— То скільки чоловіків ви зловили? — запитала Анна.

— Хтозна. Це тривало два роки, мабуть, десятки. Джеремі оновлював запас прислужників. Не хотів довго використовувати їх, щоб вони не впадали в око поліції. Я була страшенно залякана, пригнічена, нещасна. Не знала, що зі мною станеться далі. Дівчата в мотелі казали, що мої попередниці врешті гинули від передозування або завдавали собі смерті.

— Одна жінка в мотелі розповіла нам про сутичку поміж Костіко й одним чоловіком, якого йому не пощастило зробити прислужником. Він не піддався.

— Авжеж, я щось таке пригадую, — сказала Міранда.

— Нам треба знайти його.

Міранда широко розплющила очі.

— Минуло двадцять років, я вже й не пам’ятаю добре про той випадок. А який зв’язок це має з вашим розслідуванням?

— Цей чоловік пирхнув на Костіко газом із балончика. А чоловік, якого ми шукаємо, теж полюбляє газові балончики. Гадаю, на даному етапі розслідування це не можна вважати збігом. Я мушу знайти його.

— На жаль, свого імені він мені не сказав, і я не пам’ятаю його обличчя. Адже це було двадцять років тому.

— Згідно з моєю інформацією, той чоловік утік голий. Може, ви запам’ятали якісь особливі прикмети на його тілі? Щось таке помітили?

Міранда заплющила очі, щоб понишпорити в закутках пам’яті. Аж згадала.

— У нього було татуювання поміж лопатками — орел у польоті.

Анна відразу ж занотувала це.

— Дякую, Мірандо. Ця інформація дуже цінна. І останнє запитання.

Вона показала Міранді світлини голови Ґордона, Теда Тенненбаума і Коді Іллінойса.

— Хтось із них був прислужником?

— Ні, — відказала Міранда. — А Коді! Це ж був такий добрий чоловік.

— Що ви вчинили після смерті Джеремі? — запитала Анна наостанку.

— Повернулася додому, до батьків, у Нью-Йорк. Скінчила ліцей, вступила до університету. Потроху відновилася. За кілька років зустріла Майкла. І завдяки йому віднайшла сили жити далі. Це винятковий чоловік.

— Авжеж, — сказала Анна. — Я дуже люблю його.

Вони повернулися у Бріджгемптон. Коли Міранда виходила з автомобіля, Анна запитала:

— Ви певні, що з вами все гаразд?

— Авжеж, дякую.

— Мірандо, вам доведеться якось розповісти про все чоловікові. Адже всі таємниці урешті відкриваються.

— Знаю, — сумовито відказала Міранда.

П’ятниця, 25 липня 2014 року

Напередодні прем’єри

До прем’єри залишалося двадцять чотири години. Ми посувалися вперед, але були ще далеко від завершення слідства. Упродовж останньої доби з’ясували, що, можливо, Джеремі Фолт загинув не від нещасного випадку, а його вбили. Уламок бампера і скалки від фар, які позбирав на місці пригоди спеціальний агент Ґрейс, тепер вивчав експертний відділ поліції.

Завдяки розповіді Міранди Бірд, якій пообіцяли зберігати таємницю, ми тепер знали, що на спині чоловіка, який застосував газовий балончик, було татуювання у вигляді орла. Згідно з нашими даними, ні Тед Тенненбаум, ні мер Ґордон такого татуювання не мали. Не мав його і Коді Іллінойс.

Костіко, що міг привести нас до того чоловіка з газовим балончиком, від учорашнього дня неможливо було знайти. Ні в клубі не було його, ні вдома. Проте його авто стояло коло хати, двері були незамкнені, а як ми ввійшли до помешкання, то побачили, що там увімкнений телевізор. Так, наче Костіко поспішно покинув свою домівку. Або ж із ним щось сталося.

І на довершення до всього нам треба було надати підтримку Майклові Бірду, якого міський голова Браун обвинувачував у передачі інформації про п’єсу кореспондентові «Нью-Йорк таймс», який того ж таки ранку опублікував у тій газеті статтю, де несхвально відгукувався про акторів, а також і про саму п’єсу.

Браун зібрав термінову нараду в своєму кабінеті. Коли ми прийшли туди, там вже були Монтань, майор МакКенна і Майкл.

— Ви можете пояснити мені, що це за гармидер? — кричав мер Браун сердешному Майклові, вимахуючи примірником «Нью-Йорк таймс».

Я вирішив утрутитися.

— Вас непокоїть оця лиха критика, пане голово? — запитав я.

— Мене непокоїть, що будь-хто може пройти у Великий театр, капітане! — заревів він. — Це щось нечуване! Десятки поліціянтів контролюють доступ до будівлі: як цей негідник міг прокрастися туди?

— Безпекою в місті тепер опікується Монтань, — нагадала Анна.

— У нас дуже сувора система охорони, — боронився Монтань.

— Де ж пак, сувора! — роздратовано відтяв Браун.

— Хтось впустив того кореспондента досередини, — запротестував Монтань. — Може, його брат по перу? — запитав він, зиркнувши на Майкла.

— Я тут ні при чому! — образився Майкл. — Не розумію навіть, чому мене викликали до цього кабінету. Ви уявляєте, як я відчиняю двері кореспондентові «Нью-Йорк таймс»? Навіщо мені дарувати комусь ексклюзивний матеріал? Я пообіцяв нічого не відкривати до прем’єри, то й дотримуюся слова! Того чоловіка впустив до зали актор!

Майор МакКенна спробував усіх заспокоїти.

— Годі, годі вже, нема чого сваритися. Треба вжити заходів, щоб це не повторилося. Від цього вечора Великий театр оголошується закритою зоною. Всі підходи ми перекриємо і візьмемо під охорону. Завтра вранці — детальний обшук зали зі службовими псами на предмет виявлення вибухових пристроїв. Завтра ввечері на вході до будівлі театру глядачів будуть обшукувати і пропускати крізь рамку металодетектора. Ці процедури поширюватимуться й на акредитованих осіб, а також на акторів театральної трупи. Розповсюдьте інформацію: наплічники й торби забороняються, заносити дозволяється лише невеличкі торбинки. Можете бути певні, пане Брауне, завтра ввечері у Великому театрі не буде інцидентів.

У готелі «Озерний» на оточеному поліцією поверсі, де оселилися актори, була страшенна буча. Примірники «Нью-Йорк таймс» переходили з номера в номер, спричиняючи галас, у якому вчувалися й лють, і відчай. Гарві й Островскі в коридорі вголос читали уривки зі статті.

— Мене прозивають маніяком і фантазером! — ображено вигукнув Гарві. — І тут написано, що п’єса нічого не варта! Як він насмілився отаке мені утнути?

— І написав, що «Танок мерців» — гидота,— жахнувся Островскі. — Та ким він себе вважає, цей писака, що так безоглядно паплюжить працю чесного актора? Еге, легко критикувати, сидячи у фотелі! Нехай-но спробує написати п’єсу, то побачить, яке це складне діло!

Дакота замкнулася у ванній і плакала, аж захлиналася, а батько за дверми намагався її заспокоїти.

«Головну роль у цій п’єсі грає Дакота Ідея, донька Джеррі Ідена, генерального директора „14-го каналу“, яка минулого року переслідуваннями у Фейсбуці довела до самогубства свою однокласницю».

У сусідньому номері Стівен Берґдорф теж стукав у двері ванної кімнати.

— Ану відчиняй, Алісо! Це ти спілкувалася з тим кореспондентом? Авжеж, ти! Звідки ж міг він дізнатися, що директор «Нью-Йоркського літературного огляду» зраджує дружину! Алісо, відчиняй, кажу тобі! Треба, щоб ти все виправила. Телефонує моя дружина, вона в істериці, поговори з нею, зроби щось, не знаю що, тільки витягни мене з цього лайна, ЗАРАДИ БОГА!

Двері раптом відчинилися, мало не поваливши Берґдорфа з ніг.

— Ага, твоя дружина! — у сльозах закричала Аліса. — Іди на хрін зі своєю дружиною!

І жбурнула щось йому в обличчя.

— Я вагітна від тебе, Стівене! — крикнула вона. — Це я повинна сказати твоїй дружині, так?

Стівен підібрав ту річ. То був тест на вагітність. Він аж закляк. Такого не може бути! Як він міг утнути таке? Треба зупинити все це. Він повинен таки зробити те, задля чого приїхав сюди. Він повинен її вбити.

Вийшовши з міської адміністрації, ми повернулися до нашого кабінету в архівній кімнаті «Орфея кронікл». Оглянули все, що зібрали і почепили на стіні. Дерек раптом зняв статтю, де Стефані написала червоним фломастером: «Це те, що було перед очима, та ніхто його не побачив».