Берґдорф зрозумів, що мав на увазі Островскі, але зауважив:

— Мето, та ви ж зараз практично не критик, адже вас звільнили.

Обличчя Островскі посвітліло: Берґдорф таки мав рацію. Колишній критик подався до свого номера і взявся до газет, де писали про зникнення Стефані Мейлер.

А що, думав він собі, хто забороняє мені взятися до діла? Зрештою, хіба, витуривши з роботи, Берґдорф не зробив мене вільним? І що як увесь цей час він був невизнаним творцем?

Він повирізував статті й порозкладав їх на ліжку. З нічного столика на нього дивилося фото Меґан Падалін.

Повернувшись до басейну, Стівен почав читати мораль Алісі.

— Не провокуй Островскі, — сказав він, — він тобі нічого поганого не зробив.

— А чом би й ні? Ти бачив, як він дивився на мене? Наче я хвойда якась. Наступного разу скажу, що це я його витурила з роботи.

— Не кажи нікому, що ти вимагала вигнати його! — вигукнув Стівен.

— Але ж це правда, Стіві!

— Послухай, через тебе я опинився в гівні.

— Через мене? — обурилася Аліса.

— Авжеж, через тебе і через твої дурнуваті подарунки! З банку вже дзвонили мені додому. Ще трохи — і дружина дізнається, що в мене фінансові проблеми?

— У тебе фінансові проблеми, Стівене?

— Авжеж! — роздратовано вигукнув Берґдорф. — Знаєш, скільки я витратив? Я спустошив геть усі рахунки, та ще й заліз у борги, немов дурник!

Аліса засмучено глянула на нього.

— А ти ніколи не казав мені про це, — докірливо мовила вона.

— Про що не казав?

— Що в тебе нема грошей на ті подарунки.

— А це б щось змінило?

— Усе! — вигукнула Аліса. — Усе змінило б! Можна було б стежити за видатками. Не жити в дорогих готелях! Що ти накоїв, Стіві? Ти наймав номери у «Плазі», ти кидав грішми наліво й направо, купуючи все підряд, то я гадала, що в тебе є грошенята. Я й не підозрювала, що ти живеш у кредит. Чому ти ніколи не казав мені про це?

— Бо мені було соромно.

— Соромно? А чого ти соромився? Послухай, Стіві, я ж не хвойда якась, не лярва. Я ж з тобою не заради подарунків, не для того, щоб завдавати тобі прикрощів.

— А чому ти зі мною?

— Бо я кохаю тебе! — вигукнула Аліса.

Вона глянула на нього, і по її щоці покотилася сльоза.

— То ти не кохаєш мене? — схлипуючи, запитала вона. — Ти гніваєшся на мене, так? Бо через мене ти опинився в гівні?

— Я вже казав тобі вчора в автомобілі, Алісо, може, варто було б подумати трохи і зробити паузу в наших стосунках, — несміливо нагадав їй Берґдорф.

— Ох, не кидай мене!

— Що?

— Покинь дружину! — благально вигукнула Аліса. — Якщо кохаєш мене, покинь дружину! Але не мене. У мене є тільки ти, Стівене. В мене нікого нема, крім тебе. Якщо ти підеш, я нічиєю більше не буду.

Вона плакала, аж захлиналася, й сльози поробили доріжки в макіяжі на її щоках. Усі дивилися на них. Стівен спробував її заспокоїти.

— Алісонько, та ти ж знаєш, як я кохаю тебе.

— Ні, не знаю я! То скажи мені це, доведи це мені! Не їдьмо завтра назад, залишімося ще на трохи, це ж останні наші дні! Чом би тобі не сказати на роботі, що ми проходимо тут проби на акторів, щоб зсередини дізнатися про цю виставу і зробити репортаж? Щоб написати про цю п’єсу, що про неї всі балакають. Твої видатки будуть виправдані. Прошу тебе! Кілька днів.

— Гаразд, Алісонько, — сказав Стівен. — Залишаємося ще на понеділок і вівторок, щоб узяти участь у прослуховуваннях акторів. І разом напишемо статтю для часопису.

Після вечері у Дерека і Дарлі.

У кварталі запала ніч. Анна з Дереком прибрали зі столу. Дарля курила надворі коло басейну. Я приєднався до неї. Було ще дуже гаряче. Тріщали цикади.

— Ось поглянь на мене, Джессе, — саркастично сказала Дарля. — Я хотіла відкрити ресторан, а натомість щонеділі замовляю піцу.

Я відчув, що вона в кепському гуморі, й вирішив її підбадьорити.

— Піца — це традиція.

— Ні, Джессе. І ти знаєш це. Я втомилася. Втомилася від життя, від цієї роботи, яку я ненавиджу. Щоразу, йдучи повз ресторан, думаю собі: «Він міг би бути моїм». Натомість працюю помічником лікаря. Дерек теж ненавидить свою роботу. Вже двадцять років ненавидить. І ось уже тиждень минув, відколи він приєднався до тебе, повернувся до оперативної роботи, і помітно звеселів.

— Бо його покликання — оперативна робота, Дарлю. Дерек дуже талановитий слідчий.

— Він більше не може бути поліціянтом, Джессе. Після того, що сталося.

— То нехай подасть у відставку! Нехай візьметься до іншого діла. Він має право на пенсію.

— Ми ще не сплатили за дім.

— То продайте його! Через два роки ваші діти все одно поїдуть навчатися в університет. Знайдіть якийсь затишний куточок, подалі від цих міських джунглів.

— І що там робити? — з відчаєм запитала Дарля.

— Жити! — відказав я.

Вона дивилася вдалину. Я бачив її лице тільки у відблисках, що їх відбивала поверхня води в басейні.

— Гайда, — урешті сказав я їй. — Покажу тобі дещо.

— Що саме?

— Проект, над яким я працюю.

— Який проект?

— Той, задля якого покину роботу в поліції, той, що про нього не хотів тобі казати. Просто ще не готовий був. Гайда.

Ми сіли в автомобіль і поїхали, покинувши Дерека з Анною. Вона вийшла з автівки й озирнула будинок.

— Ти його винайняв? — запитала вона.

— Ага. Тут була галантерейна крамниця, але прогоріла. Я перекупив її за хорошу ціну. І зараз облаштовую.

Вона дивилася на вивіску, затулену укривалом.

— І ти скажеш мені, що це?

— Ні, — відказав я. — Зачекай хвилю.

Я увійшов досередини, засвітив вивіску, знайшов драбину, потім вийшов і, залізши на драбину, зняв укривало. У нічній темряві сліпуче засяяли літери.

Дарлі аж заціпило. Я почувався ніяково.

— Ось глянь, у мене є ще й червона книга з усіма вашими рецептами, — сказав я їй, показуючи ту книгу, яку прихопив разом із драбиною.

Дарля знай мовчала. Я знову озвався, щоб почути, що вона про це думає.

— Кухар із мене ніякий, це правда. Я робитиму гамбургери. Це все, що я вмію. Гамбургери з підливою «Наташа». А ти допоможеш мені, Дарлю. Поставиш на ноги цей проект. Розумію, я трохи схибнутий, але...

— Трохи схибнутий! — нарешті вигукнула вона. — Та ти з глузду зсунувся, Джессе! Ти геть здурів! Нащо ти це утнув?

— Щоб виправити все, — м’яко відказав я.

— Джессе, таж нічого вже не виправиш! Чуєш, нічого! Минулого вже ніколи не виправити!

Вона вибухнула плачем і втекла.

Понеділок, 14 липня 2014 року

За дванадцять днів до прем’єри

Того ранку ми з Дереком посідали в куточку в ресторані готелю «Озерний» і крадькома спостерігали за Кірком Гарві, що прийшов туди поснідати.

Прийшов і Островскі й, помітивши Кірка, сів за його столом.

— Ох, цього ранку буде чимало розчарованих, бо я ж нікого не оберу, — сказав Гарві.

— Прошу? — не второпав Островскі.

— Я не з тобою розмовляю, Островскі! Я звертаюся до оладок, яких не оберу. До вівсянки, яку не оберу. І до картоплі, її я теж не оберу.

— Кірку, та це ж сніданок.

— Ні, йолопе ти природжений! Це більше, ніж сніданок! Я готуюся обрати найліпших акторів у всій Орфеї.

До столу підійшов офіціант, щоб узяти замовлення. Островскі замовив каву і яйце в мішечок. Офіціант обернувся до Кірка, але той тільки дивився на нього й нічого не казав. Тоді офіціант запитав:

— А ви що замовляєте, шановний пане?

— За кого він мене тримає? — вигукнув Кірк. — Забороняю вам звертатися безпосередньо до мене! Зрештою, я великий театральний постановник! За яким це правом до мене звертається молодший персонал?