Коли врешті повернувся додому, Меґан вже була там. Він застав її у нічній сорочці, вона вдавала хвору.

— Ох ти ж, бідолашко моя, — сказав він, насилу гамуючи лють, — то тобі не полегшало?

— Ні, — кволим голосочком пропищала вона, — я цілісінький день була в ліжку.

Далі Семюель не міг уже стриматися. Він просто-таки вибухнув. Сказав, що він усе знає, що бачив, як вона їздила до «Троянди Півночі», щоб піти в номер до якогось чоловіка. Меґан того не заперечувала.

— Вимітайся відціля, — кричав Семюель, — ти огидна мені!

Вона вибухнула плачем.

— Вибач мені, Семюелю! — пополотнівши, хлипала вона.

— Іди відціля! Катай з мого дому. Забирай свої речі й вимітайся, я не хочу тебе бачити.

— Семюелю, не роби цього! Не хочу тебе втрачати. Я тільки тебе кохаю.

— Треба було подумати про це, перш ніж лягати в ліжко з першим зустрічним!

— Це найбільша помилка в моєму житті, Семюелю! Я нічого не відчуваю до нього!

— Мені блювати від тебе хочеться. Я читав твої щоденники, я бачив, що ти пишеш про нього. Я бачив, як ти ходила до нього в «Троянду Півночі»!

І тоді вона закричала:

— Ти не зважав на мене, Семюелю! Я не почувалася потрібною тобі! Ти й не глянеш на мене. Коли цей чоловік почав до мене залицятися, мені було це приємно. Авжеж, я регулярно зустрічалася з ним! Авжеж, ми фліртували! Але я ніколи не спала з ним!

— То це я тепер винен, так?

— Ні, просто я почуваюся самотньою з тобою.

— Я прочитав, що ти заприязнилася з ним того вечора, коли святкували Новий рік. То ти робила це на очах у мене! Виходить, я знаю цього чоловіка? Хто він?

— Не має значення, — схлипнула Меґан, яка вже й не знала, чи говорити, чи мовчати.

— Не має значення? То це все мені приснилося?

— Семюелю, не кидай мене, благаю!

Сварка розгорялася. Меґан почала докоряти чоловікові за брак романтичності й уваги, аж той урешті сказав:

— Кажеш, з мене поганий мрійник? А ти схиляєш мене до мрій? У тебе нема ніякого життя, ти нічого не розповідаєш, крім отих своїх убогих балачок про книгарню й ту дурню, що крутиться у тебе в твоїх убогих мізках!

Ті слова вразили Меґан простісінько в серце, і вона плюнула чоловікові в лице, а той несамохіть дав їй добрячого ляща. Меґан прикусила язика. У роті зацебеніла кров. Вона ніби здуріла. Вхопила ключі від автівки і вибігла надвір у нічній сорочці.

— Повернулася вона наступного дня, — сказав Семюель Падалін. — Благала мене не кидати її, присягалася, що той чоловік був жахливою помилкою й що все це тільки дало їй змогу збагнути, як палко вона мене кохає. Я вирішив дати нашому шлюбові другий шанс. І знаєте що? Нам стало так добре. Я почав уділяти їй більше уваги, вона почувалася щасливішою. Наші стосунки змінилися. Ми були щасливі як ніколи. То були пречудові два місяці, ми будували багато планів.

— А коханець? — запитала Анна. — Що сталося з ним?

— Хтозна. Меґан сказала, що порвала з ним назавжди.

— Як він сприйняв той розрив стосунків?

— Я не знаю, — відтяв Семюель.

— І ви так ніколи і не дізналися, хто він такий?

— Ні. Я навіть ніколи його не бачив.

Запало мовчання.

— То це тому ви й не перечитували тих щоденників? — запитала Анна. — І тим-то й зберігали їх у підвалі, що вони нагадували вам той болісний епізод?

Семюель мовчки кивнув, він уже не міг говорити. У горлі в нього виріс давкий клубок, що не давав і слова мовити.

— Останнє запитання, пане Падаліне, — озвався Дерек. — У вас є татуювання на тілі?

— Ні, — пробурмотів той.

— Можна попросити вас задерти сорочку? Це звичайна перевірка.

Семюель Падалін мовчки послухався й задер сорочку. Татуювання у вигляді орла не було.

А що як той невдатний коханець не зміг витерпіти, що втрачає Меґан, і вбив її?

Не можна було скидати з рахунку жодного сліду. Після відвідин Семюеля Падаліна ми подалися в Бріджгемптон, до готелю «Троянда Півночі». Звісно ж, коли ми сказали адміністраторові, що хочемо з’ясувати ім’я чоловіка, який винаймав номер 6 червня 1994 року, він зареготав просто нам в обличчя.

— Дайте нам список усіх клієнтів, що винаймали кімнати від п’ятого до сьомого червня 1994 року, і ми самі його знайдемо, — сказав я.

— Пане, — сказав адміністратор, — бачу, ви нічого не розумієте. Ви кажете про 1994 рік. За тієї пори картки писали рукою. Немає електронної бази даних, якою я міг би скористатися, щоб допомогти вам.

Поки я перемовлявся з адміністратором, Дерек ходив туди-сюди готельним вестибюлем. Аж зиркнув на стіну пошани, де висіли світлини славетних людей, — акторів, письменників, постановників, — що зупинялися в готелі. Завмер, а потім зірвав одну фотографію.

— Пане, — вигукнув адміністратор, — що ви робите! Ви не маєте права, це...

— Джессе, Анно, — закричав Дерек, — а погляньте-но!

Ми підбігли до нього й побачили фото Мета Островскі, молодшого на двадцять років, у вечірньому костюмі, він, усміхаючись, позував поруч із Меґан Падалін.

— Коли зробили цю світлину? — запитав я в адміністратора.

— 1994 року, під час святкування Нового року, — відказав той. — Це критик Островскі й...

— Островскі був коханцем Меґан Падалін! — вигукнула Анна.

Ми негайно поїхали до готелю «Озерний». Увійшовши до вестибюля, натрапили на директора.

— Уже? — здивувався він, угледівши нас. — Таж я допіру зателефонував.

— Кому ви зателефонували? — запитав Дерек.

— У поліцію, — відказав директор. — Стосовно Мета Островскі. Він щойно покинув готель, вочевидь терміново подався до Нью-Йорка. Мені сказала про це покоївка.

— Та про що ви кажете? — нетерпляче запитав Дерек.

— Ходімо, покажу.

Директор спровадив нас в апартаменти номер триста десять, де мешкав Островскі, й відчинив двері запасним ключем. Ми ввійшли до кімнати і побачили, що на стінах приліплені вирізки з газет, де йшлося про вбивство чотирьох людей, про зникнення Стефані, про наше слідство, а ще скрізь були світлини Меґан Падалін.

Субота, 2 серпня 2014 року

Через сім днів після прем’єри

Невже Островскі був отим третім злочинцем? Ми втратили його слід від учорашнього дня. Знали тільки те, що він повернувся до Нью-Йорка: камери стеження нью-йоркської поліції зафіксували його авто, коли воно проїздило Мангеттен-бридж. Та додому він не повернувся. Його помешкання було порожнє. Мобільник був поза зоною, тож місцезнаходження його неможливо було з’ясувати, а з усієї родини він мав тільки стареньку сестру, яку теж неможливою було ні знайти, ні зв’язатися з нею. Отож ми з Дереком організували засідку біля його дому й сиділи там майже цілу добу. Це все, що ми могли поки що вдіяти.

Усі сліди провадили до нього: він був коханцем Меґан Падалін від січня до червня 1994 року. У готелі «Троянда Півночі» нам сповістили, що він регулярно бував там упродовж усього цього періоду. Того року він прибув до Гемптонса тільки з нагоди театрального фестивалю в Орфеї. А раніше бував там цілими місяцями. Звісно ж, заради Меґан. Тож не міг пережити, що вона його кинула. Він убив її того вечора, коли була прем’єра, а заодно й родину Ґордонів, що, як на лихо, виявилася свідком убивства. Він мав час, щоб і туди, й назад дійти пішки, і встигнути до початку вистави опинитися в залі. А потім помістити свій відгук про виставу в пресі, щоб усі знали, що він був у Великому театрі того вечора. Пречудове алібі.

Трохи раніше Анна показала того дня фото Островскі Міранді Бірд, сподіваючись, що вона впізнає його, але та не висловила якось певності.

— Може, це і він, — сказала вона, — та нелегко стверджувати щось через двадцять років.