справжнього скрипаля я можу почути коли завгодно. Він стоїть переді мною.

Нельсон опускає очі, але я помічаю легку усмішку. Ми рушаємо провулком далі, і крики натовпу слабшають з кожним кроком. Він досі не відпустив моєї руки.

— Твій друг Вільям не збрехав щодо протестів.

— Він рідко бреше, — каже Нельсон.

— Тоді чому б не поїхати з ним до Каліфорнії?

Після зустрічі з натовпом я позухвалішала. Ніби хочу сказати: «Ми щойно мало не загинули, тож тепер ти скажеш мені правду».

— Ох, — зітхає Нельсон. Наші кроки повільні, кожен важкий від передчуття. — Я хотів би відповісти цікавіше. Однак правда в тому, що Пірс завжди був моєю домівкою. Там є те, чим я дорожу. Не знаю, чи готовий звідси поїхати.

— Наприклад, учні, яких ти вчиш грати на скрипці? — питаю я. — Чи твої друзі?

— Так, — відповідає він. — Щось таке.

Я не наважуюся запитати, чи належу до цієї його когорти.

Потім він повертається до мене й ми обоє одночасно зупиняємося. Обід з Вільямом, пообідня прогулянка по Бойсе, навіть зустріч з натовпом — здається, усе це підводило нас до моменту, коли ми стоїмо так близько, що от-от пірнемо одне в одного. Його дихання зливається з моїм. Я більше не відчуваю власного тіла. Натомість є величне злиття, ніби я була єдиною краплею в океані й тепер нарешті піддалася, щоб він мене поглинув. Є щось прекрасне, навіть героїчне в тому, щоб дозволити іншій людині дивитися на тебе. На очах у Нельсона я ладна була б рятувати цілі життя.

— А ти? — голос Нельсона ніжний і відвертий. — Чому ти насправді не хочеш поїхати?

І тут я згадую: він не знає правди. Не знає, що я їду.

Хай яка магія тримала нас разом, вона розвіюється. «До вересня ще довго, — думаю собі. — Збрешу йому зараз і брехатиму далі аж до дня від’їзду».

Я роблю крок назад — і мені здається, що переступаю гори, долини та широченні рівнини й опиняюся на землі, куди йому не дістатися. Нельсон помічає переміну на моєму обличчі, і до нього знову повертається давня пильність. Він теж відступає й опускає руку.

Ми обоє відводимо погляди. Я видаю напружений смішок.

— Вільям — твій хороший друг, — промовляю я. — І я вдячний йому за допомогу. Але відплата, про яку він говорить, цей рівносильний спротив — усе це безглуздя.

— То, по-твоєму, краще взагалі нічого не робити?

— Я не це маю на увазі. Як на мене, Вільямові балачки — це лише вихваляння. Нас мало, а їх — багато. Ну справді, що ми можемо змінити?

Нельсон знову починає йти, але вже не дивиться на мене.

— Знаєш, Джейкобе, я думав про Нама, Лума й навіть про тебе. Натовп ледь не вбив вас із Намом і відтоді всіх тероризує. Вільям не помиляється, коли каже, що це відбувається по всій країні. Навіть якщо не поїдемо до Каліфорнії, це не означає, що ми не маємо щось робити. Ти не віриш, що воно того варте?

— Я прибув сюди проти своєї волі, Нельсоне. Це не моя батьківщина. Не мій народ. І не мій клопіт.

— Зрозуміло, — відповідає Нельсон. — Гадаю, звідси ми можемо дістатися назад до готелю.

Знаю, що розчарувала його, але я й сама обурена. Навіщо втягувати мене в те, до чого я ніколи не прагнула бути причетною?

Ми виходимо з провулку і звертаємо на порожню вулицю, яка здається мені знайомою, проте не відчувається привітною. Нельсон цього не помітив і тепер, коли ми вже далеко від театру, крокує легшою ходою. Я не женуся за ним. Щось із цією вулицею не те.

І раптом я розумію, що саме. На півдорозі вниз вулицею, сховавшись між аптекою та покинутою будівлею, стоїть храм-готель, у якому я провела свою першу ніч у Бойсе.

— Ходімо швидше, — я підбігаю, щоб наздогнати Нельсона. Хочу покинути цю місцину й більше ніколи сюди не повертатися. Коли ми проходимо повз, я опускаю очі, не дивлюся на затишне світло свічок на вікнах і бурмотіння китайців усередині. «У такому місці маєш почуватись як удома», — гірко думаю я.

На парадних сходах сидить жебрак і спостерігає, як ми проходимо повз. Він починає щось вигукувати китайською — вірш, судячи з ритму. Я розумію, що він п’яний. Слова зіштовхуються та накочуються одне на одне. Я намагаюся зрозуміти, що саме він декламує, — але знайомим мені видається не вірш. І тут я починаю розуміти ще дещо.

— Зажди, — кажу Нельсону й повертаюся до жебрака.

Я знаю цей голос. Ціле літо щовечора його слухала. Я дістаю з кишені сірник, запалюю його й підношу до обличчя жебрака.

— Ей! — вигукує він і відхиляється назад. Жебрак намагається відштовхнути мою руку. — Якого біса?

Його волосся довге та скуйовджене, на підборідді та щелепі помітно кілька темних плям. Навіть під сажею, брудом і блювотинням я впізнаю ці очі, безпорадні, як у теляти.

— Семюеле?

— Га? — він повертається, і мені в обличчя вдаряє різкий сморід затхлого алкоголю. Сірник миготить.

— Семюеле, що ти тут робиш?

Нельсон чекає позаду мене.

— Ти знаєш цього чоловіка? — питає він.

Я ігнорую його. Не можу розповісти Нельсону про Семюела, хлопця, який плакав у моїй кімнаті в далекому Сан-Франциско, коли так палко прагнув стати чоловіком.

— Гроші є?— нерозбірливо промовляє до нас Семюел. — Вони мене вигнали, — він простягає руки, склавши їх у жменю. Я дивлюся на них і ледь стримую нудоту.

Одна рука на місці, простягнута до нас долонею вгору. А замість другої — не рука, а просто плоть. Щось безформне, шкіра пурпурова та пошматована. З текстурою, як драглиста каша. І я розумію, що з його руки вирізали кістки. А потім відчуваю запах — гнилої плоті, засохлого гною та заіржавілої крові. Я прикриваю рот своєю вільною рукою.

— Господи, — вигукує Нельсон.

Семюел розчаровано опускає руки.

— Марна справа, — бурмоче він, згорбившись. І знову береться читати свого нерозбірливого вірша.