— От халепа, — вилаявся я. — Геть ноги намочив! Тут повнісінько води. Що за повінь? Дощів давно вже не було.

— Вийшла з ладу система управління автоматичним поливанням, пане сержанте, — сказав від будинку полісмен, що чатував коло дверей. — Он уже пішли перекривати ту воду.

— Нічого не чіпайте, — звелів я. — Треба все так і лишити, аж поки приїдуть експерти. І напніть стрічки обабіч газону, щоб люди ходили кахлями. Не хочу, щоб усе місце злочину залило водою.

Я сяк-так витер мокрі ноги об східці. Потім ми ввійшли досередини. Двері були виламані ударом ноги. Просто перед нами, в коридорі, лежала на підлозі прошита кулями жінка. Коло неї стояла відкрита валіза, наполовину напхана речами. Праворуч була кімната, де лежав труп дванадцятирічного хлопчика, що теж загинув від куль, він лежав поміж шторами, наче чіплявся за них, намагаючись заховатися. У кухні долілиць — закривавлений труп сорокарічного чоловіка, якого кулі наздогнали тоді, коли він силкувався утекти.

Огидний дух смерті і крові неможливо було витерпіти. Ми були такі приголомшені, що хутко вийшли надвір, аж посинівши од того, що там побачили.

Незабаром нас погукали до гаража міського голови. Поліціянти виявили валізи і в багажнику автомобіля. Міський голова збирався кудись виїхати разом із родиною.

Ніч була парка, і молодий заступник міського голови Браун спливав потом у своєму костюмі: пропихаючись крізь юрму, він чимдуж прямував головною вулицею, майже біг. Театр він покинув відразу ж по тому, як йому сповістили про ту лиху подію, і вирішив дістатися до Пенфілд-Крісчент пішки, подумавши, що так буде швидше, ніж автомобілем. Він таки слушно зміркував: крізь середмістя, де було повнісінько люду, вже годі було проїхати. На розі вулиці Дюргам його оточили місцеві мешканці, до яких уже докотилися недобрі чутки, і почали допитуватися, та він навіть словом до них не озвався й побіг, мов несамовитий. Звернув праворуч до Бендгем-роуд і подався до житлового району. Пройшов пустельними вулицями, де не світилося в жодному вікні, потім угледів удалині якусь метушню. Що ближче він підходив, то яскравішими ставали світляні кола, які били від автомобільних фар, і миготливі зблиски від маяків швидкої допомоги. Дорогою його про щось питали перехожі, та він минав їх, не зупиняючись. Ось перед ним з’явилася поліційна стрічка. Його помітив заступник начальника поліції Рон Ґуллівер і пропустив усередину. Все те видовище спершу вразило Алана Брауна: гамір, світло, якесь тіло на хіднику, накрите білим простирадлом. Він не знав, куди податися. Аж угледів знайоме обличчя начальника орфейської поліції Кірка Гарві, з яким саме розмовляли ми з Джессом.

— Кірку, — сказав Браун, підійшовши до нього, — що тут коїться, заради бога? Невже це правда? Невже Джозеф і його родина вбиті?

— Усі троє, Алане, — поважним тоном відказав Гарві. І кивнув на дім, де виходили і заходили поліціянти. — Їх знайшли всередині. Всі мертві.

Шеф Гарві представив нас заступникові міського голови.

— Ви натрапили на слід? Є якісь докази? — запитав нас Браун.

— Поки що нічого, — відказав я. — Одне мене зацікавило: це сталося в день відкриття фестивалю.

— Гадаєте, ці події пов’язані?

— Зарано про це говорити. Не розумію навіть, чому міський голова був удома. Хіба він не повинен бути присутнім у Великому театрі?

— Авжеж, ми мали зустрітися о 19 годині. Коли він не з’явився, я спробував йому зателефонувати, та ніхто не відповідав. П’єса мала вже розпочатися, тож я виголосив замість нього імпровізовану промову на відкритті, його місце в цей час було порожнє. Тільки в антракті хтось мені сказав про те, що сталося.

— Алане, — сказав Гарві, — в автомобілі голови Ґордона ми знайшли валізи. Здається, він із родиною готувався до від’їзду.

— До від’їзду? Як це, до від’їзду? Якого від’їзду?

— Зараз можна висувати будь-які версії, — пояснив я. — Але що непокоїло міського голову останнім часом? Можливо, він казав вам про якісь погрози? Боявся за свою безпеку?

— Погрози? Ні, такого він мені не казав. А я... я можу зазирнути досередини?

— Ліпше не ходити туди, бо затопчете сліди на місці злочину, — сказав шеф Гарві. — Та й негарне там видовисько, Алане. Справжнісінька бійня. Дитину застрелили у вітальні, дружину, Леслі, в коридорі, а Джозефа в кухні.

Заступник міського голови Браун відчув, як ноги його затремтіли і зм’якли, наче ватяні, тож він сів на тротуар. Його погляд знову зупинився на білому простирадлі, що лежало метрів за десять від нього.

— Та якщо їх убили в хаті, то це хто? — спитав він, показуючи на тіло.

— Молода жіночка, Меґан Падалін, — відказав я. — Вийшла побігати. Мабуть, натрапила на убивцю, коли він виходив із будинку, той відразу ж і застрелив її.

— Це щось нечуване! — вигукнув заступник голови, затуливши обличчя долонями. — Це жахіття!

Тієї хвилі до нас підійшов заступник начальника поліції Рон Ґуллівер. І звернувся до Брауна.

— Преса засипає нас запитаннями. Треба, щоб хтось зробив заяву.

— Хтозна, чи я зможу, — пробурмотів Алан, обличчя його було бліде мов полотно.

— Алане, — сказав шеф Гарві, — це треба зробити. Віднині ти голова цього міста.

Субота, 28 червня 2014 року

За двадцять вісім днів до прем’єри

Була восьма година ранку. Поки Орфея потроху прокидалася, на Бендгем-роуд, куди з’їхалися пожежні автомобілі, тривала метушня. Будинок, де мешкала Стефані, перетворився на руїни, що курілися. Її квартира геть пропала у вогні. Ми з Анною стояли на хіднику і споглядали, як пожежники згортають рури і складають обладнання. Незабаром до нас підійшов начальник пожежної команди.

— Це підпал, — сказав він категоричним тоном. — На щастя, обійшлося без жертв. Удома був тільки мешканець другого поверху, та він устиг вибігти надвір. Він нам і зателефонував. Ходімо зі мною, хочу вам дещо показати.

Ми ввійшли до будинку і пішли сходами. Тхнуло гірким димом. Піднявшись на третій поверх, побачили, що двері до помешкання Стефані відчинені навстіж. Та полотно дверей було ціле, замок теж.

— Як ви увійшли сюди, не виламавши дверей і не вибивши замка? — запитала Анна.

— Оце я й хотів вам показати, — відказав пожежник. — Коли ми приїхали, двері були широко відчинені, отак, як зараз.

— У палія були ключі, — сказав я.

Анна серйозно глянула на мене.

— Знаєш, Джессе, мені здається, той, кого ти наполохав у четвер увечері, прийшов довершити своє діло.

Я зазирнув до квартири: там уже нічого не лишилося. Меблі, стіни, книжки — все згоріло. Особа, що підпалила помешкання, мала на меті лиш одне: спалити все.

Мешканець із другого поверху, Бред Мельшоу, сидів на східцях сусіднього будинку, загорнений у ковдру, і, попиваючи каву, дивився на фасад своєї домівки, що почорнів від язиків полум’я. Він пояснив нам, що скінчив працю в кафе «Афіна» о двадцять третій годині тридцять хвилин.

— Прийшов одразу додому, — сказав він. — Чогось особливого не помітив. Сходив у душ, трохи подивився телевізор і задрімав на дивані, як часто зі мною трапляється. О третій годині ночі раптом прокинувся. У хаті було повнісінько диму. Я зрозумів, що дим іде зі сходової клітки і, відчинивши двері, побачив, що на поверсі пожежа. Відразу ж вибіг надвір і викликав пожежників мобільним телефоном. Мабуть, Стефані не було вдома. З нею сталося щось недобре?

— Хто вам таке сказав?

— Усі це кажуть. Знаєте, в нас тут маленьке містечко.

— Ви добре знаєте Стефані?

— Та ні. Як сусідку, з якою вряди-годи перетинаєшся, та й край. Наші робочі розклади надто вже різні. Вона перебралася сюди торік у вересні. Симпатична.

— Вона казала вам, що помандрує кудись? Казала, що її не буде?

— Ні. Я вже говорив, ми недостатньо знайомі, щоб вона звірялася мені в такому.