— Мої батьки померли, коли я народився, — розповідаю я за столом, добре відрепетирувані слова легко злітають із вуст. Відчуваю, як Нельсон нахиляється до мене, адже досі він ще ніколи не чув повної історії мого життя. Навіть Лінь Дайю завмерла, зацікавлено примруживши очі.

Подумки перед моїми очима постає істина — ніж ковзає під моїм справжнім життям і вирізає минуле — витончений маневр, до снаги лише найвправнішим рукам. Те, що лишається, ніби й схоже на моє минуле, але затуманене.

— Я ріс сиротою у своєму селі, але вижив завдяки добрій ласці односельчан. Сімейної пари. Вони піклувалися про мене, дбали, щоб я мав їжу, навіть коли в них самих її не було. Їх звали Лу Їдзянь і Льов Юнь Сян.

Я так давно не вимовляла їхніх імен. Насправді не думаю, що взагалі колись це робила. Мені ніколи не доводилося називати їх якось інакше, ніж Дє[56] і Нян[57].

— Ця пара, — веду я далі, — прийняла мене як рідного. Хай що коїлось у їхньому житті, вони ставилися до мене як до свого сина.

Багато в чому розказувати цю брехню легше. Коли брешеш, це означає, що все відбувається з кимось іншим.

— Коли мені було десь років дванадцять, — мовлю далі, — вони зникли. Згодом я дізнався, що їх заарештували. Не знаю, що з ними сталося згодом, але більше від них не було жодної звістки. Невдовзі після цього мене викрали й відправили в Америку.

Вільям хитає головою й посвистує. Нельсон дивиться на мене так, наче ніколи раніше не бачив.

Настав час для заключного акту.

— Я хочу відшукати їх, — промовляю до зачарованих облич моїх співрозмовників. — Подякувати їм, щоб вони знали, що я живий і здоровий та що їхня тяжка праця не залишилася непоміченою чи невіддяченою.

Брехня довершена, історія бездоганна. «Майстер Ван пишався б мною, — думаю я. — Мої тренування справді стали власним видом мистецтва». Вільям відкидається назад, він вражений.

— Ця безкорислива пара заслуговує знати, що ти живий. Ви правильно зробили, що прийшли до мене!

Вільям обіцяє зробити те, що нам від нього потрібно. Його накрила хвиля сентиментальності.

— Відволічімося від усього, що ми щойно тут почули, — каже він і плескає рукою по столу. — Твоя історія правдива, але непоодинока. Чимало таких, як ти, опинялись у схожій ситуації.

Подають наш обід. Знадобилося четверо офіціантів, щоб усе принести: оладки, сосиски з фенхелю, смажену картоплю, варену шинку та овочі, пиріг з устрицями, котлети. Смажену баранину зі смородиновим желе та страву з назвою яловичина à la mode[58]. Коли Вільям бачить мої широко розплющені очі, то регоче й каже, що вже за все заплатив. На нас витріщається весь ресторан, ображений нашою зухвалістю, і тоді я починаю розуміти, чому Вільям обрав заклад для білих замість ресторану в китайському кварталі. Нельсон хитає головою, натякаючи, що Вільям має звичку так робити. Тепер я знаю, хто оплачує його номер у «Твінфлавер».

На сусідньому зі мною стільці стогне Лінь Дайю, втупивши очі в пиріг з устрицями.

— Їжте, скільки забажаєте, — каже Вільям і досі дивиться на мене.

Спершу я вагаюсь і кладу на тарілку лише кілька картоплин. Зовні ароматні, притрушені розмарином, а всередині гарячі, апетитні й трохи солодкуваті. Один укус переростає в десять, а далі я вже не можу зупинитися. Не пригадую, коли мене востаннє так частували, без якогось замислу чи необхідності зробити щось натомість. «То ось як воно, просто жити, — думаю я й застромлюю ножа в котлету. — І радіти, що не треба ні про що хвилюватися».

— Ти казав, — Нельсон звертається до Вільяма, — що Америка стала для тебе величезним розчаруванням.

Попри повний рот шинки Вільям усе одно відповідає:

— Будь чесним, Нельсоне. Відколи ухвалили цей жахливий закон, усе стало гірше. А тепер ти кажеш, що у твоєму місті протести? Невже тебе це справді дивує?

— Я був там, — радо долучаюся до розмови. — Працюю у крамниці, де все це відбувалося.

— Тоді, без сумніву, ти можеш розповісти більше, ніж наш ідеалістичний Нельсон, — каже Вільям і розмахує наштрикнутою на виделку бараниною. — Джейкобе, скажи, як на тебе вплинув новий закон?

— Ідеться про якийсь закон проти китайців? — питаю я, остерігаючись сказати щось не те.

— Так, Закон про виключення[59], — каже Вільям, уважно вивчаючи мене. Подумки я пишу ієрогліф «виключення» — 排: «рука» поруч зі словом «неправильно».

— Жахливо, — відповідаю я, бо знаю, що Вільям хоче це почути. — Я очікував на краще ставлення до нашого народу.

Вільям перестає жувати.

— Ти, мабуть, жартуєш, — каже він. — Краще ставлення до нашого народу? Ти що, забув? — обурений хлопець повертається до Нельсона. — Нельсоне, скажи, що він жартує.

Повертається давня паніка — що мене ось-ось викриють. Я відкриваю рота, щоб щось їм відповісти, якось виправдатися, але Нельсон встигає заговорити раніше.

— Можливо, ми надто самовпевнені, — лагідно промовляє юнак. — Ми забуваємо, що подорож Джейкоба до Америки була не найлегшою. Вочевидь, ти не знав, бо тобі не дозволяли знати.

Я мовчу, сподіваючись, що це стане підтвердженням його слів.

— Майже десять років тому, — пояснює Нельсон, — діяв так званий закон Пейджа, який забороняв в’їзд китайським жінкам.

— А тепер, — втручається Вільям, — цей новий Закон про виключення — просто останній штрих до їхньої величної картини того, якою має бути Америка. Мерзенно!

— Ясно, — кажу.

Я завжди ламала голову, чому того дня на рибному ринку вибрали саме мене? Чому мене зробили такою худою та брудною, чому підстригли волосся й засипали вугіллям? Чому я була змушена стати сиротою Феном, а не Дайю? Джаспер вибрав мене, бо я була дівчинкою, схожою на хлопчика. Моє похмуре обличчя та втомлені очі, які колись захищали мене, того разу виявилися моєю найбільшою слабкістю. Я легко зійшла б за хлопця, ще легше — за бочку з вугіллям. Того дня на рибному ринку Джаспер побачив у мені ту, яку можна було переписати.

Тепер говорить Нельсон. Я висмикую себе з тієї кімнати в Джифу й намагаюся зібрати докупи його слова.

— Відтоді, — каже він, — китайцям тут непереливки. Тобто раніше теж було нелегко, але цей закон дозволив людям випліскувати свою ненависть.

— Не розумію, — промовляю я. — Що такого ми їм зробили? Чому вони нас ненавидять?

Вільям сміється:

— Чому?

За сусіднім столиком на нас зиркають сповнені відрази очі. Вільям дивиться на них у відповідь і кривить губи.

— Нас ненавидять, бо вбачають загрозу. Думають, що ми відберемо їхню роботу. Бояться, що ми спокусимо їхніх жінок. Вони ненавидять нас, бо вважають, що ми кращі за них, навіть якщо вони й не вúзнають цього. І так не тільки тут — так відбувається всюди.

— Мій тато був шахтарем, — тихо нагадує нам Нельсон. — Йому велося найгірше, бо білі боялися, що китайці вкрадуть їхні робочі місця на шахтах.

— Особливо кепсько на Заході, — погоджується Вільям. — Тут люди називають нас нехристами, кулі, вузькоокими небожителями. Знаєш, що означають ці слова, Джейкобе? Ти знаєш, що наші очі є достатньою причиною, щоб нас зневажали?

«Твої очі точнісінько такі самі, як були в мене в дитинстві», — часто говорила мені мама.

Підігрітий їжею й алкоголем Вільям тепер лютує.

— Білі називають себе вищою расою, — каже він. — Раніше вони хоча б приховували свою ненависть. Палили, грабували й убивали, але принаймні не завжди так відкрито заявляли про це. А тепер, після ухвалення Закону про виключення, вони вважають, що мають Богом надане право вигнати нас.

— Без сумніву, — заспокоює Нельсон, — без сумніву, ті, хто писав закони, не мали таких намірів.

Вільям знову регоче, хоча цього разу його сміх більше схожий на гавкіт.

— Друже, тих, хто писав закони, я звинувачую найбільше! Може, вони й не палять китайських кварталів, однак виправдовують насильство через ухвалені закони. Я назвав би це мовчазною згодою. То що ми маємо думати? Що вони нас хочуть захистити?