З його тону Берґдорф уторопав, що йдеться про серйозні речі, тому збрехав:

— Хтозна, це залежить від проб. Тут кояться прецікаві події. А чого ти питаєш?

— Стівене, тут до мене заходили з бухгалтерії. Показали виписку з кредитної картки часопису, якою ти користуєшся: там якісь чудернацькі дії. Купівля в розкішних крамницях, наприклад...

— У розкішних крамницях? — перепитав Берґдорф, наче його приголомшила та звістка. — Невже хтось підробив мою картку? Он, здається, в Китаї...

— Картку використовували на Мангеттені, Стівене. Там є ще ночівля у «Плазі», рахунки за обіди в дорогих ресторанах...

— Ото халепа! — вигукнув Стівен, що й далі клеїв приголомшеного.

— Стівене, ти маєш щось спільного з цим усім?

— Я? Та звісно, що ні, Скіпе. Зрештою, невже ти вважаєш, що я міг би таке утнути?

— Та певно, що ні. Але тут є рахунок за проживання в готелі «Озерний» в Орфеї. І це може бути тільки твій рахунок.

Стівен аж затрусився. Проте постарався чимдуж опанувати себе.

— Оце вже щось не те, — сказав він, — і добре, що ти мене попередив. Я користувався нашою кредитною карткою тільки для термінових видатків. Міська влада запевнила мене, що візьме на себе видатки за проживання в готелі. Мабуть, готельний службовець вставив у апарат не ту картку. Я це з’ясую.

— Тим ліпше, — сказав Скіп, — то я заспокоюся. Не приховуватиму, що я мало не повірив...

Стівен зареготав.

— Ти уявляєш, як я обідаю в «Плазі»?

— Нітрохи, — зареготав Скіп. — І хороша новина: з банку кажуть, що ми не повинні будемо нічого платити, якщо виявиться, що карту підробили. Вони кажуть, що таке трапляється: шахраї встановлюють номер картки і виготовляють копію.

— От бачиш, я ж казав! — підбадьорився Стівен.

— Як матимеш змогу, сьогодні ж піди до поліції й подай скаргу. Так просить зробити банк, щоб відшкодувати збитки. Вони хочуть знайти фальшувальника.

Берґдорф відчув, як його охоплює паніка: банк завиграшки з’ясує, що то він тринькав гроші. У декотрих крамницях продавчині знали його навіть на ім’я. Він не міг повернутися до Нью-Йорка сьогодні, треба було знайти якийсь вихід.

— Я подам заяву, як повернуся, — сказав він. — Але передовсім треба тут упоратися: це неймовірна п’єса, такий високий рівень кандидатів на акторів, така виняткова режисура, що я вирішив ознайомитися з цим усім докладно. Це буде надзвичайна стаття. Повір мені, Скіпе, для часопису просто знахідка. Гарантована Пулітцерівська премія!

Про ту Пулітцерівську премію Берґдорф торочив і в наступній розмові з дружиною.

— То скільки днів ти там сидітимеш? — занепокоєно запитала вона.

Він відчув, що дружина не клюнула на гачок, і застосував тяжку артилерію:

— Я й сам не знаю. Та найголовніше те, що часопис оплачує мені додаткові години за перебування тут. Я зароблю купу грошви! І коли повернуся, ми подамося в Єлловстоун!

— То ми таки помандруємо туди? — зраділа Трейсі.

— Авжеж, — сказав Берґдорф. — Я такий радий.

Стівен скінчив розмову і відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Ми нікуди не поїдемо, — сказав він серйозно.

— Чому? — запитала Аліса.

Він раптом зрозумів, що і їй не можна казати правди. Силувано всміхнувся й сказав:

— Часопис хоче, щоб ти взяла участь у пробах і написала статтю про те, що діється за кулісами цієї п’єси. Велику статтю, а на обкладинці буде твоє фото.

— Ох, Стіві, це чудово! Моя перша стаття!

Вона палко поцілувала його, і вони подалися в театр. За кілька годин дочекалися своєї черги. Коли вийшли на сцену, Гарві вже витурив усіх попередніх кандидатів, і міський голова Браун квапив, щоб він знайшов інших. Кіркові не дуже припали до вподоби Аліса з Берґдорфом, та він вирішив таки взяти їх, бо Алан уже почав бурчати.

— З Ґуллівером і Островскі це вже четверо, — сказав мер, якому трохи полегшало. — Маємо половину акторів.

День уже почав хилитися до вечора, коли в судовій залі орфейського палацу правосуддя Дакота після довгого очікування нарешті постала перед суддею Ейбом Куперстайном.

З двома полісменами обабіч хибким кроком вона підійшла до судді, очі були червоні від сліз, а тіло заклякло від того, що ніч вона пробула у камері.

— Справа 23450, орфейський муніципалітет проти панни Дакоти Іден, — виголосив суддя Куперстайн, кинувши оком на папери, які йому подали. — Панно Іден, тут я прочитав, що вас затримали вчора пополудні за кермом автомобіля, коли ви нюхали героїн. Це правда?

Дакота розпачливо зиркнула на адвоката Бенджаміна Графа, і той кивнув, давши їй на здогад, що треба відповідати так, як вони і домовилися.

— Так, ваша честь, — відказала вона хрипким від ридань голосом.

— Чи можу я запитати, панно, чому така молода гарна дівчина, як оце ви, вживає наркотики?

— Я вчинила серйозну помилку, ваша честь. У мене зараз важкий період у житті. Але я роблю все, щоб вийти з нього. Відвідую психолога в Нью-Йорку.

— То ви не вперше вживаєте наркотики?

— Ні, ваша честь.

— Ви регулярно їх вживаєте?

— Ні, ваша честь. Я не сказала б, що це так.

— Однак поліція знайшла чималу кількість наркотиків у вас.

Дакота похнюпилася. Джеррі з Синтією відчули, як усередині в них усе похололо: якщо суддя знає про випадок із Тарою Скаліні, то їхній дочці буде непереливки.

— Що ви робите в житті? — запитав Куперстайн.

— Поки що нічого, — визнала Дакота.

— І чому?

Замість відповіді вона почала плакати. Їй кортіло сказати йому про Тару, розповісти все. Вона заслуговувала на ув’язнення. Оскільки вона не могла заспокоїтися, то Куперстайн провадив:

— Зізнаюся, панно, що в поліційному рапорті є один момент, який привернув мою увагу.

Запало мовчання. Джеррі з Синтією відчули, що в них наче вибухнуло щось усередині: суддя все знав. В’язниця Дакоті гарантована. Та Куперстайн запитав:

— Чому ви зупинилися перед цим будинком, щоб уживати наркотики? Я хочу сказати, хтось інший подався б у ліс, на пляж, у відлюдну місцину, хіба не так? А ви зупинилися перед брамою того будинку. Та ще й закрили проїзд. Не дивно, що господарі викликали поліцію. Зізнайтеся, це все ж таки дивно, правда?

Джеррі з Синтією завмерли від надмірного напруження.

— Колись це був наш дім, де ми відпочивали, — пояснила Дакота. — Батьки продали його через мене.

— Через вас? — зацікавлено перепитав суддя.

Джеррі кортіло схопитися з місця, закричати, що завгодно вдіяти, аби лиш урвати засідання. Та Бенджамін Граф прийшов йому на поміч. Він скористався, що Дакота завагалася, і відповів замість неї:

— Ваша честь, моя підзахисна хоче тільки оговтатися й змиритися з життям. Її вчорашня поведінка була воланням про допомогу, це очевидно. Вона зупинилася перед будинком, бо знала, що її там шукатимуть. Вона знала, що батько поїде туди. Дакота з батьком приїхали до Орфеї, щоб віднайти себе і розпочати новий період у житті.

Суддя Куперстайн перевів погляд із Дакоти на адвоката, якусь хвилю дивився на нього, потім повернувся до судового засідання.

— Це правда, панно?

— Так, — пробурмотіла вона.

Суддю та відповідь, здається, задовольнила. Джеррі полегшено зітхнув: хитрість Бенджаміна Графа подіяла.

— Гадаю, ви заслуговуєте на те, щоб дати вам шанс, — оголосив Куперстайн. — Але майте на увазі: ви повинні скористатися цією нагодою. Ваш батько тут?

Джеррі відразу ж підвівся.

— Тут, ваша честь, — сказав він. — Джеррі Іден, батько Дакоти.

— Пане Ідене, це стосується й вас, оскільки, як я розумію, ви прибули сюди з донькою, щоб допомогти їй знайти себе.

— Так і було, ваша честь.

— Що ви збиралися робити в Орфеї разом із донькою?

Запитання застало Джеррі зненацька. Помітивши, що він вагається, суддя додав:

— Тільки не кажіть мені, пане, що ви приїхали сюди задля того, щоб донька лікувала свою депресію, вилежуючись коло басейну.

— Ні, ваша честь. Ми хотіли взяти участь у пробах на акторів до театральної п’єси. Коли Дакота була маленька, їй хотілося стати акторкою. Вона навіть написала п’єсу, коли їй було тринадцять років.