Суддя на хвилю поринув у роздуми. Потім глянув на Джеррі, на Дакоту і заявив:

— Дуже добре. Панно Іден, я звільняю вас за умови, що ви з батьком візьмете участь у цій п’єсі.

Джеррі з Синтією полегшено перезирнулися.

— Дякуємо, ваша честь, — усміхнулася йому Дакота. — Я вас не розчарую.

— Дуже сподіваюся на це, панно Іден. І щоб усе було ясно до кінця: якщо ви знову вчините правопорушення або ж вас затримають із наркотиками, ніхто над вами вже не змилується. Ваша справа перейде до юрисдикції штату. Щоб уже все вам стало зрозуміле, скажу: якщо ви допустите рецидив, то на кілька років потрапите до в’язниці.

Дакота подякувала і кинулася в обійми батьків. Вони повернулися в готель.

Дакота була така виснажена, що заснула на дивані. Джері випровадив Синтію на терасу, щоб спокійно поговорити.

— Ти залишишся з нами? Ми могли б побути тут разом.

— Ти чув, що казав суддя, Джеррі: тільки ти і Дакота.

— Ніщо не заважає й тобі лишитися з нами.

Синтія похитала головою.

— Ні, ти не розумієш. Не можу я збувати час із родиною, бо в мене зараз таке враження, наче ми вже перестали бути родиною. У мене вже немає сили, Джеррі. Ти вже давно полишив вирішення всіх справ мені. Авжеж, ти оплачуєш той спосіб життя, який ми провадимо, Джеррі, я дуже вдячна тобі за це, не думай, що я така вже невдячна. Але коли було таке, що ти вкладав у нашу родину щось інше, крім грошей? Усі ці роки ти кидав родину на мене, я сама керувала нею й дбала, щоб усе в ній було добре. А ти задовольнявся роботою. І жодного разу, Джеррі, жодного разу не запитав, як воно мені, як я з цим обходжуся. Жодного разу не запитав мене, Джеррі, чи я щаслива. Ти вважав, що щастя — це острів Сен-Барт або ж квартира з краєвидом на Центральний парк. І ти жодного разу не запитав мене, чи це справді так.

— А ти? — запитав Джеррі. — Ти бодай раз спитала мене, чи щасливий я? Бодай раз спитала, чи та клята робота, яку ви з Дакотою так ненавидите, приносить мені задоволення?

— То що тобі заважає піти з неї?

— Та я ж тільки й працюю там, Синтіє, щоб забезпечити вам розкішне життя. Яке вам, по суті, й не потрібне.

— Ох, Джеррі, невже це правда? Ти хочеш сказати, що волів би купити маленький будиночок і жити в ньому на березі моря?

— Може, й так, — пробурмотів Джеррі.

— Не вірю!

Синтія мовчки дивилася на чоловіка. Потім сказала здушеним голосом:

— Я хочу, щоб ти відновив нашу сім’ю, Джеррі. Ти чув, що сказав суддя: наступного разу Дакота опиниться у в’язниці. Ти можеш зробити так, щоб наступного разу не було? Можеш захистити її від самої себе і не дати, щоб вона потрапила за ґрати?

— Синтіє, я...

Вона не дала йому скінчити.

— Я повертаюся до Нью-Йорка, Джеррі. І кидаю тебе тут задля того, щоб ти повернув нашу доньку до життя. Це ультиматум. Порятуй Дакоту. Порятуй її, а то я покину тебе. Я не можу далі так жити.

— Ось вона, Джессе, — сказав мені Дерек, показуючи на автозаправку наприкінці Пенфілд-роуд.

Я звернув і, заїхавши під бетонний намет, зупинився коло яскраво освітленої крамниці. Була двадцять третя година. Біля колонок немає ні душі: місцина здавалася безлюдною.

Попри пізню пору надворі стояла духота. Усередині приміщення, завдяки кондиціонерам, було холодно. Поминувши стелажі з чіпсами і напоями, ми підійшли до прилавка, де, заховавшись за стелажем із шоколадками, дивився телевізор сивий чоловік.

— Яка колонка? — запитав він.

— Ми приїхали не по пальне, — сказав я, показуючи поліційний значок.

Чоловік одразу ж вимкнув телевізор.

— У чому річ?— підвівшись, запитав він.

— Ви Марті Коннор?

— Так, я. Що сталося?

— Пане Конноре, ми розслідуємо вбивство мера Ґордона.

— Голови Ґордона? Таж це сталося двадцять років тому.

— Згідно з нашою інформацією, ви того вечора щось бачили.

— Авжеж, бачив. Але тоді в поліції мені сказали, що то нічого не означає.

— Я хочу знати, що ви бачили.

— Чорне авто, що мчало на повній швидкості. Воно показалося з Пенфілд-роуд і помчало у напрямку Саттон-стріт. Прямісінько. Мчало як навіжене. Я був біля колонки, то добре розгледів його.

— Ви впізнали модель?

— Атож. Вантажівка «форд Е-150», з чудернацьким малюнком ззаду.

Ми з Дереком перезирнулися: Тенненбаум водив якраз «форд Е-150». Я запитав:

— Ви бачили, хто був за кермом?

— Ні, не бачив. Тоді я подумав, що то хлопчаки дурня клеять.

— І котра була година?

— Десь дев’ятнадцята, але щоб точно, то не пригадаю. Може, дев’ятнадцята з гаком, десь дев’ятнадцята десять. Знаєте, це сталося за якусь частку секунди, і я не звернув особливої уваги. Аж згодом, дізнавшись про те, що сталося в домі Ґордонів, я подумав, що, може, тут був якийсь зв’язок. Ото й пішов до поліції.

— З ким ви розмовляли? Пам’ятаєте прізвище того поліціянта?

— Авжеж, мене допитував сам начальник поліції. Шеф Кірк Гарві.

— Та й що?

— Я розповів йому те саме, що і вам, а він сказав, що це не має нічого спільного зі слідством.

Лена Белямі бачила 1994 року авто Теда Тенненбаума перед будинком голови Ґордона. Свідчення Марті Коннора, що впізнав це авто, коли воно їхало Пенфілд-роуд, підтверджувало її слова. Чому ж тоді Кірк Гарві приховав це від нас?

Покинувши крамничку автозаправки, ми на мить зупинилися на паркувальному майданчику. Дерек розгорнув карту міста, і ми почали вивчати маршрут, яким, згідно зі словами Марті Коннора, прямувало те авто.

— Автомобіль подався до Саттон-стріт, — сказав Дерек, проводячи пальцем по карті за тим маршрутом, — а Саттон-стріт провадить до початку центральної вулиці.

— Якщо пам’ятаєш, того вечора, коли відбувалася прем’єра, доступ для автомобілів на центральну вулицю закрили, крім її початку, де дозволяли проїзд до Великого театру спеціальному транспорту.

— Спеціальному... Ти хочеш сказати, що там дозволялося проїздити і ставати автомобілеві добровільного театрального пожежника?

— За тієї пори ми вже допитувалися, чи хтось бачив, як Тенненбаум перетинав пости дорожнього контролю на головній вулиці, щоб проїхати до Великого театру. Але ми дізналися від волонтерів і полісменів, які стояли там, що був страшенний рейвах і ніхто нічого не бачив. Фестиваль став жертвою свого успіху: на центральній вулиці була хмара люду, паркувальні майданчики заставлені автівками. Поліційні патрулі розривалися на шматки. Ненадовго пощастило їм бодай якось фільтрувати натовп: люди паркувалися абиде і пішки йшли тудою, де можна було пройти, обриваючи загороджувальні стрічки. Тому дізнатися, хто й о котрій годині проїздив контрольними постами, було неможливо.

— Значить, Тенненбаум проїхав по Саттон-стріт і повернувся до Великого театру, як ми і гадали, — сказав Дерек.

— Але чому Гарві не казав нам про це? Завдяки цьому свідченню ми могли б запопасти Теда Тенненбаума набагато раніше. Невже Гарві хотів, щоб він виплутався з цієї халепи?

Раптом на порозі крамнички постав Марті Коннор. Він кинувся до нас.

— От добре, що ви ще тут, — сказав він нам, — я ж згадав одну подробицю: за тієї пори я розповідав про ту вантажівку ще одному чоловікові.

— Якому ще чоловікові? — запитав Дерек.

— Не пам’ятаю, як його звали. Та знаю, що він був нетутешній. Він регулярно приїздив сюди тими роками, що минули після вбивства. Казав, що провадить власне слідство.

Середа, 16 липня 2014 року

За десять днів до прем’єри

З першої шпальти «Орфея кронікл»: