Якби ж було так, завжди так, я була б щасливою.

Майстер Ван мав слушність: тренування мене заспокоює. Коли я вправляюся писати ієрогліфи, мій розум лине все далі й далі від образів невдачі й відчаю, а замість них із кожним штрихом, з кожною нерівністю на дереві, на яку натикається мій палець, я знову пригадую забуте відчуття обізнаності. Упевненості у своєму знанні. Я вже так давно не була ні в чому впевненою. Яке відчуття безпеки та умиротворення приносить упевненість. Я усвідомлюю, що саме цього прагну найбільше — твердого знання. Зараз же я знаю дуже мало, якщо взагалі хоч щось.

«Тренуватися. Добре, майстре Ван, — промовляю подумки, а рука рухається незалежно від тіла. — Досі я мала небагато можливостей, але принаймні тренуюся».

Сьогодні ввечері я роблю простий макіяж. Не хочу, щоб на мене витріщалася купа людей, якщо нам вдасться втекти. Тож це має бути те, що я зможу швидко стерти. Рум’яна на губах, трохи пудри на обличчі. Замість маскувати свої брови і зверху малювати нові, я підводжу контури вугільним олівцем — щоб було легко стерти серветкою.

Перукарці кажу, нібито мадам Лі хоче, щоб я сама зробила собі зачіску. Я зачісую волосся назад і закріплюю його гребінцем з фальшивого нефриту. Щоб не спадало на обличчя, коли бігтиму.

Я дивлюся на себе у дзеркало й уперше помічаю, як змінилася, порівняно з тією, якою себе пам’ятала. Уже не маленька дівчинка, але ще й не жінка. Десь посередині. Щось нове з’явилось у мені, якась войовничість в очах. Я змогла б перехитрити тигра, якби було треба. Осідлати орла та змусити його загубити дорогу додому. Цікаво, це Лінь Дайю дивиться на мене зсередини чи це справді я?

За дверима засміялася якась із дівчат. Я здригаюся, войовничість тане з моїх очей. Кліпаю, потім ще раз, а коли знову дивлюся на своє віддзеркалення, то бачу сором’язливе ягнятко, безневинне кошеня. Я та, якою мене хочуть бачити, точнісінько як казала Сваллов, і, можливо, це моя найбільша зброя.

Коли я спускаюся, дівчата вже стоять, вишикувавшись у шеренгу. Мадам Лі проходить повз них і кожну оглядає. Сваллов стоїть десь посередині, але не дивиться на мене.

— Перл, — каже мадам Лі та злегка ляскає віялом по стегну дівчини. — Ми що, даємо тобі забагато свинини?

— Ні, мадам, — перелякано пищить Перл, намагаючись поправити сукню на тілі.

Мадам Лі тицяє пальцем округлий животик Перл, кінчик її нігтя провалюється.

— А я думаю, що таки багато. Більше жодних обідів і вечер, тільки сніданки. Який чоловік захоче спати з нечупарною свинею, ти згодна зі мною?

Груди Перл піднімаються й опускаються так швидко, що здається, наче вона намагається викачати все повітря зі свого тіла. «Не реви, не реви», — подумки наказую їй. Мадам Лі починає сканувати очима наступну дівчину. Бідолашна тремтить, але тут мадам Лі все влаштовує. Далі — Клауд, висока дівчина, в якої одне око сірувато-блакитне, а інше — темно-каре.

— Клауд, — тільки й встигає вимовити мадам Лі, а дівчина вже знічується. — Учора клієнт розповів мені кумедну історію. Він сказав, що ти відмовилася виконувати одне з його прохань. Здогадуєшся, про що я?

Дівчина тремтить, втупивши очі в підлогу.

— Клауд, — знову каже мадам Лі та дає їй ляпаса. Звук удару луною розноситься кімнатою — тріск, який розколює всіх нас навпіл. Ніхто не сміє поворухнутися. Ніхто, крім Клауд, яка скрикує від болю, а сльози градом течуть по її обличчю.

— Жалюгідне дівчисько, — зневажливо шкіриться мадам Лі. — Ти не гідна тут працювати. Надумала командувати? Якщо ти перечиш клієнту, ти перечиш мені.

Вона махає рукою. З’являються охоронці. Побачивши їх, Клауд починає голосити.

— Благаю, мадам! Я старатимуся, робитиму все, чого забажають. Будь ласка, дозвольте мені залишитися!

Але охоронці вже тягнуть її через пральню до чорного ходу. Ми чуємо, як плач Клауд віддаляється все далі й далі, потім щось грюкає — і все стихає.

Мадам Лі далі просувається шеренгою.

— Нехай це буде уроком для всіх вас, дівчата, — каже вона. — Хто перечить клієнту, той перечить мені.

Наступним кільком повіям вдається легко відбутися — одна не так нафарбувала очі, в іншої зачіска, як у сільської дівки. Усе це легко виправити, тож перш ніж рушити далі, мадам Лі бере з них обіцянку більше ніколи так не робити. Остання, на кому вона спиняється, — це Сваллов.

Ми всі тамуємо подих. Сваллов майже бездоганна — мадам Лі ніколи раніше не зупинялася, щоб її покритикувати. Схоже, для дівчини це також несподіванка, бо на мить вона навіть підводить погляд, перш ніж знову швидко опустити голову.

— Сваллов, дорогенька, — проспівує мадам Лі. — Моя чесна, слухняна і працьовита Сваллов, ти нічого не хочеш мені розказати?

— Ні, — Сваллов хитає головою.

— Може, ти щось чула? — знову питає мадам Лі. — Про те, що хтось планує нас покинути?

— Я нічого не чула, мадам, — каже Сваллов тихим, але впевненим голосом. — Хто ж захоче полишити цей чудовий дім?

Мадам Лі не рухається. Вона й далі стоїться біля Сваллов й усміхнено дивиться на неї. Я впізнаю цю посмішку — як у Джаспера. Він так само посміхався мені, перш ніж опустив кришку.

Та раніше, ніж вона встигає щось сказати, двері борделю різко відчиняються й усередину вриваються три тіла. Дівчата розривають шеренгу й кидаються в різні боки. Їхні шовкові сукні ковзають у повітрі, мов різнокольорові вугри. Двоє охоронців розділяються — один біжить до дівчат, інший вистрибує вперед, щоб захистити мадам Лі.

Я бачу спалах чорного волосся впереміш із золотим. Це Семюел і двоє його напіврідних братів — усі троє переплетені один з одним, як клубок змій.

— Зупиніть їх! — верещить мадам Лі.

Охоронці кидаються вперед, щоб розділити трьох братів. Семюел важко дихає. З носа в нього стікає щось темне. Я починаю хвилюватися, чи він не поранений, але хлопець кидає на мене погляд і киває. Це мій сигнал. Зі свого місця біля сходів я підходжу ближче до середини кімнати. Мене ніхто не помічає.

— Як ви смієте?! — пихтить мадам Лі. — Як ви смієте так поводитись у моєму закладі?

— Ми прийшли по дівчину, — каже один із братів.

— По дівчину? — перепитує мадам Лі. — Яку дівчину?

— Оту, — каже другий і тицяє пальцем у мій бік.

У кімнаті западає тиша, усі різко повертають голови, щоб глянути на мене. Я шкірою відчуваю на собі очі Сваллов.

— По неї? — недовірливо питає мадам Лі. — Ви ж знаєте, я маю особливі вказівки від своїх хазяїнів, що ця дівчина має бути з вашим братом. Джентльмени, чому б вам не вибрати якусь іншу? Я можу дати вам чотирьох, п’ятьох — скільки завгодно, щоб задовольнити ваш апетит!

— Та невже? — каже перший, вириваючись від охоронця, який його тримає. — Тоді чому Мюел сказав, що від сьогодні ви будете здавати її іншим чоловікам?

Мадам Лі ошелешено на них витріщається. «Назад вороття немає, — думаю я. — План має спрацювати. Інакше все скінчиться її гнівом і моєю смертю».

— Він увесь день вихвалявся, яка вона хороша в ліжку, — каже другий. Його голос інакший, ніж у брата, — нижчий і грубший. Чимось схожий на вовчий.

— Ми хочемо самі впевнитися, — каже перший брат. — Побачити, чи справді вона така розкішна, як він розказує. Чи вона дійсно може вивернути чоловіка навиворіт.

З роззявленими від переляку ротами дівчата повертаються, щоб глянути на мадам Лі. Колись у неї була чітка політика: якщо клієнт псував майно або будь-яким чином виявляв неповагу до мадам, вхід у бордель йому назавжди забороняли. Ці двоє були близькими до того, щоб учинити обидва проступки.

Довгий час мадам Лі мовчить. Потім вона махає рукою й охоронці відступають.

— Ви ввірвалися в мій дім і порушили спокій, — каже вона. — Налякали дівчат, а тепер хочете, щоб я мала з вами справу? Як бачите, джентльмени, ситуація не на вашу користь.

— Можливо, — каже другий. — Однак мені цікаво, чи зрадіють ваші хазяїни, коли дізнаються, що ви в них за спиною прокручуєте своє дрібне дільце й не виконуєте їхніх вказівок. Що заважає нам прямо зараз піти й усе їм розказати? Думаю, вони вижбурнуть вас на вулицю або переріжуть горло. Чи позрізають усі ці коштовності з ваших пальців. — Він плює їй під ноги. — Мадам, — самовдоволено посміхається чоловік, — не з вашим щастям.