Ми нічого не відповіли. Потім я запитав:

— А Гарві? Він питав у вас про ту п’єсу?

— Ні. Після фестивалю я не мала ніяких звісток про Кірка Гарві. Коли в січні 1995 року оселилася в Орфеї, мені сказали, що він загадково зник. І ніхто не знав чому.

— Гадаю, Гарві зник, бо вважав вас винною в тих убивствах, Шарлотто.

— Що? — здивувалася вона. — Невже він гадав, що я побувала в Ґордона, що той відмовився віддати мені п’єсу і за те я всіх там повбивала?

— Не можу ствердно відповісти вам, — сказав я, — але, як мені відомо, критик Островскі бачив, як ви покидали Великий театр за кермом автомобіля якраз перед тим, як сталися убивства. Учора він пояснив нам, що, дізнавшись про те, що Тенненбаумові інкримінують обвинувачення у зв’язку з цим автомобілем, він пішов до шефа Гарві й розповів про все. То було в жовтні 1994 року. Гадаю, Гарві такий був приголомшений, що волів негайно зникнути.

Шарлотта Браун була в нестямі. Покинувши комісаріат, вона подалася до Великого театру. Ми дізналися про все завдяки Майклові Бірду, який був там і переповів нам ту сцену.

Коли Шарлотта з’явилася в театрі, Гарві дуже зрадів і вигукнув:

— Шарлотта вже прийшла! День починається непогано. Ми вже дали роль трупа Джеррі, а поліціянта — Островскі.

Шарлотта мовчки підійшла до нього.

— Шарлотто, з тобою все гаразд? — запитав Гарві. — У тебе якийсь чудернацький вираз обличчя.

Вона окинула його поглядом, потім тихо запитала:

— Ти покинув Орфею через мене, Кірку? — він нічого не сказав, і вона провадила: — Ти знав, що я була за кермом Тенненбаумової вантажівки, і подумав, що то я всіх повбивала, так?

— Не має значення, що я гадаю, Шарлотто. Важить лише те, що я знаю. Я пообіцяв твоєму чоловікові: якщо він дасть мені змогу поставити п’єсу, то про все стане відомо.

— Кірку, загинула молода жінка. І її вбивця вочевидь убив і родину Ґордонів. Не можна чекати двадцять шостого липня, треба все сказати зараз.

— Увечері під час прем’єри ви про все дізнаєтеся, — повторив Гарві.

— Таж це безглуздя, Кірку! Чому ти так поводишся? Ти розумієш, що загинули люди?

— А з ними і я! — вигукнув Гарві.

Запала тиша. Всі дивилися на Кірка й на Шарлотту.

— То що, — розгнівалася Шарлотта, на її очах проступили сльози, — наступної суботи поліція чемно чекатиме кінця вистави, коли ти змилуєшся нарешті й відкриєш усе, що знаєш?

Гарві з подивом глянув на неї.

— Наприкінці вистави? Ні, це буде радше посередині.

— Посередині? Посередині чого? Кірку, я вже нічогісінько не тямлю!

Вона була геть розгублена. Кірк похмуро заявив:

— Я вже сказав: ви про все дізнаєтеся ввечері під час прем’єри, Шарлотто. Це означає, що відповідь криється в п’єсі. «Темна ніч» відкриє завісу над цією справою. Актори пояснять вам усе, а не я.

Перші дні вересня 1994 року

За місяць після вбивства чотирьох людей ми з Джессом уже не мали сумніву у вині Теда Тенненбаума. Слідство майже добігало кінця.

Тед Тенненбаум убив мера Ґордона, бо той шантажував його і не давав змоги продовжувати роботи в кафе «Афіна».

Грошові операції на їхніх рахунках відповідали вилученню грошей в одного і надходженню їх до іншого, свідок стверджував, що Тед пішов зі свого посту у Великому театрі саме тієї пори, коли сталися вбивства, а його вантажівку бачили перед будинком міського голови. Не враховуючи того, що він, як з’ясували, був неабиякий стрілець.

Інші поліціянти вже запроторили б Тенненбаума до попереднього ув’язнення й дали б змогу слідчому судді завершити роботу. Було вже чимало підстав для того, щоб підтримати обвинувачення у вбивстві чотирьох осіб і відкрити шлях до судового процесу, та була одна проблема: знаючи Тенненбаума і його клятого адвоката, можна було припустити, що ті зуміли б переконати присяжних у тому, що існують сумніви на користь обвинуваченого. І Тенненбаума звільнили б.

Отож ми не хотіли прискорювати його арешт: докази в нас були першорядні, і ми вирішили ще трохи зачекати. Час діяв на нас. Тенненбаум урешті втратить пильність і припуститься якось помилки. Від нашої терплячості залежала наша з Джессом репутація. За нами пильно стежило начальство і колеги, й ми знали це. Нам хотілося бути молодими бездоганними поліціянтами, що послали до в’язниці вбивцю чотирьох людей, а не жалюгідними аматорами, завдяки яким адміністрація штату змушена буде відшкодувати Тенненбаумові моральні та бізнесові збитки.

І був іще один аспект розслідування, якого ми й не торкнулися, — знаряддя вбивства. «Беретта» зі спиляним номером. Пістолет убивці. Оце нас і цікавило неабияк: як чоловік із шанованої мангеттенської родини міг дістати таку зброю?

Це питання змусило нас прочесати весь Гемптонс. Зокрема, отой бар із лихою славою в Ріджспорті, коло якого Тенненбаум кілька років тому встряв у бійку. Ми почали стежити за тим закладом, сподіваючись, що туди заявиться Тенненбаум. Та якось уранці нас викликав до себе майор МакКенна. Крім нього, в кабінеті був якийсь чолов’яга, що відразу ж напався на нас.

— Я спеціальний агент Ґрейс, із ФАБОВЗ[7]. То це ви, йолопи, заважаєте федеральному розслідуванню?

— Добридень, любий пане, — сказав я. — Я сержант Дерек Скотт, а це...

— Я знаю, хто ви, блазні такі! — урвав мене Ґрейс.

Майор дипломатично пояснив нам ситуацію.

— Агенція помітила вашу присутність коло бару в Рідж-спорті, за якою вона провадить спостереження.

— Ми винайняли дім навпроти бару. Сидимо там уже цілі місяці.

— Спеціальний агенте Ґрейсе, а можна запитати, що ви знаєте про цей бар? — устряв Джесс.

— Ми вийшли на нього після того, як один чолов’яга, якого зловили після пограбування банку в лютому на Лонґ-Айленді, вирішив піти на оборудку зі слідством за те, що йому відкладуть покарання. І пояснив, що зброю роздобув у цьому барі. Під час розслідування стало зрозуміло, що йдеться про зброю, викрадену в армії. Причому викрадену всередині країни, якщо ви розумієте, про що мені йдеться. Тобто тут причетні й військові. Гадаю, ви не звинуватите мене, якщо я більше нічого не скажу, бо й цього достатньо.

— Можете ви нам принаймні сказати, про яку зброю йдеться? — запитав Джесс.

— Це «берегти» зі спиляними серійними номерами.

Джесс заклопотано зиркнув на мене: можливо, ми були вже готові забити вирішальний гол у цьому матчі. У цьому барі вбивця роздобув зброю, яку застосував для того, щоб відправити на той світ чотирьох людей.

П’ятниця, 18 липня 2014 року

За вісім днів до прем’єри

Ота заява, яку зробив напередодні у Великому театрі Кірк Гарві, згідно з якою ім’я справжнього вбивці випливе на поверхню під час його вистави, збурила весь регіон. А Орфея аж кипіла. Як на мене, Кірк блефував. Нічого він не знав, хотів просто, щоб про нього балакали.

Проте нас непокоїло одне: ота «Темна ніч».

Як це мер Ґордон, що, як ми знали, подер свій примірник п’єси, міг володіти ще одним?

Щоб знайти відповідь на це запитання, ми з Анною і Дереком сіли на автомобільний пором, що поєднував Порт-Джефферсон у Гемптонсі з Бріджпортом у штаті Коннектикут.

Ми подалися у Нью-Гейвен, щоб опитати брата голови Ґордона, Ернеста Ґордона, викладача біології в Єлі. Його родина успадкувала все після смерті брата. І він-таки переглядав братові папери, то, може, й бачив ту п’єсу. Він був нашою останньою надією.

Ернест Ґордон мав тоді сімдесят років. Він був старший брат Джозефа. Прийняв нас у кухні, пригостив кавою й бісквітами. Була там і його дружина. Видно було, що вона нервується.

— По телефону ви сказали, що є нові дані про вбивство мого брата з родиною? — запитав Ернест Ґордон.

Його дружина так і лишилася стояти.