— У чому річ? — запитала вона, коли ми посідали на дивані зі штучної шкіри. — Ви не схожі на співробітників моральної поліції, я вас тут ніколи не бачила.

— Кримінальна бригада, — сказав я. — Ми не збираємося завдавати вам прикрощів. У нас є запитання про Джеремі Фолта.

— Про Джеремі Фолта? — перепитала Реґіна, наче йшлося про якусь примару.

Я кивнув.

— Якщо я нагадаю вам про прислужників Джеремі Фолта, це освіжить вашу пам’ять? — запитав я.

— Авжеж, любий мій, — відказала вона.

— То, може, ви знаєте цих людей? — запитав я і показав їй світлини Ґордона й Коді.

— Ніколи не бачила цих хлопців.

— Мені потрібно знати, чи не були вони пов’язані з Джеремі Фолтом.

— Пов’язані з Фолтом? Не знаю.

— Могли вони бути його прислужниками?

— Можливо. Як по правді, я й гадки про це не маю. Джеремі обирав своїх прислужників поміж випадковими клієнтами. Постійні клієнти ходили до тих самих дівчат і знали, що Міллю чіпати не можна.

— Хто така Мілля? — запитав Дерек. — Дівчина, яка служила приманкою?

— Так. Не тільки вона, але вона протрималася найдовше. Два роки. Аж до смерті Джеремі. Інші трималися не більше трьох місяців.

— Чому?

— Всі вони вживали наркотики. І врешті втрачали товарний вигляд. Джеремі позбувався їх.

— Як?

— Передозування. Поліція й не підозрювала ні про що. Він вивозив тіло й кидав десь, а полісмени гадали, що то просто ще одна наркоманка здохла.

— А ця Мілля не вживала наркотиків?

— Ні, вона й не торкалася цієї гидоти. То була розумна, дуже вихована дівчина, яка випадково потрапила в лапи Джеремі. Він оберігав її, бо трохи був у неї закоханий. Вона справді була вродлива. Я хочу сказати, ті дівчата, що ото надворі, то повії. А вона була зовсім з іншого тіста. Принцеса.

— І як вона ловила тих прислужників?

— Вона виходила на автостраду, потім приводила їх до кімнат, а там їх загарбував Костіко. Знаєте Костіко?

— Авжеж, — відказала Анна, — ми розмовляли з ним. Але не розумію, чому це жоден із тих чоловіків не давав йому відкоша?

— Ох, не бачили ви, яким був Костіко двадцять років тому! Потвора, обросла м’язами. Страшний. Жорстокий. Часом у нього геть западала клепка. Я бачила, як він трощив коліна і ламав руки, щоб змусити людей слухатися його. Якось він прийшов до одного прислужника додому, той був у ліжку з дружиною, він збудив їх і віддухопелив того чоловіка в присутності жінки. І що міг удіяти той сердега? Подати заяву в поліцію, якщо він працював кур’єром із доставки наркотиків? То його запроторили б до федеральної в’язниці.

— І ви дозволяли їм таке робити?

— Це ж не мій паркувальний майданчик, та й мотель не мій, — боронилася Реґіна. — Джеремі нас не чіпав. Ніхто не хотів мати з ним проблем. Тільки раз я бачила, як один чоловік поставив Костіко на місце, втішно було на це дивитися.

— А як це було?

— Це сталося в січні 1994 року, пригадую цей випадок, бо тоді був великий сніг. Той чолов’яга вискочив від Міллі голий. Тільки ключі від автомобіля в нього були. Костіко вибіг за ним. Чоловік відімкнув двері й дістав газовий балончик. Пирхнув на Костіко, і той заверещав, мов дівчисько. Так було смішно. Чоловік сів за кермо і втік. Голий! По снігу! Ото видовисько було!

Реґіна аж зареготала, згадавши ту сцену.

— Кажете, газовий балончик? — з цікавістю запитав я.

— Так. А чому ви питаєте?

— Ми шукаємо чоловіка, що, можливо, пов’язаний з Джеремі Фолтом, і використовує газовий балончик.

— Про це, любчику мій, я поняття не маю. Тільки сраку його бачила двадцять років тому.

— Може, якісь особливі прикмети?

— Гарнюня срака, — усміхнулася Реґіна. — Може, Костіко згадає щось. Той чоловік лишив свої штани разом із гаманцем у кімнаті, то, гадаю, Костіко все собі заграбастав.

Я не наполягав, а провадив далі:

— Що сталося з Міллею?

— Після смерті Джеремі вона зникла. Тим ліпше для неї. Сподіваюся, вона розпочала нове життя.

— Яке її справжнє ім’я?

— Поняття не маю.

Анна помітила, що Реґіна каже не все.

— Нам потрібно поговорити з цією дівчиною, — сказала вона. — Це дуже важливо. Один чоловік зараз сіє страх і вбиває невинних людей, щоб зберегти свою таємницю. Він може бути пов’язаний із Джеремі Фолтом. Як звали Міллю? Якщо знаєте, то скажіть нам.

Реґіна глянула на нас, підвелася й почала порпатися в коробці зі старим мотлохом. Потім дістала вирізку з газети.

— Я знайшла це в її кімнаті, коли вона зникла.

Вона простягнула нам вирізку. То було оголошення з «Нью-Йорк таймс» за 1992 рік. Донька мангеттенського бізнесмена і політика, йшлося там, зникла і перебуває в розшуку. Її ім’я Міранда Девіс. Було там і фото сімнадцятирічної дівчини, яку я відразу ж упізнав. То була Міранда, дружина Майкла Бірда.

Коли я була маленька, батьки казали мені, що не варто поспішно осуджувати людей, треба дати їм другий шанс. Я спробувала вибачити Тарі, зробила все задля того, щоб відновити нашу дружбу.

Утративши свій статок внаслідок біржової кризи 2008 року, Джеральд Скаліні мусив відмовитися від помешкання біля Центрального парку, від будинку в Гемптонсі і від свого звичного способу життя. Якщо порівняти з більшістю американців, то Скаліні не було чого скаржитися: вони перебралися до гарного помешкання на Апер-Іст-сайд, і Джеральд спромігся утримувати Тару в тій самій школі, а це було не-абищо. Але це вже життя без водія, кухаря й шампанського у вихідні. Джеральд Скаліні намагався змінити ситуацію, але Тарина мати скаржилася всім, хто хотів її слухати: «Ми втратили все. Я тепер немов рабиня, маю бігти до пральні, потім забрати дитину зі школи і наготувати їсти для всієї родини».

Улітку 2009 року ми перебралися до «Саду Іденів», нашого пречудового дому в Орфеї. Кажу «пречудового» без перебільшення: від нього струмував неймовірний чар. Спорудили й обладнали його зі смаком. Того літа я щоранку снідала в кімнаті з краєвидом на океан. День при дні я читала, а також писала. Мені здавалося, це був письменницький дім, як ото в книжках.

Наприкінці літа мама вмовила мене запросити Тару кілька днів провести в Орфеї. У мене такого бажання геть не було.

— Вона, бідолашка, все літо скніє в Нью-Йорку, — жалібно казала мама.

— Мамо, їй нема на що скаржитися.

— Люба моя, треба вміти ділитися тим, що маєш. І бути поблажливою з друзями.

— Вона мене дратує, — пояснила я. — Корчить всезнайку.

— Може, тому що почувається в небезпеці. Треба підтримувати дружбу.

— Вона вже мені не подруга, — відказала я.

— Ти ж знаєш прислів’я: друг, це той, що ти знаєш усі його недоліки, та все ж таки любиш. Зрештою, тобі подобалося, коли вона запрошувала тебе до Іст-Гемптона.

І я таки запросила Тару. Мама казала правду: нам добре було разом.

Я знову відчула ту енергію, що заряджала мене на початку нашої дружби. Уклавшись на моріжку, ми всі вечори поспіль проводили за розмовами. Якось вона заплакала і зізналася, що підклала той ноутбук у шафу, щоб зробити мене злодійкою. Пояснила, що позаздрила через мій твір, сказала, що більше такого не повториться, що вона понад усе на світі любить мене. Благала простити її, і я простила. Вся та халепа забулася.

Дружба наша знову розквітла, а з нею відновилися й стосунки поміж нашими батьками. Скаліні навіть запросили в «Сад Іденів» у вихідні, під час тієї зустрічі Джеральд, що залишився такий самий нестерпний, весь час критикував уподобання моїх батьків: «Ох, так шкода, що ви обрали цей матеріал!» — або «Я так не вчинив би!». Ми з Тарою стали нерозлучні й весь час бували одна в одної в гостях. Разом почали ми і писати. Тоді ж таки я відкрила для себе театр. Була від нього просто-таки в захваті й читала п’єсу за п’єсою. Мені навіть самій кортіло написати п’єсу. Тара сказала, що ми можемо спробувати це разом. У зв’язку зі своєю роботою на «14-му каналі» тато отримував запрошення на всі генеральні репетиції. Отож ми весь час бували в театрах. 2010 року батьки подарували мені ноутбук, про який я давно мріяла. Ніколи я ще не почувалася такою щасливою. Цілісіньке літо сиділа на терасі нашого дому в Орфеї й писала. Батьки урешті занепокоїлися.