— А-к-у-п-у-н-к-т-у-р-а.

Вимовляючи літери, вона клала кожен пластівець коло себе на тарілку. Урешті кинула оком на результат і задоволено всміхнулася.

— Браво, люба моя! — вражено вигукнув батько. Мати, сміючись, заплескала в долоні.

— Як ти це робиш? — запитала вона.

— Не знаю, мамо. У мене в голові наче фото слова, ну і, загалом, це просто.

— Ану ще одне, — запропонував Джеррі. — Рододендрон.

Дакота закотила оченята, що неабияк потішило її батьків, а потім вимовила слово за літерами, де бракувало тільки h[6].

— Майже! — вигукнув батько.

— Принаймні я вивчила нове слово, — по-філософському зауважила Дакота. — Тепер уже не помилятимуся. Можна мені покупатися в басейні?

— Тільки вдягни купальник, — усміхнулася їй мати.

Дівчинка радісно заверещала і вибігла з-за столу. Джеррі ніжно глянув їй услід, а Синтія, скориставшись тією хвилиною спокою, вмостилася чоловікові на коліна.

— Дякую, любове моя, що ти такий чудовий чоловік і батько.

— Дякую за те, що ти така надзвичайна дружина.

— Ніколи я й не гадала, що буду така щаслива, — сказала Синтія, сяючи від утіхи.

— Я теж. Нам так пощастило в житті, — відказав Джеррі.

Неділя, 13 липня 2014 року

За тринадцять днів до прем’єри

Тими дозвільними вихідними Дерек з Дарлею покликали мене й Анну до свого невеличкого басейну. То було вперше, коли ми зібралися всі разом поза службовими справами. А я вперше за тривалий час опинився у Дерека в гостях.

Метою тих запросин було розслабитися трохи і випити пива. Та коли Дарля відійшла, а дітлахи бовталися у басейні, ми несамохіть заговорили про справи.

Анна розповіла нам про свою розмову з Сильвією Тенненбаум. Докладно змалювала, який тиск чинив мер Ґордон на Теда, накидаючи йому своїх підрядників, і як, з іншого боку, здирав із нього гроші Джеремі Фолт, місцевий рекетир.

— Темна ніч, — сказала вона, — може бути пов’язана з Джеремі Фолтом. Це він підпалив кафе «Афіна» в лютому 1994 року, щоб натиснути на Теда і змусити його платити.

— То, може, «Темна ніч» — це назва банди? — припустив я.

— Цей слід треба уважно розглянути, Джессе, — відказала Анна. — Я не мала часу розпитати в комісаріаті про цього Джеремі Фолта. Знаю тільки, що та пожежа змусила Теда платити йому.

— Отже, гроші, що, як ми помітили, зникали з рахунків Тенненбаума, насправді призначалися для Джеремі? — второпав Дерек.

— Так, — підтвердила Анна. — Тенненбаум хотів мати певність, що спокійно закінчить усі роботи з облаштування кафе «Афіна» і що відкриє його до початку фестивалю. А оскільки ми знаємо, що Ґордон вимагав хабарів від будівельних підприємств, то тепер зрозуміло, звідки він за тієї пори одержував гроші. Звісно ж, він вимагав комісійні за те, що ті підрядники завдяки йому здобули замовлення на роботи в кафе «Афіна».

— А що як мер Ґордон і Джеремі Фолт були пов’язані між собою? — запитав Дерек. — Може, Ґордон мав зв’язки з кримінальним світом?

— Ви тоді розглядали таку можливість? — запитала Анна.

— Ні, — відказав Дерек. — Гадали, що мер корумпований політик. Але й не підозрювали, що він вимагає у всіх хабарі.

— Припустимо, — провадила Анна, — що «Темна ніч» — назва злочинної організації. То, може, ті оголошення на стінах Орфеї заповідали вбивство голови Ґордона? Убивство, про яке було написано і про яке знали всі, та ніхто не здогадався, про що йдеться.

— Те, чого ніхто не побачив! — вигукнув Дерек. — Те, що було в нас перед очима, а ми не побачили його. Джессе, що ти скажеш на це?

— Можна припустити, що Кірк Гарві розслідував тоді діяльність тієї організації, — подумавши, відказав я. — І про все знав. Тому й забрав зі собою ту справу.

— Оце нам і треба з’ясувати передовсім, — сказала Анна.

— Найдужче дивує те, — сказав Дерек, — чому 1994 року Тед Тенненбаум не сказав нам, що платить Джеремі Фолтові, коли ми питали в нього, куди він діває ті гроші.

— Боявся, що Джеремі Фолт йому помститься? — запитала Анна.

Дерек подумав.

— Може, й так. Але якщо ми проґавили цього Джеремі Фолта, то ми і ще щось проґавили. Я взагалі хотів глянути на цю справу геть в іншому контексті, й, гадаю, треба подивитися, що писали місцеві газети про все це.

— Можу попросити Майкла Бірда, щоб приготував нам усі матеріали про вбивство чотирьох людей.

— Непогана думка, — сказав Дерек.

Ми лишилися й на вечерю. Як і кожної неділі, Дерек замовив піцу. Поки ми розсідалися в кухні, Анна розглядала світлину на стіні: там була Дарля, Дерек, Наташа і я перед рестораном «Маленька Росія», який саме облаштовували.

— Що це за «Маленька Росія»? — нічого не підозрюючи, запитала Анна.

— Ресторан, який я так і не відкрила, — відказала Дарля.

— Ти любиш готувати? — запитала Анна.

— Колись я тільки цим і жила.

— Джессе, а що то за дівчина з тобою? — запитала мене Анна, показавши на Наташу.

— Наташа, — відказав я.

— Це була твоя наречена?

— Так, — відказав я.

— Ти ніколи не казав, що там поміж вами сталося. Зрозумівши з тієї зливи запитань, що Анна нічогісінько не знає, Дарля урешті сказала мені:

— О боже мій, Джессе, то ти нічого їй не казав?

Стівен Берґдорф і Аліса сиділи в шезлонгах коло готельного басейну. День був страшенно спекотний, і в басейні поміж іншими купальниками бовтався й Островскі. Коли його долоні вже геть поморщилися від води, він виліз із басейну і сів у шезлонгу, щоб трохи обсохнути. Аж із жахом виявив, що простісінько біля нього сидить Стівен Берґдорф, та ще й мастить сонцезахисним кремом спинку якомусь юному створінню, що нітрохи не скидається на його дружину.

— Стівене! — вигукнув Островскі.

— Мета? — мало не вдавився Берґдорф, угледівши коло себе критика. — Що ви тут робите?

Хоч він і бачив критика на прес-конференції, та все ж таки не сподівався, що той мешкає в готелі «Озерний».

— Дозвольте мені у вас про це запитати, Стівене. Я покинув Нью-Йорк, щоб знайти спокій, аж натрапляю на вас!

— Я приїхав сюди дізнатися, що це за п’єсу таку таємничу тут гратимуть.

— Я приїхав сюди перший, Стівене, то повертайтеся до Нью-Йорка, якщо я тут.

— Ми куди хочемо, туди і їдемо, у нас демократія, — встряла Аліса.

Островскі раптом упізнав її: то була дівчина з редакції.

— Ого, Стівене, — сказав він уїдливо, — бачу, ви поєднуєте роботу і задоволення. Ваша дружина, мабуть, радіє.

Він узяв свої речі й пішов, страшенно розлютившись. Стівен побіг за ним.

— Зачекайте, Мето.

— Не турбуйтеся, Стівене, — сказав Островскі, стенувши плечима, — я нічого не скажу Трейсі.

— Та я не про це. Хочу сказати вам, що мені дуже шкода. Шкода, що я так витурив вас. Я тоді був у ненормальному стані. Прошу у вас вибачення.

Островскі відчув, що Берґдорф каже це щиро, і ті перепросини зворушили його.

— Дякую, Стівене, — сказав він.

— Ага, Мето. Вас прислали сюди від «Нью-Йорк таймс»?

— О боже, ні! У мене більше нема роботи. Хто захоче взяти на роботу критика-ретрограда?

— Ви великий критик, Мето, вас кожна газета захоче залучити до праці.

Островскі стенув плечима й зітхнув.

— Ну, це ще як сказати.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Берґдорф.

— Від учора мені засіла в голові одна думка: я хочу пройти прослуховування на актора в «Темній ночі».

— А чом би й ні?

— А тому що це неможливо! Я літературний і театральний критик! Отож не можу ні писати, ні грати!

— Я не зовсім розумію вас, Мето...

— Ох, Стівене, поворушіть мізками, заради бога! Подумайте самі, з якого це дива театральний критик гратиме у виставі якусь роль? Гадаєте, літературні критики хочуть писати, а письменники стати літературними критиками? Уявляєте собі Дона Делілло, який пише статтю для «Нью-Йоркера» про нову п’єсу Девіда Меймета? Уявляєте, як Поллок публікує критичну статтю про останню виставку Ротко в «Нью-Йорк таймс»? Уявляєте, що Джеф Кунс критикує останнє творіння Даміана Гіршта у «Вашингтон пост»? Можете уявити собі Спілберґа, який пише про останній фільм Копполи у «Таймс»: «Не дивіться цього лайна, це справжнісінька гидота»? Усі здіймуть галас, казатимуть, що це упередженість, і матимуть рацію: не можна критикувати ту царину діяльності, в якій працюєш.