Вивчаючи документи, ми виявили, що ці вклади розпочалися від березня.

— Отже, — сказав я, — ви не вимагали пояснень у Ґордона, звідки взялися ці гроші?

— Ні. Та й наш начальник не любить, коли ми ставимо забагато запитань. Каже, якщо клієнти не йтимуть сюди, то підуть в інше місце. Здається, дирекція банку хоче позакривати філії.

— То гроші й досі у вашому банку на цьому рахунку?

— У нашому банку, та я дозволила собі поглянути, де розташований рахунок, що на нього надходили ці гроші: це інший рахунок, що теж належить панові Ґордонові, але відкритий він у філії в Бозмені, штат Монтана.

Ми з Джессом були приголомшені. У банківських паперах, які знайшли в Ґордона, не було ніяких рахунків, відкритих у банку Гемптонса. То що це був за рахунок у Бозмені, в самісінькій глушині штату Монтана?

Ми негайно зв’язалися з поліцією штату Монтана, щоб здобути більше інформації. І вони сповістили таке, що нам довелося летіти в Єлловстоун-Бозмен-аеропорт через Чикаго, прихопивши зі собою чимбільше сендвічів з підливою «Наташа», щоб утішитися під час мандрівки.

Джозеф Ґордон винайняв невеличкий будиночок у Бозмені в квітні, це пощастило з’ясувати завдяки автоматичним виплатам, що надходили з його таємничого рахунку в Монтані. Ми знайшли агента з нерухомості, який припровадив нас до якоїсь убогої одноповерхової хатини з дощок, що стояла на розі двох вулиць.

— Авжеж, це він, Джозеф Ґордон, — запевнив той агент, коли ми показали йому фото міського голови. — Він був у Бозмені один раз. У квітні. Сам. Приїхав зі штату Нью-Йорк. У машині було повно коробок. І сказав, що винайме цей дім, хоч і не бачив його. «За таку ціну я не відмовлюся», — сказав він мені.

— То ви певні, що це той самий чоловік, якого ви бачили? — запитав я.

— Так. Якось не викликав він у мене довіри, то я потайці сфотографував його, щоб мати світлину і номер його автомобіля, як щось, може, станеться. Ось гляньте.

Агент із нерухомості дістав із теки фото, де був знятий Ґордон, що саме вивантажував коробки з блакитної відкритої автівки.

— Він пояснив вам, чому захотів тут жити?

— Та не зовсім, але врешті сказав приблизно так: «Не дуже у вас гарно, але принаймні тут мене ніхто не шукатиме».

— І коли він збирався приїхати?

— Він винайняв дім у квітні, та до ладу не знав, коли приїде на постійне мешкання. Зрештою, мені все одно, за житло він платить, а все інше мене не стосується.

— Можу я долучити це фото до слідчої справи? — запитав я в того агента.

— Та будь ласка, пане сержанте.

Банківський рахунок відкрив у березні, дім винайняв у квітні: мер Ґордон таки планував тікати. Увечері, коли його вбили, він ладен був покинути Орфею з родиною. Одне запитання цікавило нас: як міг знати про це вбивця? Та й треба було з’ясувати, звідки взялися ці гроші. Адже тепер було зрозуміло, що поміж його вбивством і тими величезними сумами, які він переказав до Монтани, загалом п’ятсот тисяч доларів, був зв’язок. Перше, що ми вирішили, це перевірити, чи не пов’язані поміж собою Тед Тенненбаум і мер Ґордон. Нам довелося докласти зусиль, щоб умовити майора просити в заступника прокурора дозволу на доступ до банківських рахунків Тенненбаума.

— Ви знаєте, — сказав нам майор, — що коли знову схибите, то такий адвокат, як Стар, чимдуж намагатиметься зробити все, щоб вас притягнули до дисциплінарної комісії, навіть до суду, якщо постарається. І, скажу вам, то буде край вашій кар’єрі.

— Та знаємо ми це. Але не можемо не констатувати, що міський голова почав отримувати ті таємничі суми саме тоді, коли розпочалися роботи з облаштування кафе «Афіна». А що, як мер Ґордон вимагав у Тенненбаума гроші в обмін на обіцянку не заважати роботам і дати змогу відкрити заклад на початку фестивалю?

Заступник прокурора вислухав наші міркування й вирішив, що ці припущення достатньо вагомі, щоб видати нам дозвіл. Отак ми з’ясували, що від лютого до липня 1994 року в одному з мангеттенських банків Тед Тенненбаум узяв зі спадку по батькові п’ятсот тисяч доларів.

Вівторок, 8 липня 2014 року

За вісімнадцять днів до фестивалю

Того ранку, коли ми прямували в Нью-Йорк до Стівена Берґдорфа, Анна розповіла нам із Дереком про телефонну розмову з Кірком Гарві.

— Він відмовився розмовляти телефоном, — пояснила вона. — І призначив зустріч у середу, тобто завтра, о вісімнадцятій годині в барі «Білуга».

— У Лос-Анджелесі? — здивувався я. — Він що, жартує?

— Здається, не жартує, — сказала Анна. — Я вже дивилася розклад літаків: ти, Джессе, можеш вилетіти завтра вранці о десятій годині рейсом компанії ЖФК.

— А чому це я?

— Розмовляти з ним повинна поліція штату, — сказала Анна. — А в Дерека діти.

— Гаразд, — зітхнув я, — полечу.

Ми не попередили Стівена Берґдорфа про наш візит, щоб трохи скористатися ефектом несподіванки. Застали його в редакції «Нью-Йоркського літературного огляду», в кабінеті, де панував безлад.

— Авжеж, я знав Стефані, це така жахлива новина! — відразу сказав він. — Ви натрапили на слід?

— Може, й так, і, здається, ви до цього причетні, — заявив Дерек, що, як я помітив, не втратив свого нюху навіть після того, як двадцять років не був на оперативній роботі.

— Я? — пополотнів Берґдорф.

— Стефані найнялася до «Орфея кронікл», щоб мати змогу потайці провадити розслідування вбивства чотирьох осіб 1994 року. Вона писала книжку на цю тему.

— Для мене це несподіванка, — запевнив Берґдорф. — Я цього не знав.

— Та невже? — здивувався Дерек. — Ми знаємо, що ідею цієї книжки підказав той, хто був у Орфеї того вечора, коли сталися вбивства. А якщо точніше, то у Великому театрі. Де були тоді ви, пане Берґдорфе? Певен, що ви це добре пам’ятаєте.

— Авжеж, я був у Великому театрі. Як і всі мешканці Орфеї того вечора! І я навіть не торкався цієї теми в розмовах зі Стефані, для мене то була незначуща подія з розряду кримінальної хроніки.

— Ви були редактором «Орфея кронікл» і звільнилися з посади відразу після тих убивств. Не кажучи вже про книжку, яку ви написали про фестиваль, яким так зацікавилася Стефані. Забагато тут збігів, як гадаєте? Пане Берґдорф, ви давали Стефані доручення написати про розслідування тих чотирьох убивств?

— Присягаюся вам, не давав! Дурня якась. Нащо воно було б мені потрібне?

— Коли ви востаннє були в Орфеї?

— Я їздив туди вихідними у травні минулого року, на запрошення міської влади. До того не бував там від 1994 року. Я покинув Орфею й не згадував про неї: влаштувався в Нью-Йорку, зустрів майбутню дружину і провадив кар’єру журналіста.

— Чому ви покинули Орфею якраз після тих чотирьох убивств?

— Через мера Ґордона.

І Берґдорф повернув нас у минуле, на двадцять років назад.

— Джозеф Ґордон, — сказав він, — і в особистому, й у професійному плані був пересічним чоловіком. Невдатний бізнесмен: його компанії зазнали краху, і врешті, спокусившись платнею, що він міг мати на цій посаді, пішов у політику.

— Як сталося, що його обрали?

— О, то був неабиякий балакун, здатний справити приємне враження про себе, хоч і поверхове. Йому ліпше було б продавати кригу й морозиво, та він не міг навіть снігу роздобути, якщо ви розумієте, про що я. Коли настала пора муніципальних виборів, економіка Орфеї дуже кульгала, справи були кепські. Ґордон почав розповідати людям те, що вони хотіли почути. Та коли він став професійним політиком, на нього почали дивитися криво.

— Пересічний політик, — сказав я, — але ж він організував театральний фестиваль, завдяки йому про місто дізналися майже в усіх усюдах.

— Організував той фестиваль не Ґордон, капітане Розенберґу, а його заступник, Алан Браун. Після свого обрання Ґордон незабаром уторопав, що йому потрібен заступник, щоб керувати містом. Натоді уродженець цього міста Алан Браун якраз отримав диплом правника. Він погодився стати заступником мера, адже це була неабияка посада для юнака, який допіру отримав диплом. І виявилося, що молодий Браун дуже розумний. Він зробив усе, щоб підняти на вищий рівень економіку міста. І в цьому йому пощастило. Звісно, йому стала в пригоді й сприятлива пора за президентства Клінтона, та в Брауна виявилося чимало ідей, і він підготував ґрунт для багатьох задумів: сприяв тому, щоб до міста прийшов масовий туризм, організував щорічні феєрверки Четвертого липня, допоміг розвиткові торгівлі, оновив і перебудував центральну вулицю.